Раді Вас бачити!

Ілля.

Я прокинувся серед ночі. Тіло від виснажуваного тренування, не давало забути про біль. На мить я посміхнувся, згадавши про те, як Лука весь час просидів на стільці глядачів. Але ця посмішка була секундною, бо за спогадами про тренування, одразу прийшли ті, де ми в тиші повертаємось додому, і Лука просто йде в свої кімнату так і не проронивши жодного слова.

Чомусь мене різко охопило відчуття тривоги. Вона не була різкою. Швидше як холодна вода, що повільно піднімається вище грудей, не даючи вдихнути на повні легені. У кімнаті було тихо. Світло луни заливало простір м’яким, майже нереальним сяйвом. Воно лягало на підлогу, ковзало по стінах, торкалося мого обличчя. Красиво. Майже заспокійливо. Але в цій красі було щось неправильне. Щось ніби чуже. Наче світ належав не мені. Я затримав подих. І тоді почув:

– Я ненавиджу тебе.

Голос був тихий. Майже шепіт. Але він різонув сильніше за крик. Я впізнав його одразу. Лука. Серце вдарилося об ребра так, ніби хотіло вирватись назовні.

– Лука?...

Я спробував підвестися, і в ту ж мить щось різко зупинило мене. Рука. Його рука. Тіло відгукнулося болем, але я навіть не звернув уваги. Вона стиснула мою шию і з силою притиснула мене назад до ліжка. Різко. Жорстко. Без жодної ваги. Я задихнувся. Повітря обірвалося. Паніка піднялась миттєво, як вибух.

– Я ненавиджу тебе. – повторив він.

Я захрипів, рефлекторно схопився за його зап’ястя. Тверде. Напружене. Живе. Спробував відштовхнути, але сили ніби зникли. Пальці ковзали, не слухались. Я підняв погляд. І зустрів його очі. І в них не було нічого. Жодної емоції. Жодного відблиску. Лише темрява. Густа, глибока, така, в якій можна було потонути й зникнути без сліду. Це був не той Лука.

– Я ненавиджу тебе, за те, що як тільки ти з’явився в його житті… – голос став нижчим, важчим, ніби проходив крізь щось зсередини, – …Я знову перестав існувати.

Кожне слово впивалося в мене глибше, ніж його пальці. Серце билося десь у горлі. Занадто швидко. Занадто голосно. А потім, потім щось змінилося. Ніби хвиля дійшла до краю. І відступила. Я перестав боротися. Руки повільно опустилися. Пальці більше не стискали його зап’ястя. Груди ще здригались, судомно шукали повітря, але всередині стало дивно тихо. Я заплющив очі лише на мить. – Я зробив усе, що зміг. – думка була ясною, простою й спокійною. – Я спробував. Пальці на моїй шиї стиснулися сильніше. Біль став чіткішим, більш реальнішим. – Якщо таким буде наш кінець… Я повільно відкрив очі й подивився прямо в ту темряву. … – Я не буду тікати, не буду просити. Я просто… буду тут. Я прийму його. До кінця. З посмішкою. Мої губи ледь здригнулися. І я усміхнувся. Ледь помітно, м’яко. Наче це не було кінцем. Наче це був вибір. На мить у його погляді щось здригнулося. Наче тріщина пішла по склу. Його пальці напружилися. Ще сильніше. Але хватка, вона затрималася. Не посилилася. Зупинилася.

Лука.

Темрява в якій я щойно опинився, не була порожньою. Вона була тісною. Наче мене замкнули в кімнаті без стін, але з чимось, що постійно торкалося зсередини. Думки не належали мені повністю. Вони відбивалися, поверталися, перекручувалися. І поруч… він. Я різко обернувся.

– Чому ти тут? – в паніці запитав я. Голос зірвався. – А там? Хто там?

Він стояв зовсім близько. Той самий. Ті ж очі. Але погляд був інший. Спокійніший. І водночас важчий.

– Там той, кого ми намагалися вбити. – тихо відповів він. Слова вдарили сильніше, ніж будь-який кулак. Я відступив.

– Ні…

– Так.

– Я думав його більше не існує.

– Ми не змогли...

Ці слова розривали з середини. Я різко схопився за голову.

– Замовкни. Це не можливо. Він приходив лише раз, й більше ми його не бачили.

– Проте, від досі існує. – тихо, пошепотіло друге я.

–Ні! – прокричав я, і темрява навколо здригнулася.

І разом із нею повернувся спогад. Він не прийшов поступово. Він врізався. Різко. Болюче. Неминуче.

Вісімнадцять років тому.

