Раді Вас бачити!

Ілля.

Ми зайшли до квартири. Хлопці залишалися пильними. Чоловіка одразу зв’язали мотузкою, по руках і ногах. Жінку Микола тримав під лікоть, обережно, щоб не завдати їй шкоди, але й не дозволити їй втекти.

Я стояв перед нею, серце билося так швидко, що здавалося, ось-ось вирветься з грудей. Її очі були повні сліз, щоки мокрі від недавнього плачу. Вона намагалася говорити, але слова виходили уривчасто, перехоплюючи подих.

– Будь ласка… – пробурмотіла вона, голос тремтів. – Я… я не хотіла…

Я кивнув, стримуючи себе, щоб не налякати її ще більше:

– Починай з правди. Де він? Та що з Лукою?

Її губи здригнулися, і вона закричала:

– Батько Луки… Він… він змусив мене! Сказав, що… що продасть мого сина на органи! А я… я його люблю… не дивлячись на те, що його в мене забрали… все-одно люблю... він в інтернаті, якщо мій синочок звідти зникне, його й шукати не будуть, подумають, що просто втік… я не можу цього допустити!

Я відчув, як холод пробігає по спині. Мої думки злиплися, серце завмерло. Слова, які вона вимовляла, звучали як страшний сон.

– Ви... ви не уявляєте. – продовжила вона, голос тремтячий і панічний. – Який він жорстокий й божевільний. Він... він навіть хотів продати свого рідного сина! Я… я не могла повірити, що такі люди існують, але він саме такий...

Я стояв, вражений. Свідомість відмовлялася приймати почуте. Це… це був Лука. Хлопчик, якого ця тварина хотіла продати. Ним був Лука. Усе, що вона розповідала, пронизувало мене холодним страхом. Серце стискалося в грудях, а думки металися.

Жінка затремтіла ще сильніше, її сльози потекли рікою. Вона кивнула, не наважуючись говорити далі. Я відчував, як гнів і безсилля змішуються в мені, перетворюючись на твердий намір.

– Добре. – промовив я нарешті, стискуючи кулаки. – Ти розповіси все, що потрібно. Тільки спокійно. Ти скажеш все, що знаєш, і ніхто не постраждає.

Її очі зустріли мої, і в них я прочитав страх, біль і розгубленість. Але також надію. Вона хотіла говорити, і я знав, що зараз її слова стануть ключем.

Вона ковтнула повітря так, ніби тонула, і лише з третьої спроби змогла заговорити. Голос зривався, ламався, кожне слово виходило з болем, наче його виривали зсередини.

– Він… він не в місті. – прошепотіла вона. – Він переховується. На дачі. Стара, покинута, й майже без сусідів. Там він його й тримає.

У мене в голові щось різко клацнуло, ніби зрушив запобіжник.

– Луку? – запитав я глухо, хоча вже знав відповідь.

Вона кивнула, затуляючи обличчя долонями.

– Там. Замкненого. – вона зірвалася на ридання. – Він лякає. Ламає. Каже, що якщо він спробує щось зробити, гірше буде всім. Ми власне для цього й тут. Ми мали привести тебе до нього.

Мені стало важко дихати. Кімната звузилася до її голосу й одного імені, яке билося в скронях.

Жінка підняла на мене очі, червоні, опухлі, повні відчаю.

– Але я більше не можу так жити. – вигукнула вона. – Бо я щохвилини думаю, що наступним буде мій син! Ви не розумієте… він казав це спокійно. Ніби про погоду. Що якщо я не зроблю, як він скаже, мого хлопчика просто не стане. І ніхто навіть не помітить.

Вона різко підвелася з місця, Микола інстинктивно напружився, але вона лише впала навколішки переді мною.

– Я допоможу вам. Я покажу дорогу. Я знаю, коли він там. Я знаю, як він перевіряє територію. – слова сипалися, збивалися. – Але, будь ласка… будь ласка, пообіцяйте мені…

Вона вчепилася пальцями в мою ногу, ніби я був єдиним, що тримало її над прірвою.

– Пообіцяйте, що з моїм сином нічого не станеться. Що ви не віддасте його… що він буде жити. Я зроблю все. Все, чуєте? Тільки не дайте йому торкнутися мого хлопчика.

