Раді Вас бачити!

Лука.

Щойно я підійшов, як почув сильний гуркіт з заду. Ніби двері, що й так не дихали своєї новизною, спробували зняти з петель. Озирнувшись я побачив, як до нас ледь не бігом несеться тренер Іллі.

– О, директор. А Ви чому тут? Захворіли? – в попихах, запитав він.

– Можливо. – відповів я. – Щось трапилось?

– Так. Ілля зараз в цій лікарні, можливо вже на операції. Я приїхав дізнатись, як його справи. – відповів тренер.

– Я саме збиралась... – почала дівчина.

– Так, щиро Вам дякую. Але мені вже краще. Я мабуть піду. – перебив я її, на пів фразі.

Повернувшись до тренера, я промовив:

– Надайте йому найкращі умови, та не скупіться. Втрата такого гравця, відобразиться на показниках команди. Рахунок пришліть на мою адресу. І нікому тренере, нікому. Мені час.

– Дякую Вам, Лука Тимурович. – відповів він, та прихилив голову ніби в поклоні.

В цей час, до приймальні забіг Євген, та Микола.

– Як він? – прокричали вони від дверей.

– Цього ще не вистачало. – пронеслось в голові.

Я натягнув капелюх, та сховав обличчя. Пройшовши мимо них, я крадькома побачив зацікавлений погляд Євгена.

Микола пронніся вперед, він же загальмував.

Вже підійшовши до дверей, я почув, як Євген прокричав:

– Пси, а цей хлопець не здається вам знайомим?

– Простий відвідувач. – відповів тренер. – Не звертай уваги.

Я видихнув з полегшенням, та вийшов на вулицю. Діставши телефон, я знову набрав Ореста.

– Доповідай мені про будь-які зміни в стані здоров'я Іллі. – промовив я, натискаючи на перенісся.

– І як я маю це виконати? – зло, відповів він.

– Купи лікаря.

– Слухай, я не твій підлеглий, якщо пам'ятаєш, я твій напарник. В мене є такі самі права, а ти завжди використовуєш мене, ніби я твій помічник. – пробубнів він.

– Ага, а ще ти мій друг. Ти ж знаєш. Я не в ладах з соціумом. Будь люб'язним.

– Добре. Тільки заради тебе.

– Орест, і щоб ніхто...

– Та знаю, знаю. – перебив він мене.

– Я сьогодні відпочиваю. Не чекай кодів. – промовив я.

– За тиждень онова. Не забув? Встигнеш? – стурбовано, запитав він.

– Встигну. Я хоч раз тебе підводив?

– Протри корону, пилюкою припала. – буркнув він, та роз'єднався.

В цьому був увесь він. Орест, це той хлопчина, який завдяки своєму язику, та вмінню знаходити підхід до будь-кого зумів зробити нас багатіями. І так, ми дійсно в рівних правах, бо ж він – це та машина, що спродує, а я – та що створює. Без мене в нього б не було товару, а в мене продавця.

Сівши в авто, я повільно попрямував додому.

– Ілля, як ти там? Чи не дуже тобі болить, як тіло, так і душа?

Ілля.

Коли я відкрив очі, то перше що побачив, була білосніжна стеля.

– Лікарня. – здогадався я.

Повернувши голову в бік, я побачив тренера, що сидів на стільці, та мирно посапував.

– Тренер. – промовив я, ледь ворушачи вустами.

Той стрепенувся, та різко відкрив очі.

– Пес би тебе побрав. Прокинувся. Як почуваєшся? – проторохтів він.

– Не важливо. Що з ногою? Коли я зможу повернутись?

Його очі забігали, жилваки заграли. Я все зрозумів.

– Скільки? – нервово, запитав я.

Він тяжко зітнув.

– Найменше – пів року.

Я закрив очі, та спробував переварити інформацію.

– Пів року, весь сезон без мене. Я випав, моя гра закінчена.

– Не кажи так. В наступному сезоні ти будеш зіркою. – заперечив чоловік.

– В наступному, не в цьому, не зараз. Боже, я просрав своє майбутнє.

Тренер опустив погляд, та кашлянувши додав:

– Я маю ще дещо тобі сказати.

Я кивнув. – Гірше все-одно не може бути. – подумав я.

– Мені подзвонили, гру перенесли, вона за тиждень. Виліт за п'ять днів. Ми не зможемо тебе взяти навіть в якості вболівальника. Я чесно думав, я планував, що цей сезон ти просто прокатаєшся з нами, та не вийде. Ти будеш ще в лікарні.

– А ні, все-таки гірше. – подумав я, та смиренно посміхнувся.

– Нічого, поїду на наступну. – відповів я.

– Не вийде. Ми одразу поїдемо до іншого міста, проведемо кілька дружніх ігор. В цілому, ми повернемось за три місяці. – відповів він.

