Раді Вас бачити!

Ілля..

Він зробив крок, так обережно, ніби підлога між нами могла провалитися. Я бачив, як він дивиться. Не так, як раніше. Раніше його погляд був або настороженим, або холодним, або відверто злим. Наче він постійно чекав удару. Зараз… зараз у ньому було щось інше. Наче він щойно пережив бурю всередині себе і ще не до кінця розуміє, що вона вже вщухла.

– Лука… – тихо сказав я.

Він здригнувся. Ледь помітно, але я це побачив. Він завжди здригався, коли я вимовляв його ім’я. Наче кожен раз перевіряв чи справді я звертаюся до нього. Я не зробив крок назустріч. Не потягнувся. Просто стояв. Бо тепер уже розумів: якщо тиснути то він відступить. Його рука трохи тремтіла. Він провів нею по волоссю, ніби намагався зібрати думки, які розсипалися.

– Ти зараз дуже тихий. – сказав я.

Він коротко усміхнувся. Не радісно. Швидше втомлено.

– Це новий досвід. – тихо відповів він. Я хмикнув.

– Для мене теж.

Ми стояли серед уламків тарілки. І раптом це здалося мені смішним. Не тому, що ситуація була смішною. А тому, що все виглядало так по-домашньому. Ніби двоє людей посварилися через дурницю на кухні. А не через страхи, які могли зламати життя. Я нахилився, щоб підняти ще один уламок.

– Зупинись. – сказав Лука майже одночасно.

Я підняв голову. Він уже був ближче. Я навіть не помітив, коли він підійшов. Його пальці обережно забрали шматок тарілки з моєї руки. Торкнулися моєї шкіри. І на секунду ми обидва завмерли. Це був дуже короткий дотик, але Лука відреагував так, ніби через нього пройшов струм. Він різко вдихнув. Я вже хотів відсмикнути руку, але він не відпустив. Його пальці лише трохи сильніше стиснули мої. Я дивився на нього. І вперше побачив те, що ховалося за всіма цими шарами злості, страху і контролю. Вразливість.

– Лука. – прошепотів я. – Я не жартував. Він підняв очі.

– Я знаю.

Пауза.

– Тоді чому ти виглядаєш так, ніби, щойно підписав смертний вирок?

Його губи здригнулися. І раптом він тихо засміявся. Несподівано, до болю нервово.

– Бо, можливо, так і є. Я нахилив голову.

– І для кого ж він? Лука повернув голову, й подивився прямо на мене. І відповів майже пошепки:

– Для того життя, де я тримав усіх на відстані.

Я зробив маленький крок ближче. Тепер між нами була лише відстань одного подиху.

– Ну… – тихо сказав я. – Це хоча б чесно.

Він підняв брову.

– Чесно?

– Так. Я злегка стиснув його пальці. – Бо я теж зробив щось дуже дурне.

– Що саме? – здивувався Лука.

Я ледь усміхнувся.

– Закохався в людину з інструкцією на п’ятсот сторінок.

На секунду він завмер. А потім вперше за весь час посміхнувся по-справжньому.

Його усмішка з’явилася лише на секунду. Коротка. Тепла. І так само швидко зникла. Я відчув це майже фізично, як повітря раптом стає густішим. Пальці Луки все ще тримали мої. Але тепер хватка стала іншою. Сильнішою. Наче він раптом згадав щось, що не мав права забувати.

– Лука… – промовив я, одними губами.

Він різко відпустив мою руку. Так швидко, ніби обпікся. Я моргнув.

– Ні. – тихо сказав він.

Спочатку я навіть не зрозумів, кому це було сказано. Мені? Чи…

– Ні. – повторив він вже різкіше.

Його плечі напружилися. Я побачив, як під шкірою на шиї смикнувся м’яз.

– Лука, що ...

– Ти не розумієш. – різко перебив він.

Його голос був тихим. Але в ньому з’явилося щось гостре. Наче скло.

– Я якраз намагаюся зрозуміти. – спокійно відповів я.

Це була помилка. Я зрозумів це одразу. Він різко відступив на крок. Потім ще на один.

– Ні. – тихо сказав він, але тепер слова звучали швидше. – Ні, ні, ні… Його пальці вп'ялися у волосся.

– Лука…

– Ти думаєш, що це романтика? – раптом різко випалив він. – Думаєш, це якась… зламана душа, яку можна обійняти і все стане добре? Я відчув, як щось стискається в грудях.

