Раді Вас бачити!

Лука.

Найскладніше було натиснути на кнопку дзвінка. І ось, я ніби в трансі, протягую руку. – Дззззззз. – чую я, десь за межами своєї свідомості.

– Хто там? – почув я, приглушений голос Іллі.

– Мабуть він прокричав це, з середини квартири. – подумав я, та посміхнувся. – Що, Боже що я зробив? – усвідомлення, паніка.

– Так, хто там? – повторив він, вже ближче.

– Достава. – прокричав я, перше, що прийшло в голову.

– Ви мабуть помилились, я нічого не замовляв. – відповіли мені.

Я швидко повторив адресу, та додав: – Помилки бути не може.

Після чого, поставив сумку з їжею, та стрім голов понісся до сходів.

Коли я вже був на поверх нище, то почув як відкрилися двері.

– Слава Богам. – подумав я, та продовжив свою втечу.

Ілля.

Відкривши двері, я ледь не наїхав на сумку. Піднявши її, я повернувся до квартири.

– Цікаво. Щоб це могло бути? – подумав я, та почав діставати її наповнення. – Їжа? Ох, і хлопці. Навіть будучі за тисячі кілометрів – дбають, чи це вони так задобрюють мене, щоб я більше не гнівався за їх програш?

Так, вони програли. І це розривало мою душу навпіл. Бо одна її сторона ридала, билась головою об стіну, страждала. А інша, інша – ликувала, й злорадно промовляла, що без мене вони не впораються. Вони боролись між собою, від чого мені ставало ще хріновіше.

Я поїхав до кухні, та розклав вміст сумки на столі. – Якось дивно це виглядає. Ще жодного разу я не бачив, щоб їжу на винос, пакували у ланч-бокси. Оце сервіс. Цікаво, що рестік? – подумав я, та почав шукати назву, або ж чек.

Натомість, знайшов тільки бірку в середині сумки, на якій чітко красувалась фірма: Burberry.

– Та ну ні, цей мішок, просто не може бути оригіналом. – подумав я, та відсунув його в сторону. Але ж зерна сумнівів посилились в душі.

Відкривши ланч-бокс, я зазирнув у середину. Моя щелепа відпала, і ледь не відбила пальці на ногах.

– Боже цей аромат, а цей вигляд. Насолода для очей. Схопивши першу ложку, що потрапила під руку, ( клянусь, я не знаю чи була вона чистою.) я занурив її у їжу.

– Божественно. – подумав я, прокатуючи шматочок м'яса на язиці.

Зупинитись я зумів, лише тоді, як ледь не вилизав останній з ланч-боксів.

– Так, сьогодні ж дізнаюсь, що це за заклад такий. За такий обід і душу не шкода продати. – подумав я, та швирнув судки до раковини.

– А зараз у гру. Сподіваюсь онова вже вийшла. Хоча про що я, напівдохлий кіт – ніколи її не затримує. Цікаво, чому він саме так себе прозвав? Мабуть, як і ми з командою, просто натупив спочатку.

Я увімкнув комп'ютер, та увійшов до свого акаунду.

Ця їжа, вперше за весь час змусила мене відчути себе трішки легше. – І що людині потрібно для щастя? – подумав я. – Вірно, повний шлунок, та те на що можна відволіктись.

Лука.

Я заскочив до своєї квартири, та зачинив двері на всі замки.

– Ну ти й божевільний. Поводиш себе так, ніби за тобою гоняться. – подумав я, та посміхнувся. – Але ж, я й справді був божевільним. Я віддав йому їжу, я зміг. Так, це відбулось трішки по іншому ніж я уявляв, але ж все-одно, це прорив.

Стрибаючи ніби мале дитя, я попрямував на кухню. Зазирнув в холодильник, та прийшов до висновку, що завтра, мені немає з чого готувати. – Все, вирішено, йду до магазину. – подумав я, та дістав блокнот. – Треба скласти меню на тиждень, та закупити все за один раз. І що я роблю? Лука, ти більше не понесеш йому їжу. Це була одноразова промоакція. – запевнив я себе. – Але їжу, все-одно купити треба. Я ж не повітрям харчуюсь.

На цьому й зійшовся зі своїм другим я.

Ілля.

Вечір, темнота, сум огорнув серце.