Я проковтнув ком, що застряг в горлі, та промовив:

– Гарної гри, а зараз, я хочу побути один.

– Ти точно будеш в порядку? – стурбовано, запитав він.

– Так. В мене ж немає вибору. Йдіть, Вам ще хлопців попередити, й збиратись потрібно.

– Це ти влучно підмітив. – промовив чоловік, та піднявся.

Лука.

Я прокинувся від свого крику. – Жахи. Чому вони знову переслідують мене? Але сьогодні, це був не просто мій звичайний кошмар, до яких я звик. Сьогодні мені снився він.

Ілля сидів в інвалідному візку на краю прірви. А потім озирнувся, та з грайливою посмішкою ( яку я жодного разу, не бачив на його обличчі) промовив: – Прощавай геймер. І зробивши ривок руками, зіштовхнув себе вниз.

Я не встиг, ні відповісти йому, ні стримати. Підбігши, я лише міг побачити, як його мертве тіло лежить понівечене каміннями.

– Боже, що за диявольщина. – подумав я, та зосередився на диханні, в цілях утримання себе від панічки.

За кілька хвилин такою медитації, я почув як з зали доноситься звук мого рингтону. Піднявшись, я попрямував на його позов.

Поглянувши на екран, я був дуже здивований. – Тренер. Невже щось трапилось. Ілля? – блискавично, пронеслось в голові.

– Так. – відповів я.

– Доброго дня. – промовив він.

– Слухаю.

Повисла хвилинна тиша.

– Слухаю. – повторив я, від не терплячості.

– Я вибачаюсь, проте в нас змінились плани. Команда потребує фінансування, трішки раніше. Сподіваюсь, що через втрату такого важливо гравця, ви його не припините. – промовив чоловік.

– Втрату, раніше. – подумав я, а в голос сказав: – Точніше.

– Нам перенесли першу гру, вона відбудеться за тиждень. – відповів він.

– Що з Іллею? – не стримався я.

Чоловік запнувся.

– Він поза грою, що найменше на пів року. – з сумом в голосі, видав він.

Я стис кулак.

– Скільки? – запитав , та чоловік назвав суму.

– Добре, за годину Ви отримаєте кошти. – відповів я, та поклав слухавку.

– Я не можу припинити фінансування, я зроблю все, для того, щоб тобі було куди повернутись. – подумав я, та набрав номер Ореста.

Тиждень по тому.

Я сидів в своєму авто, та спостерігав за тим, як Іллю вивозять з на інвалідному візку. Йому допомагав персонал. Ні друзів, ні родичів. Я хоч і був далеко, та бачив, з якою силою він тримається. Весь такий ніби й нормальний, та постать видає, його злом. Правильно, йому боляче, адже саме зараз, всі його найближчі люди виконують свою мрію, мрію, яка в них одна на всіх. Вони грають. В них матч.

Пригледівшись, я побачив, як біля Іллі крутиться хлопчисько. На вигляд років 20, проте його жіночна статура значно зменшує цей показник.

– І хто це? – запитав я у себе.

Ілля повернувся, поглянув на хлопця, та мило посміхнувся.

– Це що, його хлопець?

Так, звісно я знав про те, що Ілля на одній стороні барикади зі мною, та ніколи в житті, я раніше не бачив біля нього когось чоловічої статі, окрім його команди.

Ревність заполонила душу.

– Заспокойся. Колись, це таки мало статися. – подумав я, та завівши авто, що є сили натис педаль газу.

Ілля.

Під'їхавши до під'їзду, я в мить усвідомив, що на мене чекає, ще одне випробування. Біля мого будинку не було пандусів. Вилізши з таксі, я сів у візок. Жека-другий довіз мене до сходів.

– Ну то що. Ти зараз схопишся за мене і ми трішки пострибаємо? – запитав він.

– Бляяяяха. І щоб я без тебе робив?

– Бороду чухав би. Тобі до речі, не завадило б до тями себе привести. – засміявся він, та тикнув мені пальцем в обличчя. – Виглядаєш, як зек, який щойно відкинувся.

– Майже. – відповів я. – Для мене лікарня, та сама в'язниця.

– Так. Давай менше слів, більше діла. Мені ще перед брательніком звіт нести. – проскреготав скрізь зуби він, допомагаючи мені підвестись.

– О так. Жека-перший, ще той терорист. – погодився я.

Дострибавши до ліфта, я взмолився всім Богам, та натис на кнопку. У відповідь – тиша.

– Тільки не кажи мені, що ця залізна звірюга саме сьогодні вирішила не працювати. – тяжко дихаючи, промовив Євген.

Я чортихнувся, та повторив своє дійство. Кнопка загорілась.

– Єп. Алілуя. – вистрелив Жека.

– Я такої ж думки. – промовив я, посміхаючись.