– Я цього не казав.

– Але думаєш! Він різко махнув рукою. Один зі стільців скрипнув, коли його відштовхнули ногою. – Це психічне. Ти бачиш епізод! – його голос зірвався. – Красивий, трагічний, зручний епізод! Проте ти не знаєш яким він буде наступний. – прокричав він і впав на підлогу. – Навіть я не знаю.

Я мовчав. Бо тепер розумів: якщо переб’ю, він зламається ще сильніше.

– Ти не бачиш решту! – продовжив він. – Ти не бачив, що буває, коли я зникаю! Коли я не виходжу з кімнати днями! Коли я... Він раптом зупинився. Дихання стало рваним.

– Лука… – тихо сказав я.

Він подивився на мене так, ніби тільки зараз помітив, що я все ще тут.

– Ти повинен піти. – тихо сказав він. Я похитав головою.

– Ні.

Це слово впало між нами важко. Його очі потемніли.

– Не роби цього. – виплюнув він крізь зуби.

– Я вже зробив.

– Ілля.

Моє ім’я прозвучало майже як попередження.

– Лука, я...

– Я можу сказати речі, які тобі не сподобаються.

– Можеш.

– Я можу зробити речі, які тебе злякають.

– Можеш.

Його губи здригнулися.

– Ти взагалі себе чуєш?!

– Так. – впевнено відповів я. Тиша тріснула.

– Я не той, кого можна врятувати! – раптом закричав Лука. Його голос ударив об стіни.

– Я не...

Він різко вдарив кулаком по столу. Глухий звук прокотився кімнатою. Я навіть не встиг нічого сказати.

Лука.

Кімната була наповнена напругою так щільно, що її можна було майже торкнутися. Дихати стало важко. Я бачив Іллю перед собою. Його обличчя. Його погляд. І це було гірше за будь-який страх. Бо він не відступив.

– Лука… – тихо сказав він. І щось усередині мене різко обірвалося. Наче струна, яку натягнули занадто сильно. Світ хитнувся. Спочатку ледь помітно. Потім сильніше. Звуки раптом стали дивними, приглушеними, ніби хтось закрив їх ватою. Я моргнув. І раптом відчув порожнечу. Не ту холодну, до якої звик. Іншу. Наче хтось різко вимкнув світло в кімнаті, де щойно було занадто яскраво. Темрява. Тиша. І кроки. Легкі. Недбалі. Я знав що це означає, проте не в моїх силах було щось змінити.

Ілля

Я вже відкрив рот, щоб спробувати щось сказати. Але зупинився. Бо Лука раптом… затих. Різко. Наче хтось витягнув із нього всі слова. Він стояв нерухомо кілька секунд. Погляд став дивним. Порожнім. Я зробив крок вперед.

– Лука?

Він моргнув. Повільно. Потім ще раз. І раптом… усміхнувся. Але це була не та усмішка. Вона була легшою. Майже нахабною. Наче переді мною стояла зовсім інша людина. Він нахилив голову. Розглядаючи мене.

– Ого. – сказав він. Голос був інший. Молодший. Живіший. – А ти хто такий?

Я застиг. – Що? – не стримався я.

Він пирхнув. – Ні, серйозно.

Лука повільно озирнувся по кімнаті. Погляд впав на розбиту тарілку.

– Чорт. – сказав він. – Знову?

Після чого присів навпочіпки і підняв один уламок. Крутнув його в пальцях.

– Лука буде нити через це.

Я відчув, як холод повільно проходить по спині.

– Лука… – повторив я повільно.

Хлопець підняв на мене очі. Сірі. Ті самі. Але дивилися вони зовсім інакше. Він примружився.

– Ой. – сказав він. Пауза. – Тільки не кажи, що ти Ілля.

Моє серце пропустило удар.

– Ти знаєш моє ім’я? Він закотив очі.

– Та весь мозок ним забитий. Потім він різко встав. Підійшов ближче. Зупинився переді мною. І уважно подивився в обличчя. – Хм. Ще секунда. – А ти нічого. Я очікував когось страшнішого.

– Лука. – тихо сказав я. Хлопець нахилив голову.

– Не-а. Коротка пауза. Потім він усміхнувся. – Я Кай. Він тицьнув пальцем собі в груди. – Мені шістнадцять. Ще одна пауза. – І судячи з того, що тут відбувається… – він кивнув на кухню, – старші знову облажалися.

