Раді Вас бачити!

Два місяці потому.

Лука.

Я стояв біля плити, обережно помішуючи вміст сковорідки, намагаючись не зіпсувати вечерю, але водночас ловив кожен звук із кімнати. Ілля сидів перед комп’ютером, повністю поглинутий грою. І раптом…

– Так! Так! – пролунав його крик. – Я… я обраний! Я новий персонаж! Я це… я це зробив! Моє серце пропустило пару ударів, а друге я тут же підморгнуло мені:

– О, так, аплодисменти для нього! Лише уяви: твій баскетболіст емоційно вибухає через чоловічка на екрані. Тільки не падай від сміху прямо тут.

Я ледве втримав усмішку, піднісши ложку до сковорідки, ніби все під контролем.

– Ти серйозно? – прокричав я, намагаючись звучати стримано, але голос зраджував.

– Так! – відповів він, і я почув звук скрипіння крісла. – Він обрав мене! Новий персонаж! Нові здібності! Лука, ти не уявляєш, як це круто!

– О, ага, “новий персонаж”: спасіння всього ігрового світу, а ти тут вариш вечерю. – шепотіло друге я. Я поклав ложку на край сковорідки і хитро посміхаючись, попрямував до кімнати. – Я бачу. І ти вже вирішив, що тепер будеш ночами грати замість спати? – пожартував я, намагаючись не засвітитися від розваги, яку він мені дарував власною реакцією.

– Ну, може трішки! – відповів Ілля, трохи розгублено. – Але це важливо! Я… Я повинен спробувати все!

Я похитав головою і тихо посміхнувся. Він міг кричати, як хоче, і стрибати в кріслі. Мені лишалося тільки стежити за цим спектаклем і робити так, щоб його вечір не закінчився голодом.

– Ти навіть не уявляєш! – вигукнув Ілля, витріщаючись на екран.

– Його зброя це м’яч! Так, саме м’яч! Він літає, рикошетить від стін, розкручує ворогів і просто космічно виглядає!

– Так, бо що може бути страшнішим за баскетбольний м’яч, що вбиває? – бурчало друге я.

– І… – продовжив він, майже підстрибуючи в кріслі. – Біля нього завжди крутиться кіт! Котяра! Він допомагає у боях, відволікає ворогів, інколи стрибає на голову супротивнику! Лука, це так кумедно й водночас ефективно!

– Кіт? – я підняв брову, злегка посміхаючись. – Добре буде, якщо він не викене щось під час битви.

– Та ні! – хихикнув Ілля. – Він розумний! Іноді навіть підказує комбінації! Я тобі покажу, як він робить «фінт хвостом»!

Я скосив погляд на нього, і не зміг стримати посмішку. Його очі світилися, пальці миготіли по клавішах, а я просто стояв і дивився, як мій баскетболіст перетворюється на фаната котів і фантастичних пригод.

– Добре. – сказав я тихо. – Поки ти там керуєш космічним м’ячем і котом, вечеря майже готова.

Я ледве встиг повернутися до плити, коли почув стук у двері. Серце стиснулося, я підійшов до дверей, та запитав:

– Хто там?

– Ілля відчиняй. – прокричав чоловічий голос.

Я відкрив. На порозі стояло двоє. Один з котрих нахилився, щоб підняти пакети. Очі ж другого різко округлились:

– Давно не бачилися! Ілля ти як? – запитав той, що був зігнутим. – А ми тут до тебе сюрпризом. – додав він, та розігнувся.

Перший різко вдарив його ліктем, та прошепотів:

– Це не Ілля.

– Та я й сам бачу. – відповів другий, та зазирнув мені за спину.

Я замер, потім плавно розвернувся, та поглянув на Іллю. Його очі блищали від захоплення, але він не помічав моєї паніки. Я ковтнув, відчуваючи, як спітніли долоні.

