Раді Вас бачити!

Лука.

На кухні було тихо, якщо не рахувати мого серця, яке вирішило грати у власний чемпіонат. Я поставив сковорідку, але замість олії налив воду. Лише коли вона зашипіла, зрозумів, що роблю, і вилаявся тихо, але від душі. – Бачу, нерви в тебе не залізні. – тихо прокоментувало друге я. – Може, одразу повернемось у вітальню, і я все вирішу? – Замовкни. – прошипів я, ріжучи овочі так, ніби кожен з них винен у моїй розгубленості. Запахло смаженим часником і моїм нервовим зривом. Я крутив лопаткою по сковорідці, але думки весь час поверталися у вітальню, де сидів Ілля. І, мабуть, думав про мене. Або про гру. Або… не дай Боже – про піцу. Я чув, як у вітальні клацають кнопки геймпада. Ілля не озивався, але його мовчання здавалося густішим за ніч. Я підозрював, що він грає не в гру, а в мої нерви. – Якщо ти ще хвилину тут простоюєш, я беру кермо, – промовило друге я. – Не бери. – відповів я пошепки, ріжучи перець так, що ніж ледь не вислизнув. – Я тримаюся. – Тримаєшся? Ти виглядаєш так, ніби зараз підійдеш, впадеш на коліна і скажеш: "Мій пане, дозвольте мені служити". Я зітхнув і, перш ніж встиг відмовити собі в цій ідеї, зачерпнув соус ложкою та пішов у вітальню.

Ілля сидів, нахилившись вперед, і пальці його швидко танцювали по кнопках геймпада. Побачивши мене, він зняв одне вухо навушників, і глянув на мене так, ніби я з’явився в кадрі його гри.

– Спробуй, – промовив я.

Він підвів брову, але взяв ложку в губи. Секунда. І замість реакції – лише ковток і зосереджений погляд.

– Ну? – не витримав я.

– Якщо ти ще раз скажеш, щось про імпульс, я за себе не відповідаю – відповів він, і повільно посміхнувся.

– Це… – я запнувся, бо друге я кричало в голові: “Скажи, що це любов, дурень!” – Це турбота. – прошепотів я.

Ілля не відвів погляду, який став уважним, навіть трохи важким, забрав ложку, поклав на стіл, зняв навушники і, нахилившись уперед, спитав:

– А якщо я попрошу ще турботи? – тихо, але чітко вимовив він.

Мене, здається, вдарило струмом. Я навіть не встиг нічого сказати – бо друге я вже тріумфально оголосило: – Ооо, гра почалась, рідненький. Тепер твій хід. Мій мозок кричав, що треба відійти. Моє друге я вже запалювало феєрверки.

Я вдихнув, але замість повітря ковтнув його погляд.

– Турботи? – перепитав я, щоб виграти секунду.

– Турботи. – повторив він, навіть не кліпнувши.

"Павич" у моїй голові розправив хвіст, наче збирався вийти на подіум. – Скажи йому: – Тільки скажи, куди мені носити сніданок, у ліжко чи одразу в душ? – прошепотіло друге я з такою впевненістю, що мені стало страшно.

– Можемо обговорити умови. – видавив я замість того.

– Лука, ти навіть у флірті, як бухгалтер. ( Намагаєшся все прорахувати) – зітхнуло друге я. – Але нічого, з тебе вийде щось путнє, якщо я докладу лапи.

Ілля тихо засміявся. Не тим сміхом, коли хтось жартує, а тим, у якому є трохи цікавості і ніби обіцянка чогось більшого.

– Тоді давай обговоримо. – сказав він, і в його голосі вже точно не було нічого про гру, яку він так і не вимкнув. "Павич" у моїй голові переможно клацнув уявним келихом. – Партію відкрито, мій чемпіоне. І цього разу може я керую? – Ні. – подумки зашипів я.

Після чого відкрив рота, щоб щось сказати, але він підкотився ближче, ніби хотів розглянути мене зблизька. Таке його дійство, змусило мене сісти на диван.

