Раді Вас бачити!

Лука.

Я відчував, як у голові розривалося все на дві частини: одна – та, що хотіла відплати, що шептала розбити йому лице, вирватися, втекти; інша – та, що боялася, що безпомічно опустила голову, та мимоволі згадувала жахіття тих ночей. Пам’ять знову привела мене назад до того вікна.

23 роки тому.

Після того, як чоловік пішов, мама ще кілька секунд дивилася на темряву, де він щойно стояв. Її губи тремтіли. Вона схопила мене й міцно пригорнула:

– Він повернеться. Я відчуваю. – прошепотіла вона.

Минуло кілька хвилин, а для нас це було наче вічність. Ми сиділи на підлозі, мама обіймала мене й шепотіла щось заспокійливе, але я чув, як її серце калатає в груди. І раптом гуркіт біля дверей. Потім ще один. Ми підхопилися. Голос чоловіка знову долинув:

– Тримайтеся! Я вже тут!

Я кинувся до дверей, притулившись вухом до дерева.

–Замок іржавий, але міцний. Я витягну вас, клянуся. – промовив він хрипко.

Мама підбігла й теж схилилася до дверей, її пальці ковзали по щілинах:

– Дякуємо вам! Будь ласка, обережно! Він може повернутися будь-якої миті.

Чоловік нічого не відповів. Лише звук, важкий лом б’ється об замок. «Гррр», «цок», «ррррр». Кожне його зусилля наче вбивало цвяхи у нашу надію й одночасно відкривало шлях. Він бурмотів щось собі під ніс:

– Ну ж бо… Стерво іржаве… Ну ж бо…

Мама й я підбадьорювали його крізь двері:

– Ви зможете! Трохи ще! Будь ласка! – її голос зривався на хрип, але був теплим, як молитва. Я теж прошепотів:

– Дядьку, ми віримо вам. І ми віримо в вас.

Він коротко й хрипко засміявся.

– Я ж вам вже казав: допоможу. Не кину.

Ще кілька ударів. Лом впирався в петлі, скреготів, як розлючений звір. Я чув, як він важко дихає, як напружено працюють його руки. І раптом звук, який я запам’ятав на все життя: глухий, тріскучий «КЛАК» замка. Двері рвучко здригнулися.

– Є! – вигукнув він. – Відходьте трохи назад!

Ми відскочили. Двері зі скрипом відчинилися, впустивши в кімнату холод нічного повітря. І там, у дверях, стояв він – чоловік із ліхтариком. Його обличчя було засмаглим, у зморшках, але в очах світилася справжня доброта. Він подивився на нас. На бліду жінку, що тримала хлопчика, наче останній ковток життя, і завмер.

– Господи… – прошепотів він. – Що з вами трапилося?

У його голосі не було ані краплі осуду, лише біль і щирість. Він швидко ступив уперед, кинув лом у бік і простягнув мамі руку:

– Ходімо, швидко! Я виведу вас звідси!

Мама не вагаючись потягнулася, її пальці торкнулися його руки, і я відчув, як вона вперше за довгі тижні дихає на повні груди. Він допоміг їй піднятися, потім нахилився до мене:

– Тримайся за мене, малий. Ми йдемо.

Я вхопився за його рукав. Ми вийшли у ніч. Повітря обдало обличчя холодом, але воно пахло свободою.

– Давайте швидко. – шепотів він, озираючись. – Знаєш що дитино, моя сестра живе в іншому місті, я вас до неї відправлю. Там ви будете в безпеці.

– Дякуємо вам… – ледве вимовила мама, хитаючись.

– Поки, нема за що.

І він подивився на нас так, що мені здалося, ніби він сам готовий стати між нами й батьком, якщо той з’явиться.

– Зараз, он тільки дійдемо до машини, і одразу в дорогу. Він же ж шукатиме Вас. А я що, я нічого. Не знаю, не бачив. А ви в Гальки в безпеці будете. Вона мого віку. Дітей немає. От і онуком одразу обзаведеться.

Ми йшли темною стежкою, чоловік весь час тримав нас у полі зору. Його рука не відпускала мою. Мама тремтіла, але в її очах загорівся новий вогник, тоненький, як нитка, але живий. Коли ж ми дійшли, то він відчинив дверцята старенького буса й допоміг нам залізти:

– Вмощуйтесь зручніше. Дорога не близька, та до обіду маємо доїхати.

Мама кивнула, сльози текли по її щоках, але це були сльози полегшення. Я притулився до неї, відчуваючи, як її серце б’ється вже інакше, так само швидко, але без того смертельного страху. Чоловік сів за кермо, завів двигун. Ми рушили дорогою, і кожен метр віддаляв нас від того будинку, від ришітки, від рисочок на стіні. Я дивився у вікно й бачив, як ніч розступається, як темрява поступається перед світлом фар. Він говорив мало, але його присутність була як теплий плед. Я тоді ще не знав його імені, але запам’ятав цей голос, ці руки, цей погляд. Це був погляд людини, яка ризикнула, щоб урятувати чужих. Мама шепотіла:

– Дякую вам… Дякую… Він лише злегка нахилив голову:

– Тихо, дитинко. Тепер усе добре.

І я повірив. Уперше за довгі дні я відчув, що страх відступає. Що є люди, здатні врятувати. І що є життя після темряви.

Теперішній час.