Холод. Першим я відчув саме його. Асфальт піді мною був холодним, шорстким, колючим. Я сидів, підігнувши коліна до грудей, притиснувшись спиною до стіни. Руки обіймали ноги так сильно, що пальці боліли. Я намагався стати меншим. Непомітним. Я хотів зникнути. Але вони стояли навпроти.

– Ти псих! – голос ударив зверху.

Я стиснувся сильніше.

– Він знову говорить сам із собою!

Сміх. Грубий. Гучний. Ріжучий.

– Дебіл.

– Такому як ти, не місце в нашій школі.

Я не дивився на них, просто не міг. Якщо не дивитися, вони ніби ставали трохи менш реальними. Трохи далі. Трохи тихіше, але не зникали.

– Скажи ще щось, давай!

– Покажи, як ти зі своїми уявними друзями базікаєш!

Я затиснув вуха, так сильно, аж до болю, але голоси не зникли. Вони були не тільки зовні. Вони були й всередині.

– Не слухай їх – тихий голос. Інший. Ближчий. – Вони нічого не значать. Я затремтів.

– Замовкни… – прошепотів я.

– Я допомагаю тобі.

– Не треба…

– Ти ж знаєш, що вони зроблять. Серце закалатало швидше. – Вони не зупиняться. Вони знову поб'ють тебе.

– Я знаю…

– Тоді зроби так, щоб вони зупинилися. Я заплющив очі. Сильніше. Ще сильніше.

– Я не можу…

– Можеш.

Тиша на секунду стала густішою. А потім промайнув писк. Тонкий. Ледь чутний. Я здригнувся. Повернув голову. Там, трохи збоку, між бетонними плитами, тремтів маленький клубок. Це було цуценя. Маленьке. Брудне. Очі великі. Налякані. Воно дивилося на мене. Не на них. На мене. Я повільно витягнув руку.

– Тихо… – прошепотів я.

Я хотів взяти його. Притиснути до себе. Захистити. Хоч когось. Хоч щось. Щоб хоч один раз я зміг, щоб я був сильнішим. Але в той момент, щось змінилося. Різко. Наче хтось перемкнув тумблер всередині мене. Моя рука завмерла в повітрі. Пальці напружилися.

– Зараз. – той голос. Спокійний. Чіткий. І я опинився за склом, моргнув. Світ ніби трохи перекосився.

– Ні… – надривно прокричав я, й вдарив в пустош.

– Зараз. – повторило друге я, й його рука опустилася. Але не так, як я хотів.

Я, точніше моє друге я, схопив цуценя за шию. Різко. Сильно. Воно пискнуло. Слабко. Я стиснув. Ще сильніше.

– Якщо не зупинитесь… – мій голос звучав чужо. Низько й рівно. – …наступними будете ви. Тиша. Абсолютна. Навіть сміх зник. Хлопці завмерли. Я бачив це краєм ока. Страх. Справжній. Живий. Я стиснув ще. На секунду. І відчув… як щось ламається. Не зовні. Всередині. Я кинув маленьке тіло вбік. Воно впало беззвучно. Хтось закричав. Голосно. Істерично. Хлопці розбіглися. Я залишився сам. Зі звуком свого дихання. І з тим, що я щойно зробив. Руки тремтіли. Я подивився на них. І вперше, по-справжньому, злякався себе.

Я різко відсахнувся від спогаду.

– Ні… – прошепотів я. Горло стислося. – Ні…

Він стояв поруч, такий тихий, незрушний.

– Ти хотів, щоб вони зупинилися. – сказало друге я.

– Я не хотів… – заперечив я.

– Не обманюй себе, хотів. – з сумом промовило друге я.

– Не так!

– Знаю, але зробив саме так.

Я похитав головою. Сильно. Наче це могло щось змінити.

– Це був не я.

– На жаль, але це був ти. Хоча ні, це були ми.

Я подивився на нього. І вперше побачив не ворога. А… щось інше.

– Ти… – голос зірвався. – Ти був там?

Він не відвів погляду.

– Я з’явився, щоб після цього ти вижив. Тиша. – Я зробив те, чого ти не зміг. Я повертав тебе щоразу.

Слова впали важко. Нестерпно. Я закрив очі.

– Він, я, ми можемо вбити його. – прошепотів я.

– Так. – відповіло друге я. – Ось чому, я все говорив, що думки про те, щоб бути разом, то лиш примара.

Я не відповів. Бо нарешті я все зрозумів.

Тиша після цих слів була гіршою за будь-який крик. Вона не просто зависла між нами, вона лягла на груди, притиснула, не даючи вдихнути нормально. Я стояв, дивлячись на нього. На себе. На того, хто завжди був поруч, навіть коли я цього не розумів.