– Е-е… хлопці… – почав я, намагаючись звучати спокійно. – Ви ж давно не бачилися. – я махнув рукою, відчуваючи, що слова лише заплутаються. Ілля розвеселився ще більше, ніби це була найкраща новина на світі.

– Хлопці не стійте в дверях, проходьте. Я так сумував за вами! – промовляв, сміючись він.

Я глибоко вдихнув, швидко окинувши ситуацію очима. Паніка охоплювала сильніше. Ну не планував я знайомитись з його друзями.

Зробивши крок назад, я намагаючись виглядати максимально спокійно.

– Е-е… так, класно, що ви тут… – пробурмотів я, і в ту ж мить підсвідомо сканував простір: куди можна «зникнути» непомітно.

– О, чудово, Лука, ти чудовий планувальник. Голі стіни, й двері, все. – бурчало друге я. Я повільно повернувся до коридору, притримавши двері однією рукою, щоб ніхто не помітив мого відступу, і ледве чутно промовив:

– Хлопці, я здається, повинен перевірити щось на кухні, а ви проходьте.

І поки хлопці обіймались в привітаннях, я ледве стримуючи посмішку, що здавалася надто відчайдушною, тихо ковзнув у коридор, прикриваючи двері так, щоб звук не видав мене. Серце калатало шалено, але я відчував, як легкість наповнює груди:

– Все, я вижив. – пронеслось в голові.

Ілля.

Я не стримував сміх, обіймаючи Миколу та Євгена, коли раптом, в одну мить усвідомив, що на кухні занадто тихо.

– Лука? – прокричав я, піднімаючи брову. Порожнеча за дверима відповіла тишиною. Серце трохи стиснулося. Я розумів, що він не просто відійшов на хвилинку. Його не було в квартирі.

– Е-е хлопці, здається, Лука пішов. – вимовив я тихо, але голос пройнявся сумом.

– Це той Лука, про якого ти нам розповідав? – запитав Євген.

– І як далеко у Вас все зайшло? Ну, те що він готував для тебе обід ми знаємо, а от щоб вечерю. Це щось новеньке. – граючись бровами, додав Микола.

– Ви що глухі? Він пішов. – не стримався я.

Микола і Євген переглянулися.

– Нічого страшного. – промовив Євген. – Скоро повернеться. Думаю, йому чогось забракло, і він пішов в магазин.

– Ні, він так би не зробив. Лука просто зник. – я видав короткий зітх і похитав головою. – Слухайте, хлопці, я вас так радий бачити… але, мабуть, краще, якщо ви підете.

– Що? – обидва здивовано округлили очі.

– Його реакція… – я махнув рукою. – Лука дуже замкнена особистість, Ваш раптовий прихід – скоріше за все, вибив його з колії. Тож краще, якщо ви підете. А наступного разу, я підготую його, і познайомлю Вас. Тільки не ображайтесь.

Микола кивнув, розуміючи натяк, а Євген пробурмотів щось на кшталт «ну окей, особисте головніше за друзів, розумію», і вони повільно пішли, залишивши мене на самоті з комп’ютером в порожній квартирі.

Я сів в крісло, і відчув легкий тиск у грудях. Хоч я й був щасливий від приходу друзів, гри, від нового персонажа, від космічного м’яча і кота, проте без Луки все втратило частину магії. Дістав телефон і зателефонував йому. Мелодія рингтону почулась із кухні.

– Що ж. – на видиху промовив я. – Цього разу, не втечеш.

Лука.

Сходи здавались нескінченними. Я мчав униз, ковзаючи рукою по холодних перилах, ніби це могло втримати мене від падіння. Двері за спиною ще не встигли захлопнутись, а серце вже билося так, наче мене наздоганяли. – Ну от і все, геній. – бурмотіло друге я. Я різко видихнув і сперся об стіну на першому поверсі. Долоня тремтіла, в горлі пересохло. Я застиг. – Вибач. Не можу. – прошепотів я, та вийшов надвір, вдихнувши свіже повітря.