Я дивився на неї і раптом зрозумів: це не страх говорить. Це материнський відчай. Такий самий, який, певно, колись змусив матір Луки тікати, ховатися, змінювати ім’я, виживати будь-якою ціною.

Я повільно опустився перед нею навпочіпки, щоб ми були на одному рівні.

– Я клянусь тобі. – сказав я тихо, але кожне слово було, як цвях. – Твій син буде в безпеці. І Лука… – голос зрадницьки затремтів. – Лука теж. Я його заберу. Звідти. Живого.

Вона заплакала так, ніби з неї виходило все, що вона тримала роками. А я в ту мить уже знав: це більше не просто пошуки. Це війна. І я піду до кінця. Бо тепер я точно знав, де він.

Шість годин по тому.

Ми йшли дорогою, що вела в бік дачі, про яку вона розповіла. Ніч була глуха, важка, повітря тиснуло на груди. Асфальт під ногами здавався чужим, кожен крок лунав надто голосно. Десь далеко гавкнув собака, різко, нервово, і я здригнувся, ніби це був сигнал тривоги.

Вона поїхала першою. Сама.

Сказала, що відволіче його. Що зайде, заговорить, затягне час. Дає нам шанс проникнути не поміченими. І ми повірили їй. Бо жінка, яка так хвилюється за свою дитину, не здатна на те щоб її шантажували нею все життя. Вона хотіла покінчити з ним, так само як й ми. Її страх залишився з нами, розмазаний по повітрю, як запах дощу перед бурею.

Ми розтягнулися вздовж дороги, рухалися мовчки. Орест жестами показував, куди рухатися. Микола час від часу озирався. Євген ішов трохи позаду, надто спокійний, і від того ще страшніший.

І тоді з-за повороту вирвалося світло.

Фари.

Різкі. Білі. Сліпі.

Авто виїхало назустріч так раптово, що часу на думки не лишилося. Хлопці миттєво розсипалися в сторони, зникли в темряві, як тіні, натреновані страхом.

А я ні.

Я завмер.

Бо в наступну мить, у короткому, жорсткому відблиску фар, я побачив обличчя.

Бліде. Надто худе. З темними тінями під очима.

Лука.

Він сидів на пасажирському сидінні. Нерухомо. Наче вирізаний із воску. Очі порожні, але живі. І на одну страшну секунду мені здалося, що він теж мене побачив.

Світ схлопнувся.

– Він здогадався.

Ця думка вдарила, як куля.

– Він зрозумів. Він не чекав. Він вивозить його.

Авто наближалося. Мотор гарчав, ніби знущаючись.

Я мав тікати. Мав сховатися. Мав зробити все, що наказував здоровий глузд.

Але я побіг.

Просто вперед. Просто на світло. На авто.

– Ілля! – хтось закричав позаду, але голос розчинився в реві двигуна.

Я біг, не відчуваючи ні болю, ні землі під ногами. В грудях палало, легені різало холодним повітрям, але я бачив тільки його.

Луку.

Живого.

– Лука! – вирвалося з мене, хрипко, відчайдушно.

Авто різко загальмувало. Колеса завищали, світло фар рвонуло вбік. Я встиг побачити рух у салоні, різкий, агресивний. Чужу руку. Його сіпнули.

І в ту ж мить я зрозумів:

– Часу більше немає. Або зараз.

Або ніколи.

За двадцять хвилин до того.

Лука

Тут завжди тихо. Не та тиша, що заспокоює, інша. Та, що тисне на вуха, наче хтось спеціально вимкнув світ, залишивши тебе наодинці з власним диханням. Я сидів, і рахував тріщини над дверима. Вісім. Дев’ять. Десять. Я вже рахував їх сьогодні. Час тут не мав сенсу. Він не йшов, він капав. Повільно. Болісно. Крапля за краплею прямо всередину голови. Ця дача жила так, ніби світ про неї забув. І, мабуть, так і було.

Коли я почув звук мотора, я не повірив одразу. Спершу подумав, що це вітер. Або пам’ять. Або бажання, яке вирвалося з-під контролю й вирішило погратися зі мною, як робило це вже сотні разів. Але звук повторився. Низький. Реальний. Надто справжній.

– Мотор. – пронеслось в голові.

У грудях щось здригнулося. Не надія, ні. Надія помирає в таких місцях першою.