Я стояв нерухомо. Бо тільки тепер починав розуміти.

– Ти… – повільно сказав я. Лука – Кай уважно подивився на мене. І раптом усмішка з його обличчя трохи зникла.

– Ага. – сказав він тихіше. Він постукав пальцем по скроні. – Тут трошки… людно.

Тиша. Кай зітхнув.

– Слухай. – сказав він. – Не панікуй, окей? Загалом парадом керують ті двоє, а ми ... інші... ну, зявляємось коли в них вже на всі сто дах спадає. І взагалі... Пауза. – Ти йому подобаєшся. Він подивився на мене уважніше. – Всім нам.

Світ ніби перекосився. Я дивився на нього і не впізнавав. Обличчя було те саме. Очі ті самі. Лінія губ, світле волосся, навіть той ледь помітний шрам біля брови. Але це був не Лука. Це відчувалося так чітко, що тіло відреагувало раніше, ніж мозок. Я зробив крок назад. Потім ще один. Повітря раптом стало занадто холодним.

– Ти… – голос зламався. – Що… Слова не складалися. Ніби мова раптом стала чужою.

Лука – Кай уважно дивився на мене. І в його погляді не було ні злості, ні паніки. Тільки… уважність.

– Ей. – тихо сказав він. Я здригнувся. – Все нормально. Його голос був м’яким. Надто спокійним для того, що щойно сталося.

– Нормально?! – вирвалося в мене різко. Серце калатало так, що в грудях боліло. – Ти щойно… ти… Я провів рукою по обличчю. – Лука був тут. Так більш агресивний, так чужий. А тепер ти стоїш тут і кажеш, що тобі шістнадцять?!

Кай повільно підняв руки. Наче заспокоюючи дикого звіра.

– Гей. Гей. Спокійно.

Він зробив маленький крок ближче. Я інстинктивно напружився. Він одразу зупинився.

– Добре. – тихо сказав він. – Я тут. Бачиш? Його голос був дивно заземлюючим. – Ти не сходиш з розуму. Це ми трішки ку – ку. – додав він. Я нервово засміявся.

– Це не виглядає переконливо. Кай зітхнув.

– Так. Справедливо.

Кілька секунд ми просто дивилися один на одного. Потім він потер потилицю.

– Слухай… – сказав він тихіше. – Я розумію, що це виглядає страшніше, ніж є насправді.

– Серйозно?

– Так. Пауза. – Ну… для тебе, мабуть, навпаки. Він обережно нахилив голову. – Ти сильно злякався?

Я відкрив рот. І раптом зрозумів, що руки тремтять. Я повільно видихнув.

– Я… я просто, не знаю, що відбувається.

Це було найчесніше, що я міг сказати. Лука – Кай кивнув. Наче саме цього і чекав.

– Окей. – тихо сказав він. – Тоді почнемо з простого. Він постукав пальцем по скроні. – Тут не один Лука. Серце знову вдарилося об ребра.

– Я про це знаю. – почав дратуватися я.

Кай ледь усміхнувся. Не на-смішливо. Швидше… співчутливо.

– Лука зараз трохи… перевантажився. – продовжив він. – Коли так стається, іноді виходжу я. – Виходиш?

– Мгм.

Він присів на край стільця. Підтягнув ногу. Зовсім по-підлітковому.

– Щось типу… чергування.

Я дивився на нього. І все ще не міг поєднати це з тим, кого бачив кілька хвилин тому. Тим самим голосом. Тими самими руками.

– Скільки вас? – тихо запитав я.

Питання вирвалося раніше, ніж я встиг подумати. Лука – Кай замовк. Його погляд на секунду став далеким.

– Хм… Він повільно знизав плечима. – Раніше було більше.

У грудях щось стиснулося.

– Більше?..

Лука – Кай кивнув.

– Так. Він опустив очі на свої руки. Пальці трохи стиснулися. – Деякі… зникли. Пауза. Тиша стала важкою.

– Зникли? – тихо повторив я.

– Мгм.

Він сказав це спокійно. Але я раптом відчув у цьому слові щось дивне. Щось сумне.

– А інші? – обережно запитав я.

Лука – Кай підняв погляд.

– Інші ніби… Він пошукав слово. – Сплять.

– Сплять?