Осінь пахла димом і вогкістю. У голові лунав сміх Іллі, його голос, який кликав мене назад. І я ненавидів себе за те, що тікав. – Ти ж все зіпсуєш, якщо не повернешся. – вторило друге я. – Він не зрозуміє. Він побачив, як ти злякався. – А якщо зрозуміє? – вирвалось уголос. Відповіді не було. – Це все через тебе. Чому ти так псуєш мені життя? – запитав я. – Через мене? Та, ні. Я з'явився в твоєму житті, саме для того, щоб допомагати тобі розрулювати такі ситуації. Проте цього разу, вибач, не встиг своєчасно перехопити кермо. – відповіло друге я. Полихнув холодний вітер в лице, і мене огорнуло відчуття, що я щойно втратив щось важливе.

Озирнувшись по сторонам, я зрозумів, що знаходжусь на відстані кількох будинків від квартири Іллі. Я часто тут ходив, коли йшов до магазину за продуктами. – І що тепер робити? – запитав у себе. – Зібрати яйця в кулак і повернутись. Що ти, як ганчірка. Друзів злякався. – шипіло друге я. – Я не можу. – заперечив я. – І що ж тобі заважає? Ах, так. Твоя панічка. Боже, який ти немічний. А ще он Іллі намагаєшся допомагати. Слухай, залізь в свою квартиру, і взагалі людям не показуйся. Так дістало це все. – промовило друге я, й затихло.

Я зітхнув, та розгублено сів на лавку.

Ілля.

Я ще кілька секунд дивився на екран, де глухо мерехтіло «Виклик завершено». Відкинувся на спинку крісла й закрив очі. Усередині щось боляче скрутилося, наче хтось вирвав частину повітря з моїх грудей. Хотілося сміятися й лаятися одночасно: він щойно втік з моєї квартири, як злодій. Лука. Той, кого я так чекав. Сидіти й чекати ще одну годину, день, тиждень, просто не було сил. Я підхопився, обперся на милицю, та попрямував до виходу. Накинув куртку, окинувши поглядом другу, яка залишалась самотньо висити на вішаку. – Навіть не одягнувся. – пронеслось в голові, а руки вже діяли знімаючи річь. Телефон знову опинився в руці. Пальці машинально набрали повідомлення: «Повернись. Без тебе тут порожньо». Я завис над клавіатурою, але так і не натиснув «надіслати». – Чорт, він його не взяв. – вирвалося вголос. Я сховав телефон у кишеню й рішуче зачинив за собою двері. Холодний під’їзд зустрів мене гулкою тишею. На сходах ще тримався відлуннячий слід чужих кроків. Я спустився, вдивляючись у кожен проліт. Порожньо. Внизу – тільки свіже повітря, запах диму й осіннього листя. Я вийшов надвір. Вулиця тонула в м’якому світлі ліхтарів. Пройшовши кілька кварталів, озираючись на всі боки, мені здалося, що я бачу знайому постать, що сиділа на лавці, трохи сутула, з руками в кишенях.

– Лука! – крикнув я, і голос мій рознісся вулицею.

Фігура здригнулась на секунду. Моє серце мало не вискочило з грудей.

Лука.

Крик розрізав тишу, як ніж. Я сіпнувся, ноги самі мене підняли. Хотілося зробити крок далі, але тіло відмовлялося слухатись. Лише серце билося так голосно, що, здавалося, почує весь двір.

– Лука! – знову пролунало. Цього разу ближче.

Я стиснув кулаки в кишенях, ніби це могло втримати мене від втечі. Друге «я» в голові лютувало: – Та обернись. Підійди! Зараз усе зруйнуєш! Але ноги приросли до землі. Я повільно обернувся.

Ілля.

Я йшов настільки швидко, наскільки дозволяла моя травма, наче боявся, що він розтане в повітрі. І коли Лука нарешті повернув голову, в світлі ліхтаря я побачив його очі, які були сповнені страху, провини, й чогось такого знайомого.