– Треба набрати хлопців, цікаво, як вони там. – подумав я, я відкрив телеграм. Натиснувши на відеодзвінок, я завмер в очікуванні.

Спочатку на екрані з'явився писок Євгенія, та за мить до нього приєднався Микола.

– Живий? – запитав другий.

– Так. – відповів я, та посміхнувся. – Ви як?

– З ніг падаємо. Тренер ніби з ланцюга зірвався, ганяв нас до кривавих мозолів. – не задоволено, відповів Євген.

– Так вам і треба, ібо нефіг програвати. Я б ще й лупки дав.

– Подивився б я на тебе, герой. – промовив Микола. – Добре, ви тут базікайте, а я в люлю.

– Та ми не довго, я теж вже відчуваю диванне тяжіння. – промовив Євген, та знову повернувся до мене.

– Слухай, я хотів запитати. Звідки ви їжу замовляли? Все таке смачне, що я думав, що й язика проковтну. – поспішив я.

– Яку їжу? – здивовано, запитав друг.

– Ну, ту яку мені сьогодні доставили. Що за ресторан?

– Особисто я, нічого тобі не замовляв. Тай Микола теж. Завтра в тренера запитаю. Може це його рук справа. – промовив Євген.

– Запитай. Буду в них ще замовляти.

– Домовились. А зараз друже, сорян, я бебать.

– Давай. Солодкої ночі, трусики тобі на очі, і хай сняться голі поросятка.

Він хлопнув себе по лобі, та заржав.

– Боже, скільки років тебе знаю, де ти це все береш, та як воно вміщається в твоїй порожній черепній коробці.

Я стис плечима, та промовив:

– Ну од такий я.

– Ага, трішки з єбанцой, та трішки кукарача. – додав він. – І як я тільки тебе терплю.

– Легко. Ти просто любиш мене. – відповів я, та поклав слухавку.

На якусь хвилину, на душі стало тепліше. Але зненацька думка, виштовхала це відчуття радості.

– Якщо це не хлопці? То хто? Тренер? Ні, він сам днями забуває про їжу, навряд чи б він міг хоча б подумати про те, що я тут голодний. Та й в цих всіх доставах він не розуміється. Ні, точно не він. Добре, про це подумаю завтра, а зараз спати. Все ж графік робить свою справу, та вимикає організм чітко за графіком.

Лука.

Відкривши очі, я одразу подумав: – Невже сьогодні без жахів?

Поглянувши на годинник, я впевнився в тому, що досить довго проспав. Тіло відчувалось відпочившим. – Час сніданку. – пронеслось в голові.

Вийшовши на кухню, замість ранкових тостів, я почав готувати. Хоча я не був сумним, чи навпаки веселим, ці емоції завжди передували приготуванню. Ні, сьогодні я був в звичайному настрої, та руки так і літали над пательнями, та каструлями.

За кілька годин, поглянувши на свої творіння, які парували, стоячи на столі, я ляснув себе по лобі. – І знову ти зі мною забавляєшся, моє друге я. Я не піду, й не буду цього робити. Не змусиш. – запевняв я його. – Так пропаде, ти ж сам все не осилиш. – торочило воно. – Викину. – відповідав я. – Шкода. – заперечувало воно. – Тобі гроші, не з неба падають, а ти їх в смітник. – Добре. Останній раз. – погодився я, та тяжко зітнув.

Наповнюючи контейнери, я вичитував себе: – Це божевілля. І що я йому скажу? – запитав я. – А зроби так, як вчора. – відізвалось друге я. – А ти думаєш, що йому це не сдасця дивним? – підсумував я. – А тобі яка різниця, він все-одно не знатиме, що від тебе. – парувало воно. – І то добре. – погодився я. – І то добре. – підтримало воно.

Близько дванадцятої, я стояв навпроти дверей Іллі. Той страх, що охопив мене сьогодні, не входив в жодні порівняння. На долю секунди, мені здалось, що я втрачу свідомість.

– Та натисни ти вже ту кнопку. – прокричало друге я, і я піддався.

– Хто там? – почулось з глибини квартири.

– Достава. – прокричав я, та поставив пакет.

Коли я вже зібрався накивати п'ятами, то почув:

– Почекайте, я вже їду.

Я завмер, вперше в житті Ілля просить його почекати. Мої ноги, ніби вросли у бетон.

– Тікай. – прокричало друге я. – Він не знає, що це ти, він думає, що ти кур'єр.

