Раді Вас бачити!

Лука.

Сидіти за його кухонним столом було трохи нереально. Я жадібним поглядом, розглядав все – стільницю, чайник, банку з цукром. Відчуття, що я зміг вистрибнути зі своєї мрії, не покидало. Якось так, напевно, почуваються герої в романах, коли вриваються в чуже життя й не знають, куди подіти руки.

– Ти точно не хочеш нічого їсти? – озвався я, нервово крутячи кришечку з термоса.

Ілля сидів навпроти, опершись ліктем об стіл, і глянув на мене так, ніби розглядав новий вид дикої тварини. Але не ворожо. Швидше – здивовано.

– Ти завжди такий дивний, чи це спеціально для мене?

Я підняв брови.

– Я не дивний. Я просто… – я зам’явся. – Добре, може трохи дивний. Але це – автентичність. Він засміявся. І цей звук вибив мені ґрунт з-під ніг. Бо був не знущальний, не саркастичний. Просто щирий.

– Автентичність, значить, – повторив він. – І в борщі, і в незручності.

Я кивнув, сподіваючись, що не виглядаю так, як почуваюсь. Тобто, як згорілий мікрохвильовкою тост.

– Можна без церемоній? – запитав Ілля, та взявши термос з моїх рук, розлив його по чашках, які дістав зі шухляди. Одне горнятко поставив переді мною. Я глянув на нього, трохи розгублений.

– У тебе що, чашки однакові?

– Ага. Пам'ять від мами. Ненавиджу їх, але користуюсь. Типу оберіг.

– Вони милі. – промовив я, та підняв свою.

На ній був намальований ведмідь, що обіймає пляшку меду.

Повисла тиша. Ця тиша вже була іншою. Ненапруженою. Майже домашньою.

– До речі. – я обережно поставив чашку на стіл. Тобі все ж, не завадило б прибратись.

Ілля озирнувся навколо, наче вперше побачив свою квартиру.

– Наче жити не заважає. – буркнув. – Класика холостяцької розрухи.

Ну знаєш, класика — це коли носки всюди. А тут — здається, в деяких місцях росте нове життя.

Ілля криво усміхнувся.

– Дослідний центр “Ілля та цвіль”. Хочеш стати лаборантом?

Я склав руки на грудях, пригадуючи попередній раз, коли ми говорили за прибирання:

– Можливо, тільки з твоєю допомогою, і чистою ганчіркою. Імунітет у мене не безсмертний. – промовив я.

Він підняв від здивування брови.

– Тільки прийшов, тільки познайомились. Хоча чекай, – він впинився в мене поглядом. – імені мені ти так і не сказав.

Хаотичні думки розбрелися по мозку. – Боже, ну ти й телепень. Не представився, а вже зі своєю чистофобією в чужий монастир лізеш. – подумав я. – Все, я більше не можу дивитись на ці соплі. Я забираю кермо. – промовило друге я. – Почекай, не смій. Все так добре йде. – заперечив я, та було вже пізно.

Нахилившись вперед, я поглянув йому в очі, та відповів:

– Ти не питав. А я не зобов'язаний про це кричати.

Судячи з виразу обличчя, не на таку відповідь очікував Ілля.

– А тебе нічого не бентежить? Це як би не я, приносив тобі їжу, і зараз ми не в твоїй квартирі плануємо прибирання.

Я стиснув плечима.

– В кожної людини, є дивакуваті залежності.

Ілля від здивування відкрив рота.

– Ти про що це? – запитав він.

Я криво усміхнувся, та відповів:

– Колись потім поясню. І так, ми будемо прибирати? Бо ж мій синдром рятівника, починає згасати.

– Ти що це, знущаєшся з мене? – не витримав він.

– О, ні. Просто зуб за зуб. – відповів я, та вставши підійшов до вішалки, на якій висів фартух з написом: “Я варю не їжу, а душу.”

– Оригінально. – промовив я. – Цілком відповідає реальності.

– Відійди, все має бути не так. Ти зіпсуєш такі моменти. – кричав я, в голові. – Які такі моменти? А, твого приниження, та червоних щік? – відповіло друге я. – Поступись, будь ласка. – благав я.

І в мить, друге я відійшло.

– І чому це напис відповідає реальності? – почув я, голос Іллі.

– Жарт. – спробував вирівняти ситуацію я.

– Якийсь він галімий. – відповів Ілля.

– Можливо. Я до речі Лука. – відповів я, та простягнув руку.

– Ні, ти не Лука. Ти мішок з загадками, що звалився мені на голову. – відповів він, та потис мою долоню.

Я посміхнувся, та повернувшись до фартуха, одягнув його на себе. Потім окинувши поглядом кухню, зауважив, що все що було чистим в цій кімнаті, то це лише мої ланч-бокси. Посміхнувшись в душі, я поставив першу переможну галочку: – Хоча б не викинув все разом, це ж гарний знак? Правда?

