Раді Вас бачити!

Лука.

Годину до того.

Темрява була не чорною. Вона була густою. В’язкою. Наче я застряг десь між думкою й забуттям, і жодне з них не хотіло мене приймати повністю. Я не відчував тіла. Не відчував болю. Не відчував часу. Лише цю тишу, в якій навіть власні думки звучали приглушено.

– Агов, малий. – пролунало раптом. – Ти там не вирішив ласти склеїти?

Голос був знайомий. Надто. З тією особливою інтонацією, яку неможливо сплутати ні з чим. Саркастичною. Втомленою. Моєю.

– Що?.. – подумки озвався я, не знаючи, чи це слово взагалі існує тут.

– Ой, не починай. – зітхнув голос.

– Чому тут так темно? – запитав я. – І чому… я нічого не відчуваю?

– Бо ти молодець. – фиркнув голос. – Перестарався. І тепер ми десь дуже глибоко.

Я мовчав. Слухав. Це було простіше, ніж думати.

– Лука. – вже серйозніше сказало друге я. – Ми потрапили в аварію.

Слова повільно осідали десь усередині. Аварія. Вони мали значення. Я це відчував. Але не пам’ятав.

– А ми… живі? – обережно запитав я.

Пауза була довшою, ніж мені хотілося.

– Ну, якщо я з тобою балакаю, то варіантів небагато. – нарешті відповів голос. – Але стан наш, так собі. Не найкращий. І точно не фінальний.

Я намагався зрушити. Хоч щось. Думку. Намір. Будь-який рух. Наче пробував розсунути воду руками.

– І що тепер? – спитав я.

– А тепер. – у голосі з’явилася знайома насмішка. – Ти зробиш те, що завжди робиш, коли все пішло шкереберть.

– І що ж?

– Зберешся. – зітхнуло друге я. – І відкриєш очі. Бо без тебе я цього зробити не можу. А потім я візьму на деякий час кермо в свої руки, поки ти наберешся сил.

Темрява ніби заворушилася. Стала менш щільною.

– Давай. – наполіг голос. – Поглянемо, що там зовні. Бо я, якщо чесно, вже втомився сидіти тут із тобою.

Я зосередився. Вперше за… не знаю скільки. Зробив внутрішній зусилля, яке віддалося глухим опором.

– Лука. – тихо додало друге я. – Прокидайся.

І я спробував. Вперше по-справжньому. Відкрити очі.

Світ увірвався різко. Ніби хтось здер кришку з моєї голови, і повітря, важке й холодне, хлинуло всередину. Я кліпнув. Раз. Другий. Очі пекло, наче я дивився проти сонця після довгої темряви.

– Ну нарешті. – пробурмотіло друге я. – Я вже думав, ти вирішив померти з принципу.

Переді мною щось було. Розмите. Світле. Контури повільно збиралися докупи, як пазл із тремтячими руками. Обличчя. Знайоме. Орест. Він нахилився ближче, і я побачив його очі. Вологі. Перелякані. Радісні водночас. Він щось сказав, але я не почув, звук дійшов із запізненням, глухо, ніби крізь воду. Я відчув на обличчі маску. Важку. Чужу. Повітря йшло рівно, але не моє. Я повільно підняв руку. Пальці слухалися погано, наче були не мої. Орест помітив рух.

– Лука… – його голос нарешті прорізався крізь шум. – Лука, ти мене чуєш?

– Якщо він ще раз так на тебе подивиться, я знову піду в кому. – прокоментувало друге я.

Я кивнув. Ледь-ледь. Орест усміхнувся так, ніби боявся, що будь-який різкий рух зітре мене назад у темряву. Він допоміг мені стягнути маску. Повітря одразу стало різкішим. Реальнішим.

– Ти прокинувся. – видихнув він. – Чуєш? Ти прокинувся.

Його рука тремтіла, коли він натискав кнопку виклику лікаря. Раз. Ще раз. Наче боявся.

– Дихаємо самі. – задоволено відмітило друге я. – Уже щось.

Я намагався зосередитися. Усередині було порожньо. Не страшно. Просто втомлено. Так, ніби я біг дуже довго, а потім різко впав і тепер лежав, не маючи сил підвестися.

– Ми дуже виснажені. – констатувало друге я. – Не дивно. Ти ж у нас любиш самопожертви. Слова зачепили щось глибше. Картинки почали прориватися самі. Ніч. Асфальт. Фари, що ріжуть очі. Автомобіль. Я пам’ятав. Не все. Уривками, і як завжди, найгірше.

– Ага. – голос у голові став тихішим, але гострішим. – Ось воно.

Ілля. Він біг. Прямо до машини. Я бачив його силует, розмитий світлом фар. У ту мить щось усередині мене зламалося. Страх. Лють. Паніка.

– Ти зробив те, що завжди. – холодно сказало друге я. – Поліз під удар заради нього.

Кадр зупинився. Мить перед зіткненням.

– І знаєш що? – продовжив голос, уже без жодної іронії. – Досить.

Я відчув, як щось у мені напружується.

– Подивися навколо, Лука. – друге я стало майже лагідним. – Де він зараз?

Я озирнувся: – палата, Орест, лікарня, запах антисептика. Але…

– Його немає. – прошепотів я подумки.

– Саме так. – голос миттєво став твердим. – Він не тут. Не біля твого ліжка. Не тримає тебе за руку. Не прокидається з тобою з коми.

Я хотів заперечити. Сказати, що це не так. Що він би був. Мав би бути.

– Але не був. – безжально обірвало друге я. – Ти віддав за нього все. А тепер лежиш тут. Один.