– Зупини це. – голос прозвучав тихо. Зламано. – Будь ласка…

Він не відповів. Я зробив крок ближче.

– Повернись туди. Швидше. Візьми контроль. Зроби щось. Ти ж завжди це робив. – прокричав я, б'ючи об скляну стіну руками.

Тиша. Його погляд не змінився.

– Ти сильний. – я вже майже захлинувся словами. – Ти знаєш, як… як це витримати.

Він повільно похитав головою. Ледь помітно.

– Ні. – слово було коротким, і до болі остаточним. Я завмер.

– Що значить “ні”? – голос різко піднявся.

– Там він! Там Ілля! Ми ж вбиваємо його. Ми… я… ти ж сам сказав!

– Я знаю.

– Тоді зроби щось!

– Тепер – ні.

Мене ніби вдарило.

– Ти не маєш права просто… просто стояти тут! – прошепотів я, ковтаючи сльози.

– Маю. – спокійно відповіло, друге я.

– Ні!

Я різко схопив його за плечі. Відчайдушно. Наче він міг зникнути прямо зараз.

– Ти завжди це робив! – голос зірвався. – Коли я не витримував, ти брав усе на себе! Коли я ламався, ти… ти…

Слова розсипалися. Я задихнувся.

– Я не зможу без тебе.

Тиша. Вона змінилася. Стала м’якшою. Болючішою. Він повільно опустив погляд на мої руки, що стискали його плечі. І не відштовхнув.

– Саме тому я більше не повернусь туди. Твій час прийшов. – тихо сказав він.

Я відсмикнув руки.

– Що?.. – не розумів я.

Він підняв очі. І вперше… в них не було холодності. Лише втома.

– Я існував, щоб ти вижив. – сказав він спокійно. – Щоб ти не зламався остаточно. Щоб ти витримав те, що не міг витримати сам. Але зараз, тобі є задля чого жити.

Я похитав головою.

– Що це означає, ти що хочеш просто… піти?

– Я не йду. Пауза. – Я відступаю.

Це звучало ще гірше.

– Це одне й те саме.

– Ні.

Він зробив крок ближче, тим самим він скоротив відстань.

– Я буду тут. – тихо сказав він, огорнувши коло довкола нас. – Але не замість тебе.

Я відчув, як щось усередині холоднішає.

– А що, якщо я не впораюсь?.

– Впораєшся.

– Ні.

– Впораєшся. Його голос був спокійний. Надто спокійний. – Я допоможу. – додав він. – Я буду тут, й завжди стримуватиму інших. Тих, хто може нашкодити. Тих, хто… не бачить меж. Моє серце стислося. – Але тепер жити. Й діяти будеш лише ти. Я зробив крок назад.

– Це не вірно.

– Ні, навпаки.

– Я не готовий.

– Ти ніколи не будеш готовий. Тиша знову стала важкою. Я опустив голову. Пальці затремтіли. – А якщо я знову… – голос обірвався. – Якщо я зроблю це?

Він не відповів одразу. Дав цим словам впасти. Розбитися.

– Тоді ти знову будеш жити з цим. – тихо сказав він. Я різко підняв голову.

– Це не відповідь!

– Проте, це правда.

І ця правда, вона вдарила, сильніше за все до цього. Я відступив ще. Наче від нього. Наче від себе.

– Ти ж казав… – голос став тихішим. – Ти казав, що захищаєш мене.

– Так. І зараз захищаю.

– Як? Це не схоже на захист.

Він подивився прямо в очі.

– Тим, що повертаю тобі життя.

Тиша. Довга. Неосяжна. Слова застрягли десь між грудною кліткою і горлом. Я не зміг відповісти. Він подивився на мене довго. Дуже довго. Наче запам’ятовував.

– Він там. – тихо сказав він. – І він все ще дихає. Серце різко вдарилося. – Лука… — І якщо ти не повернешся, можливо це, буде твій кінець. Мене ніби пробило струмом.

– Ні… – прокричав я.

– Так. Пауза. – І він помре, тим самим піде від тебе назаввжди.

Ці слова були найгіршими. Гіршими за страх. Гіршими за провину. Я заплющив очі. Сильно. – Я не хочу, цього. Я не витримаю…

– Тоді йди.

Я різко відкрив очі. Він уже стояв трохи далі. Наче відходив. Наче… справді прощався.

– Стривай. – прокричав я, і він зупинився. – Не зникай. Він ледь усміхнувся. Сумно.

– Я нікуди не зникаю. Пауза. – Я просто більше не буду жити за тебе. Темрява навколо почала змінюватися. Тоншати. Розсипатися. – Ти зможеш. – сказав він. Тихо. Майже шепотом. – Я поруч. Його силует почав розмиватися. Наче тінь на світлі.

