Раді Вас бачити!

Ілля.

Я виклав млинці на тарілку. Рівною стопкою, як він колись любив. Край до краю. Акуратно. Ніби порядок міг замінити спокій. Витерши руки рушником я ще раз прислухався. Тиша вже не здавалася просто тишею. Вона була напруженою, натягнутою, як струна, яку перетягнули занадто сильно.

Я пішов до дверей спальні не одразу, дозволивши собі кілька секунд стояти посеред кухні, дивлячись у підлогу. Ніби якщо не рухатися, нічого не зміниться. Але зміни вже сталися. Я зробив крок у коридор. Підлога ледь скрипнула. Ніякої реакції.

– Лука? – обережно, та тихо позвав я. Жодної відповіді. Я постукав. Один раз. Потім ще. Тихо. – Я зробив млинці. – Боже, як безглуздо звучить. – пронеслось в голові. Наче ми не стоїмо на краю чогось крихкого, а просто посварилися через дрібницю. За дверима щось ворухнулося. Ледь чутний шурхіт. Потім крок. Я відчув, як серце почало бити сильніше. Ось. Зараз. Замок клацнув. Двері відчинилися не повністю, лише на кілька сантиметрів. У щілині з’явилося його обличчя. Не все. Лише очі. І вони знову були іншими. Не холодними. Але й не теплими.

– Ти думаєш, це щось змінить? – спитав він рівно. Я ковтнув.

– Ні. – відповів чесно. – Але це єдине, що я можу зробити.

Пауза. Він дивився на мене довго. Так довго, що я відчув, як починаю нервово стискати тарілку.

– Ти боїшся мене? – раптом запитав він.

Питання вдарило несподівано. Я задумався лише на секунду.

– Я боюся втратити тебе. – сказав тихо.

Щось у його обличчі здригнулося. Ледь помітно. Наче тріщина під фарбою. Двері відчинилися трохи ширше. Я побачив його плечі. Напружені. Руки опущені вздовж тіла, але пальці стиснуті так, ніби він стримував тремтіння.

– Я не завжди буду тим, кого ти хочеш бачити. – сказав він. – Іноді… буде тільки це.

«Це» стояло переді мною. Втомлене. Зібране. Захисне. Я зробив крок ближче. Обережно. Даючи йому простір відступити. Він не відступив.

– Тоді я навчусь любити і це. – відповів я.

Мовчання між нами стало іншим. Не таким ріжучим. Він перевів погляд на тарілку.

– Вони підгоріли. – прокоментував він.

Я ледь усміхнувся.

– Тільки перший. Інші ні. Кутик його губ трохи сіпнувся. Майже непомітно. Але я це побачив. І в цю мить я зрозумів: Лука не зник. Він просто ховається за тим, хто вміє виживати.

Я навіть не встиг вдихнути. Різкий рух. Його рука злетіла так швидко, що я побачив лише тінь. Удар по тарілці був глухим, коротким. Порцеляна вислизнула з моїх пальців. Час розтягнувся. Білий край. Теплі млинці, що з’їхали убік. Тріщина. І звук. Тарілка розбилася об підлогу, розсипавшись на уламки. Млинці впали зверху так безглуздо, майже принизливо. Я здригнувся, проте не від шуму: – від нього.

– Не смій. – його голос став жорстким. – Не смій говорити, що навчишся любити «це».

Я завмер. Він вийшов повністю в коридор. Його очі палали.

– Ти навіть не розумієш, що це таке. – продовжив він тихо, але в кожному слові була напруга. – Ти бачиш епізод. Настрій. А це… це не настрій. Його груди піднімалися занадто швидко. – Це те, що ламає. – він торкнувся пальцями своєї скроні. – І мене. І всіх поруч.

Я опустив погляд на підлогу. На млинці. На розбиту тарілку. Дивно, але мені було шкода не її.