– То які в нас умови? – його голос був тихим, але слова падали точно в ціль.

“Павич” у моїй голові вже крокував подіумом, поки я сидів, мовчки кліпаючи.

– Ну, по-перше… – почав я, але друге я влізло нахабно: – По-перше – скасовуємо твоє жалюгідне “по-перше”. По-друге – пропонуй йому щось, від чого в нього підскочить пульс.

– По-перше. – повторив я вголос. – Я залишаю за собою право годувати тебе, навіть якщо ти не голодний. – з натягнутою посмішкою, повідомив я.

Він примружився, але на губах з’явилась крива усмішка.

– А по-друге?

“Павич” підморгнув у моїй голові: – По-друге, Лука, ти дозволяєш йому торкатись, коли і як він захоче. Якщо не скажеш – я скажу. Дій вже в кінці кінців. Я ковтнув.

– По-друге… – зупинився на мить. – Не знаю, чи ти готовий.

Ілля нахилився ще ближче, майже торкнувшись коліном мого.

– Спробуй. – прошепотів він.

У цей момент “павич” гордо розправив крила: – Ось він, чемпіонат, про який я казав. І цього разу ти точно не зіллєш гру.

Я вдихнув глибше, ніж треба, і це вийшло якось занадто помітно.

– По-друге. – я нарешті видавив. – Ти дозволяєш мені вирішувати, коли ми побачимось наступного разу. Тобі ж я зможу вільно до тебе приходити, а не у в одні й ті самі години.

Ілля засміявся, але не відвів погляду.

– Та я й ніби не проти. – промовив він, та хмикнув, і ця маленька зморшка біля його ока чомусь зробила мене беззахисним.

Ілля нарешті відкинувся назад, але ноги не відсунув, навпаки, вони торкалися моєї.

– Лука, з тобою дійсно буде цікаво.

Я відчув, як “павич” у моїй голові перестав крокувати й завмер, а потім різко струснув пір’ям.

– Досить рахувати ходи, бухгалтере. І годі вже цих ввічливих обхідних маневрів. – прошипіло друге я – Далі я поведу. Я навіть не встиг подумати “ні”. І перш ніж я зрозумів, що відбувається, моє тіло підхопилося вперед. Пальці торкнулися краю його футболки, я вловив подих Іллі, такий теплий, близький. Його брови ледь піднялися, але він не відсторонився. “Павич” задоволено хмикнув: – Шах і мат. Я, ніби в чужому тілі, нахилився ближче і зухвало, без попередження, торкнувся його губ своїми. Не легенько, не обережно, так, щоб він точно зрозумів, що це не випадково. Коротко, але так, що встиг відчути, як він на мить завмер, а тоді злегка усміхнувся просто в поцілунку. Коли я відсмикнувся, мій пульс гатив так, що було чути навіть у вухах. Ілля провів язиком по губах, наче смакував, і в мить, простягнув руку, та його пальці вп’ялися мені в сорочку й потягнули назад. Поцілунок став глибшим, гарячішим, і я вже не розумів, хто кого веде. Мій мозок намагався кричати, що це небезпечно, але “павич” сміявся, наче ми виграли чемпіонат світу. Ілля відсторонився рівно настільки, щоб подивитися мені в очі з тією самою кривою усмішкою:

– Лука, якщо це твоє “по-третє”, я хочу знати, що буде “по-четверте”.

Я відкрив рота, щоб щось сказати, але він знову притягнув мене і сам почав поцілунок.

Ілля.

Я ледве відвівся від нього, тримаючи його руку, ніби боячись, що якщо відпущу, то він зникне. Лука нарешті скинув усі маски, і переді мною був не просто обережний хлопець, а той, хто не боїться ризикувати. І це лякало, але водночас манило. Я провів пальцями по його руці, повільно підкрадаючись до обличчя.

– Не налякати. – подумки, вказував собі я.

– По-четверте. – тихо, ледь посміхаючись. – Це коли ми починаємо писати власні правила. Не боятись бути чесними, навіть якщо це означає впасти. Але впасти разом. – промовив я.