– Лука… – ковтаючи сльози, прокричав я, і зробив крок вперед. Але було вже пізно.

– Не дай їм забрати це знову. – останні слова. І він зник. Тиша. Порожнеча. І вперше за дуже довгий час… в ній не було нікого, хто міг би взяти все на себе. Лише я. І вибір, від якого більше не втекти.

Темрява тріснула. Не поступово. Різко. Наче хтось ударив по склу зсередини. Світ повернувся не одразу. Спочатку був звук. Рваний, нерівний. Чийсь подих. Хрипкий, знайомий. Потім, біль. Грубий, різкий. Він пройшовся по тілу хвилею, змусивши мене різко вдихнути. Повітря вдарило в легені, наче я не дихав цілу вічність. Я розплющив очі. Світ спочатку був розмитим. Розсипаним на плями світла й тіні. А потім… склався. І перше, що я побачив, це його. Ілля. Він стояв переді мною. Надто близько. Очі широко відкриті. Груди піднімалися й опускалися швидко. Нерівно. Моя рука на шиї. У голові щось різко обірвалося. Я відсахнувся так швидко, ніби мене обпекло.

– Ні… Голос був чужий. Зламаний. – Ні, ні… Я подивився на свої руки. Вони тремтіли. Сильно, неконтрольовано. Пальці ще пам’ятали, той тиск, його горло. Я різко стиснув їх у кулаки. Наче міг стерти це відчуття. Наче міг відмотати назад.

– Лука. – пролунав його голос. Такий тихий, обережний.

Я здригнувся. Підняв голову. Він не відступив. Навіть зараз. Навіть після цього.

– Не підходь. – вирвалося з мене різко. Він завмер, але й не відійшов.

– Лука… – повторив він м'яко.

— Я сказав не підходь!

Голос зірвався. Грубо. Занадто голосно. У кімнаті знову стало тихо. Я задихався. Наче повітря стало недостатньо.

– Це був не… – слова застрягли. Ні. Брехня. Я заплющив очі на секунду. І змусив себе сказати: – Це був я. Тиша. Важка. Жива. Я відкрив очі. Він дивився на мене. Не зі страхом. І це було ще гірше.

– Лука… – тихіше сказав він. Я похитав головою.

– Не треба.

– Я в порядку. – запевнив він.

– Ти не в порядку! Слова вирвалися різко. Я вказав на його шию. – Я ледь не… Голос зламався. Повністю. Я не зміг договорити. Тиша затягнулася. І раптом я відчув щось нове. Порожнечу. Не ту, до якої звик. Іншу. Чисту. Без голосів. Без підказок. Без… нього. Я завмер. Серце різко вдарилося. – …ні. Тихо. – Ні. Я провів рукою по волоссю. Різко. – Ні, ні, ні… Ілля напружився.

– Що?

Я подивився на нього. І вперше за довгий час не знав, що сказати.

– Він… – я замовк. – Його немає. Пауза.

– Хто? – запитав Ілля.

Я видихнув. Порожньо.

– Той, хто завжди забирав тишу.

Ілля зробив дуже обережний крок вперед. Цього разу я не відступив. Просто не зміг.

– Лука… – тихо сказав він. – Подивись на мене.

Я вже дивився, але все одно підняв погляд. Повністю. Його очі. Живі, і вони тут.

– І що тепер? – не стримався я. – Тепер ти підеш.

Він навіть не моргнув.

– Ні.

Я коротко засміявся. Без радості.

– Ти досі не розумієш.

– Розумію.

– Ні! Я різко підняв голос. – Тепер я не можу це звалити на “іншого”! Не можу сказати, що це не я! – слова сипалися швидше. – Якщо щось станеться, це буду я! Повністю! Без варіантів! Тиша.

– Лука…

– Я небезпечний, Ілля.

Вперше я сказав це без злості. Без сарказму. Просто як факт. Він дивився на мене кілька секунд. А потім тихо відповів:

– Ти той, хто щойно відпустив. Я застиг.

– Що?

– Ти міг не зупинитися. Але зупинився. Слова зависли в повітрі. Я повільно похитав головою.

–Не роби цього.

– Чого?

– Не намагайся зробити з цього щось… хороше.

– Я не роблю. Він зробив ще один крок. Тепер уже він наступав. Повільно. Обережно. – Я просто бачу, що ти не здався. Моє дихання збилося.

– Я ледь не…

– Але не зробив. – спокійно, промовив він. Я дивився на нього. І вперше… не знав, що заперечити. Він зупинився переді мною. Дуже близько. І тихо додав: – І я все ще тут. Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-які інші. Бо тепер я знав ціну. І не був впевнений, що маю право її приймати.