Ілля.

Я сидів з чашкою в руці, обіпершись на лікоть і дивився на Луку. Цей хлопчина, він щось неймовірне. Кілька хвилин тому був самою сором'язливістю, потім ніби саме пекло поглянуло на мене його очима, а зараз – зараз просто ніби товариш, що прийшов подивитися матч, а заразом і розгребти мій безлад.

Він вовтузився біля мийки, щось там розкладав, зітхав, бурмотів собі під ніс і… мив мої тарілки. Мої. У моїй кухні. В моїй халупі, і з якоюсь невимовною впертістю на обличчі, ніби це – його місія. Якесь божевілля. І я не міг зрозуміти – що він тут, чорт забирай, робить? Навіщо? Чому він не пішов одразу після кави, як нормальні люди?

– Ілля, де ти ховаєш губку для столу? – запитав він, чим вирвав мене із думок. – Бо якщо скажеш “у відсіку смерті під раковиною”, я, може, й не доживу до вечора.

Я кліпнув.

– Ага. Там і є. – Чудово. Проведемо церемонію поховання героїв. – з іронізував я.

Він схилився нижче, і фартух ледь зачепив підлогу. Я посміхнувся краєм губ. Автоматично. Вперше за дні. Без натуги. Без напруги.

– Що ти взагалі за людина, Лука? Хто тебе сюди пустив? Ну, окей, я. Але я ж не думав, що ти лишиться. Що будеш мовчки прибирати мої уламки, ніби це – нормально. Ніби… я вартий того, щоб хтось був поруч не за обов’язком, не з жалості, не з вигоди. Просто так. І це збивало з пантелику. Я не звик до “просто так”. Я звик, що маю заслужити присутність. Увагу. Їжу. Розмову. Любов. – розмірковував я. А він просто взяв губку і мовчки протер стіл. І в той момент я відчув себе, не таким самотнім. Банально? Та чорт із ним. Хай буде банально. Але в моїй голові це прозвучало, як грім. Я не один. І, можливо, навіть не “набридливий незнайомець тут біля мийки”. А – хтось більше. Хтось, кому я поки не даю імені. Але вже бачу. І в його руках моя тарілка. А в моїх руках – гепає пульс. І він знову говорить щось смішне. А я – знову посміхаюсь.

– Тут у мене, теж безлад. – буркнув я, заїжджаючи до вітальні, і сором'язливо опускаючи очі. Так, саме так, я відчував сором. Той сором, якого не було з дитинства.

Лука пройшов слідом, але мовчав. Я змахнув з столу кілька зіжмаканих серветок, пару старих чеків і один пакетик чаю, що давно вже присох до поверхні.

– І як ти тільки так живеш? – запитав Лука, та зупинився біля дивана.

– Розкішно. – відповів я, та кивнув в сторону монітору.

– Зрозуміло. – відповів він, та склав руки перед грудьми. – То що, прибиратись будемо?

– Зараз, дай хвилинку.

Я натиснув на мишку, екран ожив. Завантажилась знайома мені сцена: стара гілляста верба, біля якої я завис.

– Гра? – Лука зацікавлено підійшов ближче.

– Моя улюблена. “Сон глибини”.

– Дивна назва. – коментував він.

– Тут усе дивне, та ніби на голові стоїть. Типу, ти постійно гадаєш, що знаєш, куди йти, а потім – бах, і ти насправді був в тінях своєї ж підсвідомості. – відповів я не помітивши, як почав розповідати. – Оце, бачиш? Тут треба знайти ключ, але його нема. Всі форуми кажуть: “Поговори з духом у скрині”. Але я не можу навіть її відкрити. Вона неактивна! Я вже й світло змінив, і час доби, і навіть броню зняв – нічого. Наче закляття якесь. Я махнув рукою й сперся на стіл. – І вже здався, чесно. Знов те саме – не можу пройти, і все.

Лука подивився на екран, прищулився. І зовсім спокійно, навіть без натяку на зверхність, сказав:

– А може, головне – не те, що в скрині. А що під нею?

Я завмер.

– Що? – здивувався я.

– Ну, не знаю. Може, треба не відкривати. А посунути. Подивитися, що під нею ховається.

Я кліпнув. І дивно, бо це була просто гра. Просто квест. Просто коментар. Але я, ніби вдихнув глибше. Бо справа не в скрині. І не в грі. І навіть не в словах. А в тому, що хтось, не просто відкинув мої слова, а зацікавився, спробував побачити глибше, допомогти.

Я завмер, вдивляючись у монітор. Справді, я ж навіть не пробував. Посунути скриню. Хто взагалі таке робить? Всі відкривають.

– Слухай, а хочеш спробувати? – я кивнув на комп. – Геймпад, мишка, клавіатура – вибирай. Може, в тебе вийде краще.