– Чому? – вирвалося з мене задихано. – Чому ти тікаєш?

Лука.

Я відкрив рота, але слова застрягли. Хотілося пояснити, що не готовий, що його друзі, чужі погляди, мої демони всередині, усе це занадто для мене. Але замість цього вийшло лише:

– Вибач.

Він зупинився просто переді мною. І в його усмішці, трохи втомленій, трохи сумній, не було докору. Лише щирість.

– Ти ж знаєш, що я не хочу, аби ти зникав. – говорив він тихо, але кожне слово різало повітря. – Мені байдуже на сюрпризи, на друзів, на все інше. Тільки не тікай від мене.

Він стояв настільки близько. Лише крок, і його тепло торкалося б мене. Я відчував, як у горлі застряє кожне слово. Усередині точилася війна: бажання залишитися і страх знову втратити контроль.

– Лука. – тихо промовив Ілля, і цього було достатньо, аби земля пішла з-під ніг.

Я відступив на півкроку, але Ілля одразу ж скоротив відстань. Його очі світилися впертістю, яку я так боявся і так любив.

Ілля.

Я бачив, як він тремтить. Наче переді мною не хлопець, а тонка нитка, яку ось-ось порве вітер. Але чим більше він намагався віддалитися, тим сильніше я хотів наблизитися. Я підняв руку й накинув його куртку, а потім ніби випадково, доторкнувся до його плеча і стис його.

– Агов. – я всміхнувся, хоч серце билося скажено. – Я не кусаюсь.

Лука.

Від його дотику по шкірі пройшли іскри. Хотілося вирватися, втекти, але ще більше хотілося залишитися. Я опустив очі, намагаючись сховати паніку.

– Ти не розумієш. – прошепотів я. – Я не такий, як ти думаєш.

Він нахилився трохи ближче, так, щоб наші обличчя розділяли лише сантиметри.

– І все ж таки я думаю саме про тебе. – промовив він, і в цій фразі не було жодного сумніву.

Його слова ще звучали у вухах, коли я відчув, як пальці Іллі міцніше торкнулись мого плеча. І в ту мить опір розсипався. Я зробив крок уперед. Наші лоби зіткнулися, і подихи змішалися. – Я боюсь. – вирвалось з мене.

– А я ні. – відповів він, і поцілував мене так, ніби це було найприродніше у світі.

Мене наче підхопило хвилею. Я не пам’ятав, як ми опинилися знову біля під’їзду, як він узяв мене за руку, ведучи вгору сходами. У голові був тільки його голос і тепло пальців, що не відпускали.

Ілля.

Коли двері квартири зачинились за нами, простір змінився. Тиша була іншою, я б сказав наповненою. Лука стояв переді мною, ще трохи збентежений, але вже не тікаючи. Я провів долонею по його щоці й відчув, як він здригнувся, та не відступив. Його очі, такі близькі, що в них можна було втонути.

– Бачиш? – тихо сказав я. – Тут ми тільки удвох. І більше нікого.

Лука.

Я не витримав. Обійняв його, втиснувшись обличчям у його плече. Усі мої страхи згоріли в одному відчутті: він справді ніби зрозумів мене. Його руки обхопили мене у відповідь, сильні й теплі. Ми повільно перемістилися до дивана. Смішно, але я боявся сісти першим, наче це було визнанням чогось більшого. Він легенько потягнув мене вниз, і ми впали поруч, ще тримаючись одне за одного.

Ілля.

Я нахилився знову, вкравши ще один поцілунок, і відчув, як Лука відповідає, хоч і обережно, ніби це вперше. Його пальці стискали мою сорочку, а в очах світився той самий вогонь, який я так довго шукав.

– Нікуди більше не тікаєш? – прошепотів я.

– Якщо й тікатиму то тільки з тобою. – усміхнувся він крізь тремтіння.