Двері палати відчинилися. Зайшли лікарі. Вони щось говорили Оресту, ставили запитання, дивилися на монітори. Один з них нахилився до мене.

– Лука. – сказав він чітко. – Ви мене чуєте?

Я кивнув.

– Скільки вам років?

Я відповів. Автоматично.

– Чи пам’ятаєте, що сталося?

– Аварія. – прошепотів я.

– Молодець. – саркастично відзначило друге я. – Бачиш? Мозок ще працює. Значить, можемо починати нове життя. – Послухай мене. – продовжив голос, коли лікарі щось записували. – Це шанс розпочати все без нього. Без цієї хворої прив’язаності.

Я відчув, як усередині щось тріщить.

– Ти більше не будеш жити заради нього. – наполягало друге я. – Не будеш жити його життям.

– Але… – слабко спробував я.

– Ніяких «але». – різко. – Подивися правді в очі. Він пішов далі. А ти ледь не помер. Це не кохання. Це залежність.

Слова били точно. Туди, де було найтонше.

– Досить, Лука. – сказало друге я остаточно. – Відпочивай. Далі я все розгребу.

Я більше не сперечався. Втома накрила хвилею. Я відступив. Не фізично а всередині. Наче зробив крок назад і сів у темний куток власної свідомості.

– От і добре. – спокійно сказало друге я, займаючи місце попереду.

Лікарі щось говорили. Орест кивав. Хтось світив ліхтариком в очі. Ставив запитання. А я мовчки сидів усередині себе. Дивився, як інший я говорить за мене. І дозволяв.

Минуло пів години. Я знав це не за годинником. За втомою. Вона стала рівною, глухою, мов фон. Я сидів у кутку власної свідомості, підібгавши коліна, і майже не слухав, про що говорить друге я з Орестом. Слова доходили уривками: «стабільний», «спостереження», «пам’ять», – але не чіплялися. Ніби це було не про мене. Ніби я вже не мав до цього стосунку.

– Бачиш – час від часу кидало друге я. – Усе під контролем. Без істерик і без драми.

Я мовчав. І раптом, звук. Двері. Не гучно, не різко. Просто клацання ручки і легкий подув повітря. Але всередині мене щось здригнулося так, ніби хтось смикнув за нерв. Я підняв погляд. І світ повернувся. Він стояв у дверях. Блідий. Захеканий. Очі широко розкриті, ніби він біг і не зупинявся ні на секунду. Волосся розпатлане, куртка напіврозстібнута. Він дивився на ліжко, на мене, так, ніби боявся моргнути. Ілля. Усе всередині мене рвонуло вперед. Радість була такою сильною, що обпекла. Я хотів встати, закричати. Сказати його ім’я.

– От халепа… – холодно мовило друге я. Я не почув його одразу. Я дивився тільки на Іллю. На те, як він зробив крок уперед. Ще один. Як його руки тремтіли. Як він хотів щось сказати, але не міг.

– Лука… – його голос зірвався.

Я відчув, як мене накриває хвилею. Теплою. Такою, яку не вигадаєш.

– Бачиш? – прошепотів я всередині. – Він тут. Ти помиляєшся. Але друге я вже піднімалося.

– Орест. – сказав мій голос і водночас не мій: чужий, спокійний. – Це хто?

Слова прозвучали, як постріл. Я завмер. Усередині мене щось розірвалося. Радість обірвалася миттєво, лишивши по собі гострий, пекучий біль. Я дивився на Іллю, і бачив, як він зупиняється. Як його обличчя блідне ще більше. Як у погляді з’являється те саме: – жах.

– Ні. – закричав я подумки. – Ні, не так! Я знаю його! Я рвонувся вперед.

Спробував перехопити кермо. Слова. Рух. Хоч щось.

– Замовкни. – різко відрізало друге я. – Сиди там.

– Це Ілля. – благав я. – Це він. Той самий. Ти ж знаєш. Ти пам’ятаєш!

– Я пам’ятаю надто добре. – холодно відповіло воно. – Саме тому й не дам тобі знову зламатися.

– Але ж раніше ти допомагав мені його завоювати. – продовжував я.

– Я був упевнений що він тебе пошле. І ти нарешті візьмешся за розум та почнеш жити реальністю, а не мріями.

Я бачив усе, але ніби крізь скло. Орест обернувся до Іллі. Щось сказав. Я не чув. Чув тільки власне серце: гучне, панічне.

– Подивися на нього. – продовжувало друге я. – Він прийшов, так, але тоді коли вже все позаду. Коли ти вижив без нього.

– Він біг. – заперечив я. – Він біг до мене!

– І запізнився. – безжально відповіло воно. – Як завжди.

Я здригнувся.

– Ти не маєш права. – прошепотів я. – Ти не маєш права так говорити.

– Маю. – різко. – Бо я тут, щоб довести тобі правду.

Я дивився на Іллю. Він стояв, ніби не наважувався підійти ближче. Ніби боявся, що ще один крок, і він остаточно мене втратить.

– Він кохає нас. – благав я. – Подивися на нього!

– Я дивлюся. – відповіло друге я спокійно. – І бачу людину, яка була центром твого світу. А тепер буде ніким. Я доведу тобі, Лука, що він тебе не кохає. Що це було не кохання. А залежність. Твоя.

Я відчув, як мене відштовхують назад. У темний куток. Глибше. Туди, де не боляче так сильно, бо там уже майже нічого не відчуваєш.

– Дивись уважно. – сказало друге я, остаточно займаючи місце попереду. – І вчися.

А я сидів усередині себе. І дивився, як Ілля стоїть переді мною, і як між нами повільно, невблаганно росте прірва.