Лука засміявся – м’яко, без насмішки.

– Та ні. Я не геймер. Взагалі.

– Серйозно? Але ж ти щойно…

– Просто здогадався. – він знизав плечима. – Логіка, або інтуїція. Може, просто втомився від прямолінійних рішень.

Це прозвучало надто філософськи, як на хлопця який готував мішок для сміття.

Я уважно подивився на нього. Було щось дивне в тому, як він стояв – ніби дуже добре знав, що там далі. Наче бачив не тільки скриню, а й наступну сцену. І наступну. І навіть фінал. Але мовчав. Мовчав, як той наглядач у грі, якого ти зустрічаєш на півдорозі, і він лише киває – мовляв, іди, далі сам.

– Ну ти й дивак, — пробурмотів я, але не сердито.

– Таки є таке. – погодився Лука. Ми мовчки постояли ще кілька секунд.

Гра шепотіла знайомим фоновим шумом – тріск вітру в гіллі, легкий дзвін дзвіночків. Я не натискав нічого. Навіть не кліпав.

Лука.

Ілля, нарешті, порушив мовчання, але його голос звучав несподівано тихо, ніби він просто вибудовував думки.

– Знаєш. Я ось цілий рік в цю гру граю. Спочатку просто для розваги. Ну, ти розумієш, коли потрібено відволікся від усього, це як наркотик. Проте чим більше я в ній перебував, тим більше мене затягувало.

Він поглянув на мене.

– А знаєш, що найбільше дивує, так це те, що нічого не відомо про розробника. Людина, яка сколотила собі такі статки, мала б світитись ледь не в усіх відомих журналах, а про нього – тиша. Відомо тільки те, що він українець. І його нік — «напівдохлий кіт». Він є наглядачем у грі, таким собі поводарем. Ну, хіба не дивно? Нікому не відомо, як він виглядає, де живе. Скільки йому років.

– І чому тебе так це цікавить? – запитав я. – Чуже життя, темний ліс.

– Воно то так. Але ж що може бути в голові цієї людини, щоб створити такий вибуховий світ, та не похизуватись цим.

– А може він не хоче публічності? – запитав я.

– Може. Тільки од раз на місяць він створює нового персонажа, базуючись на реальних людях. На фанатах гри. Чуєш, реально живих людей.

Я підняв брови, в зацікавленості.

– І що, він якось вибирає людей?

– Так. – Ілля коротко посміхнувся. – Є форум, де кожен може подати свою кандидатуру. Ну, типу, заява, опис, фотографія, а потім його вибирають. Скажу так, це не просто. Мало хто потрапляє.

Ілля замовк, втупившись у екран комп’ютера, хоча в його очах залишався відблиск того самого зацікавлення.

– І що, ти справді хочеш стати частиною цієї гри? — запитав я.

Ілля усміхнувся. Це була не зовсім звична усмішка.

– Не знаю. Вона стала для мене чимось більшим, ніж просто грою. Ти знаєш, як це буває, коли ти потрапляєш у світ, де ти можеш бути ким завгодно. Але в цій грі, все виглядає так реалістично. Занурюєшся в неї, і здається, ніби це вже не просто екран перед тобою.

Я кивнув.

– Отже, ти хочеш стати персонажем гри, так?

– Не просто персонажем, я хочу зрозуміти, хто цей розробник. Що його мотивує. Чому він обирає саме таких людей, як я, щоб перетворити їх на героїв гри?

– Це цікаво. — промовив я, поглядаючи на екран.

– Так. – відповів він, та потягнувся до мишки.

За секунду він вже відвинув скриню, та на екрані висвітився новий текст, із позначкою здобуття того проклятущого ключа. Я тихо посміхнувся про себе.

– Ти був правий. – ледь не криком, видав Ілля.

Я бачив, як захват заполонив його.

Беземоційно стиснувши плечима, я кинув пляшку від пива в пакет для сміття.

Ілля заєрзав в кріслі.

– Я лише кілька хвилин. – промовив він, виправдовуючись.

– Та на здоров'я. Мені й так вже час. Зараз назбираю повний пакет, по дорозі викину. – відповів я, та він вже не слухав.

Я зібравши все сміття, що було на видноті, попрямував до виходу. Він навіть не озирнувся.

– Шкода, що гра для тебе цікавіша, ніж жива людина, що поруч. – подумав я, тримаючись за ручку вхідних дверей.

– Ти ж сам її створив, а тепер нарікаєш. – пробубоніло друге я.

– Сам. І зараз, я вперше шкодую про це. – відповів я.

– Не шкодуй, а радій, що саме твоя гра так його захоплює. Це вже досягнення. – заперечило друге я.

– Ага. Та це не те, чого б я хотів. – подумав я, та тихо прикрив за собою двері.