Щойно двері відкрились, ми застрибали в середину.

За кілька хвилин, я вже був в своїй квартирі.

– Окі. Я зараз привезу твого коня, і досвідос. Сам вигребеш? – запитав він.

– Ато. – з легкістю відповів я.

За п'ять хвилин, я почув, як закрились вхідні двері.

– Я один. В мене нікого немає, була тільки гра, але тепер й її не існує в моєму житті. – подумав я, та сльози потекли градом.

Нарешті я міг дати їм волю. Я взвив, дав волю почуттям, які ніби черви гризли мене з середини.

– Я наодинці, ніхто не побачить моєї слабкості. – подумав я, та закричав.

Лука.

Весь день я просидів навпроти комп'ютера, проте не написав жодного коду, не створив персонажа. Та й взагалі, навіть не тис на кнопку миші, щоб загорівся екран.

Я просто тупо дивився в чорний екран, та намагався заглушити своє розчарування.

– Не я, біля нього не я. Все що б я не зробив, не приблизило мене ні на крок. Так, досить. Чай, відпочинок, сон. Завтра вихід оновлення. Я маю бути в адекваті.

Заваривши чай, я вийшов на балкон. Голова мимо волі повернулась в сторону квартири Іллі. Так, моя квартира була розташована навпроти. Я купив її, як щойно її виставили на продаж. Спочатку думав, що час від часу буду сюди приходити, але ж моє божевілля змусило мене тут оселитись. Саме в цих двох кімнатах, я відчував себе найближче до нього, та найкомфортніше загалом.

В вікнах горіло світло. – Цікаво, як він там? Що робить? Чи поряд ще той хлопчина?

Зробивши ковток, я прикрив очі.

– І чому мені так тяжко? Навіщо я сам загнав себе в такий глухий кут? Навіщо я дозволив почуттям так заволодіти мною? Це все дарма. Лука ти знав про це, з самого початку. – подумав я, та відкрив очі.

Поглянувши на такі улюблені вікна, я зрозумів, що світло в них згасло.

– На-добраніч. Приємних снів. – прошепотів я, та попрямував в свою кімнату.

Я знову стояв навпроти Іллі. І знову цей обрив. Од тільки тепер, він сидів не спиною до мене, а обличчям.

– Не роби цього. – прокричав я, та протягнув руку.

– Чому? Я нарешті можу бути вільним. Не сумуй геймер, зустрінемось по той бік реальності. – промовив він, і зірвався.

Знову я дивився на його понівечене тіло. Руки вигнуті в неприродних напрямках, з ніг стирчать зламані кістки.

Цього разу, я не кричав, я мовчки відкрив очі, та почав свою дихальну гімнастику. Поглянувши на годинник, я побачив що була тільки п'ята ранку.

– Сон, це всього лише сон. – повторював я собі, та серце розривалось від болю.

Картина, що знову сплила перед очима, була ще страшніша від попереднього разу.

– А може це знак? Попередження? – запитав я себе. – Треба прийти до тями. Чай. Сніданок. Вихід оновлення.

Я вийшов на кухню, та замість того, щоб увімкнути чайник, я не помітив того, як в моїх руках опинився ніж. І ось, я вже готую.

Готування завжди мене заспокоювало, тому, коли я усвідомив, що роблю, я не став себе зупиняти.

За три години, на моєму столі стояли три різні кулінарні шедеври. – І що мені з цим робити? – подумав я, та махнувши рукою, пішов приводити себе до тями.

За п'ятнадцять хвилин до одинадцятої, я стояв навпроти конферанс залу своєї компанії, в якій до речі, я з'являвся всього раз на місяць.

– В нас все готово. – проторохтів Орест.

– Тоді стартуємо як завжди. – відповів я, та зайняв крісло директора.

За пів години, всі тести були пройдені. Онова працювала ідеально.

Я піднявся.

– Всім дякую, до зустрічі через місяць. – промовив я, та пішов до виходу, під звук оплесків.

Увійшовши в квартиру, я відчув аромати. В шлунку забурчало. Сівши за стіл, я наклав собі повну тарілку. Голова повернулась в сторону вікна.

– Навіть не думай. – подумав я, проте ноги вже несли мене до шухляди з ланч боксами.

Відкривши її я заглянув в середину.

– І що ти йому скажеш? Як це буде виглядати? А що, якщо той хлопець досі ще в нього? Ні, я не хочу створювати йому проблеми. – подумав я, та закрив шухляду. – Але це просто їжа. Я просто віддам йому. Що, якщо він один, в депресії, голодний. – думав я, не контролюючи рук, які вже заповнювали пластикові судки.

За десять хвилин, я стояв на порозі своєї квартири, та збирався з духом. – І що я тільки роблю? А, будь як буде. – подумав я, та зачинив за собою двері.