– Так. Він торкнувся скроні. – Наче у сні.

– Тобто вони можуть прокинутися?

Він трохи нахилив голову.

– Можуть. Пауза. – А можуть і ні.

Моє горло пересохло.

– І скільки вас зараз?

Лука – Кай дивився на мене кілька секунд. Дуже уважно. Потім тихо сказав:

– Достатньо, щоб Лука не зламався.

У кімнаті стало тихо. Надто тихо. Я повільно опустився на стілець. Ноги раптом стали ватяними. Кай спостерігав за мною. І раптом м’яко додав:

– Ей.

Я підняв голову. Він усміхнувся. Трохи ніяково.

– Не дивись так, ніби ми монстри. Пауза. – Ми просто його спосіб вижити.

Тиша між нами стала іншою. Я дивився на нього. І вперше подумав не про страх. А про інше. Скільки болю потрібно пережити, щоб у твоїй голові з’явилося ціле місто людей, які намагаються тебе врятувати. Кай тихо зітхнув.

– До речі…

Я підняв очі. Він усміхнувся трохи хитро.

– Лука зараз страшенно нервує.

– Він чує нас?

– Мгм. Кай кивнув. – І повір, він зараз дуже хоче повернутися. Пауза. – Але трохи боїться дивитися тобі в очі.

Тиша на кухні стала трохи м’якшою. Я все ще сидів на стільці так, ніби підлога підімною могла провалитися в будь-яку секунду. Я відчував що мої плечі напружені, а пальці стиснуті, та і скоріше за все погляд розгублений. Лука – Кай просто спостерігав за мною, а потім тихо видихнув.

– Гаразд… – сказав він. Піднявся зі стільця і потягнувся, розправляючи плечі. – Давай так. Він кивнув у бік ванної. – Ти поки прийди до тями. А я в душ. І зміню ці лахи, які годяться хіба для пенсіонера. Ну, серйозно, Лука іноді одягається так, ніби йому сорок п’ять і він бухгалтер.

Я навіть не відразу зрозумів, що Кай жартує. Він помітив це і криво усміхнувся.

– Агов, розслабся. Він зробив кілька кроків до дверей. – У тебе ж знайдеться щось більш молодіжне? Бо якщо ні, доведеться йти в магазин і травмувати продавців своїм стилем.

Його голос звучав легко. Він уже майже дійшов до дверей. І раптом зупинився. Повільно обернувся. Його усмішка стала трохи сумнішою. – Знаєш… – сказав він. Пауза. – Не довго продовжувалось моє щастя.

Я нахмурився.

– Що...

Лука – Кай раптом завмер. Прямо посеред руху. Його плечі різко напружилися. Погляд… зупинився. Наче хтось вимкнув світло за очима.

– Лука? Кай? – промовив я.

Ніякої реакції. Секунда. Друга. Третя. А потім все сталося різко. Лука здригнувся так, ніби його вдарили. Його очі широко розплющилися. Дихання урвалося. І раптом він кинувся вниз. Швидко. Інстинктивно. Він заліз під стіл, притиснувшись до стіни. Руки накрили голову. Тіло згорнулося в маленький клубок.

– Н-не бий… – вирвалося з нього зламаним шепотом.

Я застиг. Кров в жилах похолола.

– Н-не треба… – схлипнув хлопець. – Я буду тихо… я… я не буду…

Його голос був зовсім інший. Тонкий. Маленький. Переляканий.

Я повільно зробив крок до столу. Серце билося десь у горлі.

– Лука…? Чоловік під столом здригнувся ще сильніше.

– Я… я не шумів… – шепотів він крізь схлипи. – Я не брав… чесно… Його плечі тремтіли. Пальці вчепилися у волосся так сильно, що побіліли. – Тільки не ремінь… будь ласка…

Слова прозвучали тихо. Майже нечутно. Але вони вдарили сильніше за крик. Я відчув, як щось холодне повільно розтікається всередині. Видихнувши я опустився навпочіпки біля столу. Дуже повільно. Щоб не налякати.

– Агов. – тихо сказав я. Чоловік здригнувся. – Лука… Той обережно підняв голову. Очі були великі. Налякані. І зовсім дитячі.

– Ти… не тато… – прошепотів він.

Я повільно похитав головою.

– Ні.

Тиша. Лука дивився на мене кілька секунд. Наче перевіряючи. Потім тихо запитав:

– Ти не будеш бити?