– Ти думаєш, ти герой? – різко. – Думаєш, витримаєш? Через тиждень ти будеш благати повернути того «нормального» Луку. Кожне слово било точно.

– Я не хочу іншого. – тихо сказав я.

– Брешеш. Це було майже шепотом. Він зробив крок ближче. Тепер між нами не було навіть повітря. Я відчув тепло його тіла, напруження м’язів. – Ти хочеш зручну версію мене. Усміхнену. Вдячну. Ту, що готує тобі млинці і дивиться так, ніби ти світ. – його голос зламався на секунду, але він одразу ж зібрався. – А я не світ. Я скоріше уламки.

Я повільно підняв очі.

– Тоді ріж мене ними. – сказав я тихо. Він застиг. Я не відвів погляду. – Якщо ти уламки, я навчусь тримати їх у руках. Це було необережно. Можливо, безглуздо. Але чесно. Його щелепа напружилася.

– Ти такий впертий, що це дратує. – прошепотів він.

– Я знаю.

Пауза. Довга. Нарешті він відступив. Один крок. Потім ще. Провів рукою по обличчю, ніби намагався стерти щось невидиме.

– Я не просив тебе мене рятувати.

– Я і не рятую. – відповів я. – Я просто залишаюсь поруч.

Лука подивився на підлогу. На безлад. На млинці, що вже втратили форму.

– Я ненавиджу, коли ти дивишся на мене так. – сказав він раптом.

– Як?

– Наче я ще тут.

І ось це було найболючіше. Бо він справді стояв переді мною. Живий. Напружений. Злий. Я повільно присів, почав збирати уламки.

– Обережно. – різко кинув він. – Поріжешся. Я ледь усміхнувся. Він дивився на мене ще кілька секунд. А потім тихіше, майже непомітно: – Ідіот. Але в цьому слові вже не було злості.

Лука

– Тоді я навчусь любити і це.

Слова Іллі застрягли десь між грудною кліткою і горлом. Наче їх не можна було ні проковтнути, ні виплюнути. Навчусь любити і це. Тепло. Небезпечно тепло.

– Чуєш? – озвалося я.

– Він не розуміє. – заперечило друге я.

Мить, і все в середині мене стискається. Я ніби в уповільненій зйомці дивлюся на те, як тарілка з млинцями летить на підлогу.

– Не смій. Не смій говорити, що навчишся любити «це». – кричить друге я.

Я стояв, у кутку свого ізольованого світу, дивлячись на те, як Ілля збирає уламки, і відчував, як всі мої надії котяться в тартари.

– Може… – подумки спробував я ще раз.

– Не «може». – відрізало друге я. – Він тільки говорить красиво. Вони всі говорять красиво, коли ще не бачили справжнього. Я заплющив очі на секунду. Справжнього. – Але він щойно бачив. – тихо заперечив я. – Він залишився. – Він бачив фрагмент. Контрольовану версію. Ти думаєш, він витримає, коли ти не зможеш зупинитися? Коли тиша буде тривати днями? Коли ти зникатимеш у собі так глибоко, що не відповідатимеш на ім’я? Картинки спалахнули самі. Темна кімната. Замкнені двері. Телефон, що дзвонить і замовкає. – Досить. – прошепотів я ледь чутно. – Ти боїшся. – продовжив внутрішній голос спокійно. – І правильно робиш. Якщо він залишиться, йому буде боляче. Якщо піде, буде боляче тобі. Ти програєш у будь-якому випадку. – А якщо ні? – подумки вперся я. – Якщо він не втече? Коротка пауза. – Тоді ми зламаємо його. Справжні ми. Всі ми. Це вдарило сильніше за розбиту тарілку. Я ковтнув повітря. Ілля підвівся. – Він не витримає цього. – холодно підсумувало друге я. – А якщо витримає? – вперто. Тиша всередині стала густою. – Ти готовий дозволити йому спробувати? – запитав я. Ось воно. Страх не в тому, що Ілля піде. Страх у тому, що він залишиться. Бо якщо залишиться, доведеться довіряти. Я підняв погляд, та подивився на Іллю. Він стояв так близько, не тягнувся, не тиснув. Просто був. – Він не просить тебе змінитися. – прошепотів я. – Поки що. – холодно відрізало друге я. Я провів рукою по волоссю. Відчував, як тріщить напруга під шкірою.