Це було інше. Інстинкт. Той самий, що колись змусив мене бігти, ховатися, мовчати.

Я завмер. Навіть дихати перестав. У грудях щось різко стиснулося, так, ніби серце намагалося сховатися глибше, аби його не почули.

Авто тут, це ненормально. Сюди не приїжджають просто так.

Я повільно підвів голову. Пальці вчепилися в тканину штанів. Відчуття було таке, ніби я стою над прірвою, ще не падаю, але вже знаю, що це станеться.

Голос.

Жіночий.

Тихий. Зламаний. Наче вона боялася навіть повітря зрушити.

Я напружив слух до болю. Слова губилися, наче хтось спеціально затирав їх між стінами. Я чув тільки інтонації.

Батько не кричав. Ніколи не кричить одразу. Він говорить рівно. Контролює. Наче пояснює щось очевидне. І від цього стає ще страшніше.

Мені стало нудотно.

І раптом – крик. Короткий. Обрізаний. Ніби хтось стиснув горло руками. Не жіночий навіть, ніби не людський. Без статі. Без слів. Просто біль, який вирвався і одразу був придушений.

Мене накрило холодом. Повністю. Від потилиці до п’ят.

Двері розчахнулися.

Він увірвався всередину, не дивлячись на мене одразу, ніби я був річчю. Його рухи були різкими, злими. В руках ніж.

Лезо блиснуло.

Я відчув, як щось усередині мене обірвалося.

– Вставай.

Голос спокійний. Майже нудьгуючий.

Я не ворухнувся. Не тому, що хотів чинити опір. Просто тіло відмовилося слухатися. Воно було не моє. Воно було втомлене боятися.

Він підійшов ближче.

Я відчув холод металу на горлі. Ледь-ледь. Обережно. Відточенно. Так, щоб не порізати, але щоб я все зрозумів.

– Я не люблю повторювати.

Я встав. Ноги тремтіли. Мене вели, тримаючи міцно, без поспіху. Коридор був темний, тісний. Запах вологий, важкий, з домішкою чогось металевого.

І тоді я побачив її.

Вона лежала на підлозі, неприродно зігнута. Очі напіввідкриті. Рот трохи відкритий, ніби вона хотіла щось сказати й не встигла.

Пляма під нею була темною. Надто темною.

Мене штовхнули вперед. Я не хотів дивитися. Я не хотів цього бачити. Але ніж знову торкнувся шкіри. Я зробив крок. Її рука раптом сіпнулася. Слабко. Майже непомітно. Пальці вчепилися в мою штанину. Я на мить зупинився.

Вона подивилася на мене. Погляд був мутний, але в ньому було щось таке, від чого мені розірвало зсередини.

– Він… – прошепотіла вона. Голос був ледь чутний. – Він обіцяв…

Я не знав, що сказати. Я не знав, що зробити. Я не знав, як жити з цим. Мене штовхнули ще раз. Я переступив. І це було гірше за все, що він коли-небудь робив зі мною. Кожен крок був зрадою.

На дворі було холодно. Фари різали очі. Авто стояло з заведеним мотором, ніби чекало саме цього моменту.

Мене заштовхали на пасажирське сидіння. Двері грюкнули. Я сидів, дивлячись перед собою. Руки не слухалися. Дихання було поверхневе, уривчасте.

Машина рушила. Ми виїхали на дорогу. І тоді, посеред неї – силует.

Спершу я подумав, що це знову гра мозку. Але авто наближалося, і світло фар вирвало з темряви знайомі риси.

Посеред дороги стояв Ілля.

Світло фар вихопило його з темряви так різко, ніби хтось навмисно хотів, щоб я це побачив. Щоб я знав. Моє серце зупинилося.

– Ні. Боже, ні. – прокричало друге я.

Я рвонувся вперед, але мене втиснули назад у сидіння.

– Сиди.

Я не чув більше нічого. Бо Ілля біг. Просто біг. Прямо на нас. Без страху. Без сумнівів. Як тоді, коли він завжди йшов до кінця, під час гри, навіть не знаючи, чим закінчиться його стрибок, попаданням в кільце, чи розривом мязів.

І в ту мить я зрозумів:

– Усе, що я робив, тікаючи, мовчачи, ховаючись, більше не має значення. Бо тепер я не один. І якщо це кінець – то я дивитимусь йому в очі.