Я кліпнув, та відчув, як у грудях з’явився вузол, що не давав дихати, вже не від страху, а від тієї гострої, холодної самотності, що лишилась після мами. Вона більше не була поруч, щоб тримати мене за руку, шепотіти «ми виживемо». Не було ні діда Миколи, ні бабці Галі. Тепер я був сам наодинці з тим, хто навчав мене страху. І це робило кожне його слово болючішим. Він зробив крок у бік дверей, як ніби збирався увійти. Я відчув, як серце наче підказує: «Це той момент». Той самий момент, коли або надія зникає назавжди, або ти береш її назад своїми руками. Батько зробив кілька кроків і відчинив двері в будинок.

Світ нічного вітру кинув холодний поцілунок у обличчя. Під моїми ногами заскрипіла гравійка, той звук, якого я боявся роками, але цього разу він звучав інакше: як виклик. Він знову підняв руку. Я бачив, як м’язи на шиї напружилися, як він готувався завдати удару. Друге я всередині кричало: – Вдарь! Втечи! Зроби хоч щось.

Я зробив крок уперед, і голосом, що вже не тремтів, промовив:

– Якщо ти думаєш, що я здамся, ти помиляєшся.

В його очах я бачив нетерпіння і щось на межі втоми. В ту мить все могло скластись по-різному. Але я знав: тому, що було тоді, завдяки людям, які ризикнули, я маю шанс більше не бути жертвою. І я ухоплювався за цей шанс усіма пальцями.

– Я знав це. Ти такий передбачуваний. – промовив він, і криво посміхнувся.

Мої очі округлились від подиву. І в цю ж саму мить, я відчув сильний удар по голові. За кілька секунд мій світ згаснув.

Ілля.

Я майже летів сходами, ще відчуваючи під ногами дерев’яну підлогу залу, скрипіння кросівок, запах паркету. Перемога тримала мене на плаву, як адреналін у крові. У голові грала та сама мелодія трибун, у м’язах – приємна втома, у грудях – полегшення: нарешті ми це зробили.

Я відкрив двері у квартиру й голосно крикнув:

– Лука!

У відповідь тиша.

– Ще не завершив свої справи. – пробурмотів я, опустивши плечі, та кинувши сумку, роздягаючись на ходу, пішов до кухні. Чашка кави, та смс:

Я : « – Ти скоро?»

Мені не відповіли.

Після кілька годинного очікування, та майже повністю прибраної квартири, (енергія, та емоції, вони такі, їх треба кудись виплескувати. От і я поєднав приємне з потрібним) я здивовано підняв брів, та подумав:

– Дивно, чому його так довго немає?

Розблокував екран, та набрав улюблений номер.

– Абонент тимчасово не доступний. – почулася відповідь.

– Ні. Ну це вже перебор. – проскреготів я. – В мене тут свято, а він де?

Поглянувши на телефон, набрав Ореста.

– Ти не знаєш, де Лука?– роздратовано запитав я, щойно підняли слухавку.

– Лука? – Орест навіть розгубився. – Думав, він із тобою. Ви ж… ну…

– Його немає. Телефон вимкнений. – промовив я ходячи по кімнаті.

– Я нічого не знаю. Він вже давно мав бути вдома. – відповів Орест.

– Лука говорив, що в нього ще є справи. Ти не знаєш які? – запитав я.

Орест тяжко зітхнув.

– Знаю. Тільки я тобі не розповідав, і якщо що, вдай здивування.

– Орест. – не витримав я.

– Він хотів зробити тобі сюрприз. Щось по типу романтичної вечері. Чи як там у Вас заведено. Але ж все ж він має давно вже бути вдома. Всі його плани, це забрати їжу та подарунок зі своєї квартири.

Я видихнув з полегшенням.

– Я зрозумів. – відповів я, та відключився.

– Він мабуть не захотів все переносити, та вирішив відсвяткувати в його квартирі. Він же ж знає, що якщо я почну його шукати, то його квартира буде першим місцем куди я прийду. Захотів підживити емоції ще й адреналіном. От же ж Лука. Ох і дістанеться ж сьогодні комусь. – думав я, зачиняючи двері.

Переходивши дорогу, я поглянув у вікно. Темно. – От жук. Прям все продумав.

Піднявшись на потрібний поверх, я вставив ключ. Двері відчинилися, і мене зустріла тиша.

– Лука! – прокричав я.

Тиша. Ніби хтось натягнув ковдру на всі звуки. Я пройшов до кухні – порожньо. У кімнаті нічого, лише ледь пом’ятий диван, на якому він зазвичай сидів із ноутбуком.

Усмішка сповзла сама собою. Я скинув куртку, пройшов ще раз усі кімнати, вже швидше. Відчинив балкон – тиша. Зазирнув у ванну – нічого.

– Де ти, Лука? Це вже не смішно. – тихо, уже зовсім іншим голосом, прошепотів я, і це прозвучало гірше, ніж крик.

Сів на диван, стиснувши у долоні телефон. Мене почало дратувати власне серцебиття. Подзвонив ще раз на його номер. Та сама суха фраза оператора.

Встав, зазирнув ще раз в кімнату. Грюкнув кулаком в одвірки, та вперся лобом у холодну стіну. І відчув, як із мене спадає вся та переможна ейфорія. У голові билося тепер лише одне: – Де ти, Лука?