– Я не просив тебе мене рятувати. – промовило друге я в голос.

– Я і не рятую. – відповів Ілля.– Я просто залишаюсь поруч.

І щось у мені здригнулося. Щось в нас обох.

– Ти бачиш тільки те, що хочеш бачити. – спробувало виправдатися друге я. – Ні. – відповів я йому твердо. – Він бачить мене. Обох. Пауза. Внутрішня тиша вже не була холодною. Вона стала настороженою. – Якщо він піде. – сказав голос повільно. – Я нагадаю тобі, що це була твоя ідея. – Добре. – погодився я.

Слово прозвучало на диво спокійно, але виникло відчуття, наче я щойно підписав щось важливе, але ще не до кінця усвідомив, що саме.

– Обережно. – різко промовило друге я. – Поріжешся.

І я побачив, як він дивиться. Відчув секундну напругу. І все зрозумів. І тільки тепер помітив. Воно розлютилося не тоді, коли Ілля сказав «я залишаюсь». Не тоді, коли він сказав «я не піду». А саме тоді, коли прозвучало: «Я навчусь любити і це». Це. Нас. Усіх. Мене накрило раптовим, майже фізичним усвідомленням. – Ти… – прошепотів я подумки. Мовчання. – Ти теж боїшся. – сказав я повільно. Немає заперечення. Немає різкого відрізання. Лише напружена пауза. Картинка спалахнула в голові, і це була не темна кімната, не замкнені двері. А Ілля. Його руки. Його впертий, майже безглуздий погляд. Його «я залишаюсь». І раптом я зрозумів. Те, що я вважав захистом… було панікою. – Ти не хочеш, щоб він пішов. – тихо сказав я всередині. Тиша стиснулася. – Я не дозволю йому зламатися. – пролунало нарешті. Але голос був уже інший. – Ти не дозволиш, чи ти не витримаєш, якщо він піде? – обережно. У відповідь спалах. Образ: Ілля, що розвертається і йде. Двері зачиняються. Порожня кухня. Тиша, яка більше не натягнута, а остаточна. Біль прошив груди так різко, що я ледь не зігнувся. Це було не тільки моє. – Ти теж його любиш. – видихнув я. – Я… – почало друге я. І замовкло. Вперше. Я відчув це чітко. Не як думку. Як пульс. Воно билося разом зі мною. Воно лютувало, бо боялося. Воно відштовхувало, бо трималося. Воно кричало, бо не знало, як інакше захистити те, що стало важливим. Ілля стояв переді мною. Живий. Теплий. Справжній. І не тільки я боявся його втратити. – Ти думаєш, якщо відштовхнеш його зараз, буде менше боляче? – тихо запитав я. Друге я мовчало. Але я відчув. Страх. Не за мене. За нього. – Якщо він залишиться… – нарешті пролунало повільно. – Йому доведеться бачити все. – І що? – запитав я. – І він може злякатися. Я ледь усміхнувся. Гірко. – Ти не ненавидиш його. – сказав я. – Ти боїшся його втратити. Тривала тиша. А потім тихо, майже нечутно: – Так.

Це слово пройшло крізь мене, як світло крізь тріщину. Я підняв очі на Іллю. І вперше за довгий час відчув себе не розірваним навпіл. Ми не боролися. Ми боялися одного й того ж. Я зробив крок до нього. Обережно. Не як той, хто захищається. І не як той, хто нападає. А як той, хто щойно зрозумів: я не один у своїй любові.