Я стрепенувся, та почав задкувати. Коли я порівнявся зі сходами, двері відкрились, я різко розвернувся, та побіг у низ.

– Агов, я попросив почекати. – почув я крик, та мене вже було не зупинити.

Ілля.

Я сидів за комп'ютером, коли пролунав дзвінок в двері.

– Хто там? – прокричав я.

– Достава. – почулось у відповідь.

– Знову? Дивно, адже Євген чітко написав мені про те, що ніхто в команді, та тренер, нічого мені не замовляли. А інших варіантів, в мене не було. – подумав я, а в голос прокричав: – Почекайте, я вже їду.

Розвернувшись, я попрямував до виходу. Я мав ціль: Треба дізнатись, що то за ресторан, і хто відправник. Та коли я вже відкрив двері, то побачив лише силует, який швидко зник на сходах. Відхиливши голову в бік, я спробував розгледіти краще.

– Агов, я попросив почекати. – прокричав я, у слід.

Насупивши брови, я підняв пакет. – О, то сьогодні по скромному. – пронеслось в голові. Але силует знову й знову поставав перед очима. Це тіло, та й стиль одягу. – Десь я його бачив. – подумав я. – Тільки згадати не можу де. Шкода, що не розгледів обличчя. Але я щось вигадаю, я дізнаюсь хто ти є.

Наступного дня.

Поглянувши на годинник, я впевнився в тому, що зараз одинадцята тридцять. – Що ж, час займати позицію. Цей доставник на протязі двох днів, був пунктуальним, та приходив майже в один час.

Я під'їхав до дверей, та завмер в очікуванні.

В без десяти дванадцять, пролунав дзвінок. – Од ти й попався. – пронеслось в голові.

Я мовчав. Дзвінок повторився, а потім я почув шарудіння пакету. – Зараз.

Я схопився за ручку, та різко смикнув двері, вони з грохотом відчинились. Я ривком виїхав, і поки доставник стояв ще в напів зігнутому, розгубленому положенні, схопив його за руку. – Спіймав. – прокричав я, переможно. – І хто ти такий? Відповідай. Навіщо приносиш мені їжу? Шанувальник? – тараторив я, та міцно стискав зап'ястя.

Він підняв очі, небесно блакитні, ті що завжди ховаються за скельцями. Я впізнав їх одразу. В них вирувала паніка, він навіть губу прикусив. Я різко відпустив.

– Ти? – не вірячи, запитав я.

Він в мить зібрався, та вирівнявшись, поправив волосся, і відповів:

– Я.

– Навіщо? Прийшов покепкувати з мене? Що, затамував образу за останній раз, а тепер так нагадуєш мені про мій стан? – прокричав я. – Чи ти просто божевільний?

Він засунув одну руку в кишеню, та нахилившись до мене ніби до дитини, відповів, говорячи прямо в лице:

– А ти ніколи не думав над тим, що я хочу бути просто другом.

Його дія так збісила мене, що не сконтролювавши пориву, я піднявся, та біль у нозі моментально мене підкосила, і я ледь не опинився на підлозі. Проте цьому не дозволили статись. Чужі, міцні чоловічі руки підхопили мене.

– Обережно. – промовив він, та перекинув мене через плече.

Уявляєте, мене, хлопця в метр дев'яносто, та вісімдесят сім кілограм. Ну пік мого офігівання припав на ту секунду, коли він зі мною присів, та другою рукою, підхопив пакет з їжею. Після чого, вільним кроком попрямував у квартиру.

Від цього всього я забув і про біль, і про всі свої слова, якими хотів його нагородити.

Він обережно поклав мене на диван, та підмостив під ногу подушку. А потім поставив пакет на вільне місце на столі, й попрямував до виходу.

Візок, він підвіз до мене візок. Поставивши його поруч таким чином, щоб я змів пересісти, він зафіксував гальма, та знову пішов до виходу.

– Другом хочеш бути? – крикнув я, йому в спину. – Так допоможи по дружньому, приберись в квартирі. Це ж ти готовував? – запитав я, киваючи в сторону пакета. – Значить і прибирання для тебе не складне.

Він повернувся. Кивнув, та промовив:

– Не складне. Од тільки я все роблю за поривом душі, а не по прихоті когось іншого. – відповів він, та пішов, закривши за собою двері.