У моїх очах спалахнула іскра.

Його усмішка була легкою, але в ній крилася обіцянка, яка змушувала серце калатати швидше. Він поклав руку мені на щоку, пальці ніжно ковзали, немов запрошували залишитися, не відступати.

– Знаєш. – відповів він. – З тобою всі ці “по-перше”, “по-друге” стають... ну, якось дуже особистими. І хочеться не домовлятися, а просто жити моментом.

Він відхилився трохи назад, але так, щоб між нами залишалася ця тиха, пульсуюча напруга.

– А що стосується, по-четверте. – його погляд став більш зосередженим. – Я хочу, щоб ти знав: зі мною ти не сам. І я теж готовий ризикувати.

Я знову посміхнувся.

– Давай не будемо складати план. Давай просто зіграємо. – промовив він, та легко стиснув плечима.

Тиждень по тому.

Я стояв, обпершись плечем на одвірки, а в другій руці тримаючи вилицю. І спостерігав за тим, як Лука повільними рухами чаклував на моїй кухні. Цей хлопець зводив мене з розуму. Іноді він був настільки спокійним, що штиль у морі в порівнянні із ним це ніщо, а іноді до того зухвалий, що в мене підкошувались коліна. Проте, його зухвалості так і не вистачило, на те, щоб наш поцілунок повторився. Я бачив, я знав – він стримував себе, але ж не розумів навіщо. Я не тис, проте ця тиша. Вона було голоснішої за крик, і розривала мій розум навпіл. Я що є сили стис ключі від кварти, які Євген-другий ще вчора забрав у майстра, та приніс мені.

– Лука. – тремтячим голосом, промовив я.

– Ум? – запитав він, та повернувся.

І я знову, знову загубився в цьому погляді, як і десятки разів раніше.

– Я тут трішки вирішив вдосконалити твоє « по-друге». – промовив я, та протягнув руку, в якій тримав ключі.

– Що? – не зрозумів він, та опустив погляд.

Я розтис долоню.

Він зробив кілька кроків назад, та сів на стілець.

– Ти пропонуєш мені переїхати? – розгублено, запитав він.

– Ні. Що ти, що ти... – почав я, та коли побачив його погляд, який в мить наповнився сумом, то поспішив себе виправити. – Не те щоб я проти, та це ж все ж тобі вирішувати. Поки, це просто ключі. Це знак того, що ці двері, для тебе завжди відкриті. Але я хочу щоб ти знав, якщо одного дня, я побачу твої речі, то жодним чином не спротивлюсь цьому.

Він кивнув у відповідь, встав, забрав ключі, та знову попрямував до плити. Холодній піт побіг по спині.

Я продовжував стояти в дверях, дивлячись, як Лука знову занурюється в свої думки, торкаючись ножем овочів так обережно, як ніколи не торкався мене. Якась дурна заздрість захопила серце. У повітрі пахло смаженим м'ясом, але всередині мене палала інша спека –бажання, нестримне і пульсуюче. Я не міг відірвати погляду від його спини, від того, як він намагається стримати себе, як бореться зі своїми страхами. Мене теж роздирала невпевненість: чи зможу я перетнути цей шлях між нами? Чи варто було робити цей крок з ключами?

– Лука. – промовив я тихо. – Я хочу, щоб ти відчував себе тут не гостем, а можливо, щоб колись, це стало твоєю домівкою. Без страху і вагань.

Він зупинився, нарешті підняв на мене очі. Там було щось раниме, щось відкрите, як недописана сторінка.

– Я не чітко виразився, це більше, ніж просто ключі. – додав я. – Це моє запрошення. Якщо ти захочеш залишитись, я не буду зупиняти.

Він повільно кивнув, але в його погляді блиснула рішучість.

– Дякую. – прошепотів він, і на мить наші погляди зустрілися так, ніби це був початок чогось справжнього. Я знав – цей шлях не буде легким, але разом ми зможемо пройти будь-які випробування.