У мене раптом пересохло в горлі.

– Ніколи. – відповів я, і слово прозвучало твердо. Без жодного сумніву.

Лука ще трохи подивився на мене, потім його плечі опустилися. Але він все ще сидів під столом. Ніби маленький, і такий зламаний.

Я повільно опустився на підлогу. Дуже обережно. Щоб не налякати його ще більше. Стіл кидав довгу тінь, і під ним він здавався ще меншим, ніж був насправді. Коліна підтягнуті до грудей, руки закривають голову. Він схлипував тихо, уривчасто. Наче плакати голосно йому було не можна.

– Гей… – тихо сказав я. Він здригнувся. Я завмер. Кілька секунд ми просто сиділи так: я поруч зі столом, він під ним. – Лука… – тихіше повторив я. Він обережно підняв голову. Очі були великі, мокрі, налякані. В них не було ні Кая, ні того Луки, з яким я говорив перед тим. Лише дитина.

– Ти… не будеш кричати? – прошепотів він.

– Ні. Я намагався говорити максимально спокійно. – Я не кричу.

– Ти хто? – тихо запитав він.

– Ілля. Пауза. – Я друг Луки.

Він зморщив лоба. Наче намагався згадати щось складне.

– Луки?..

– Так. Я обережно сперся плечем об ніжку столу. – А як тебе звати?

Він опустив очі.

– Лука. Це прозвучало так тихо, ніби він боявся навіть свого імені.

– Лука… – повторив я м’яко. Пауза. – Скільки тобі років?

Він задумався. Справді задумався, як це роблять діти. Потім показав пальцями. Вісім. У грудях щось різко стиснулося.

– Вісім… – тихо повторив я. Він кивнув. – А що сталося? — обережно запитав я.

Його плечі знову трохи піднялися.

– Тато… – прошепотів він. І замовк. Цього одного слова було достатньо. Я відчув, як всередині щось важко опустилося. Я не став питати більше. Лише тихо сказав: – Тут його немає.

Лука обережно виглянув з-під столу, перевіряючи кімнату.

– Точно?

– Точно.

Він ще трохи подумав. Потім дуже повільно виліз з-під столу. Його рухи були насторожені, як у тварини, яка звикла чекати удару. Я не рухався. Просто сидів поруч.

– Ти… – тихо сказав я. – Хочеш морозива?

Лука моргнув.

– Морозива?

– Так. Я кивнув у бік кухні. – У нас є ванільне. Його очі трохи розширилися.

– Справжнє?

Я ледь усміхнувся.

– Абсолютно.

Він повільно кивнув. Через кілька хвилин ми сиділи у вітальні. Лука на дивані, з великою мискою морозива в руках. Я дав йому ложку. Він їв повільно. Зосереджено. Наче це було щось дуже важливе. Телевізор тихо бурмотів. Я знайшов якийсь дитячий канал. На екрані стрибали кольорові персонажі і голосно сміялися. Лука дивився на них широко відкритими очима. Іноді обережно сьорбав морозиво. Я сидів трохи осторонь. Спостерігав. І думав. Мій мозок намагався скласти картину. Дорослий Лука. Кай. Тепер… цей маленький. Скільки їх? Скільки болю потрібно пережити, щоб розділити себе на частини? Я подивився на нього. На хлопця з ложкою морозива, який сміявся з мультиків так щиро, ніби у світі ніколи не існувало ременя. І раптом зрозумів одну просту річ. Я не знаю, скільки їх. Я не знаю, які ще з’являться. Я не знаю, скільки в ньому темряви. Але я точно знаю інше. Я люблю його. Не одну частину. Не тільки того Луку, який дивиться на мене дорослими очима. Я люблю всіх. Того, хто злиться. Того, хто жартує. Того, хто ховається під столом. Усіх. Я видихнув і потер обличчя долонями.

– От влип… – тихо пробурмотів я собі під ніс. Лука раптом озирнувся з дивана.

– Що?

Я похитав головою і усміхнувся.

– Нічого.

Він задоволено кивнув і знову повернувся до мультиків. А я сидів у напівтемній кімнаті й думав про одну просту, страшну і водночас дивну річ. Я не боюся його. Я боюся тільки одного. Що одного дня він подивиться на мене… і вирішить, що я не вартий залишитися поруч. І чомусь саме це лякало мене більше за все інше.