Раді Вас бачити!

Ілля.

Я повернувся в квартиру. Насправді – втік. Двері зачинилися за мною глухо, і тиша одразу вдарила по вухах. Не затишна, а напружена. Така, в якій чути власне серце. Я притулився лобом до холодного дерева й кілька секунд просто стояв, рахуючи вдихи. Він тут був. Він тут жив. І зараз він повернеться, але ніби не сюди. Ніби не до мене. Я скинув куртку, повільно пройшовся квартирою. Руки самі знайшли ганчірку, губку, я відкривав вікна, протирав стіл, ніби міг стерти з повітря страх. Усе мало бути… правильно. Чисто. Спокійно. Без гострих кутів. Без зайвих речей. Без приводів. ІДЕАЛЬНО. Поправивши плед на дивані, я зупинився. Знову розправив. Ні, не так. Він любив, щоб край трохи звисав. Я пам’ятаю. На кухні запахло мийним засобом і кавою, я зробив її автоматично, а потім зрозумів, що майже її не п’ю. Просто хотів, щоб було знайомо. Щоб було як раніше. «Раніше» вперто не хотіло повертатися.

Іноді час для мене просто зупинявся. Я стояв посеред кімнати з ганчіркою в руках і раптом ловив себе на тому, що дивлюся не на пил, а в порожнечу над диваном. Саме туди, де він зазвичай сидів, закинувши ногу на ногу, з ноутбуком на колінах. Лука завжди трохи нахиляв голову, коли читав, а потім раптово підіймав очі й кидав у мій бік якусь дурну фразу. Не смішну. Абсурдну. Таку, від якої я зітхав і все одно усміхався.

– Ти зараз знову робиш вигляд, що зайнятий, щоб не мити посуд. – казав він тоді.

– Я думаю. – відповідав я.

– Це ще гірше. – хмикав Лука. – Коли ти думаєш, завжди хтось страждає. Зазвичай я.

Я кліпав, і картинка зникала. Реальність поверталася різко, без вибачень. Руки знову починали рухатися, але серце кілька секунд билося не в такт. Так було кілька разів. Я прибирав і зависав. Згадував і випадав з теперішнього. Час ніби ламався об нього. Я якраз протирав кухонну стільницю, коли телефон завібрував. Різко й недоречно. Я здригнувся так, ніби мене спіймали на чомусь забороненому. На екрані – Орест.

– Алло? – мій голос прозвучав глухо, ніби я говорив з іншої кімнати.

– Ілля. – сказав він без вступу. – Я все підписав.

Я сів просто на край стільця. Повільно та обережно. Наче боявся злякати слова.

– Усі документи. – продовжив Орест. – Як офіційний опікун. Ти можеш забрати Луку завтра зранку.

У грудях щось стислося й водночас розтиснулося. Полегшення було гострим, майже болючим.

– Завтра… – повторив я. – Добре.

– Я хотів би поїхати з тобою. – додав він після паузи. – Але не зможу. Вранці важливе засідання, я вже нічого не перенесу. Та й мабуть не переносив би, якби й міг. Від цього залежить фінансовий стан Луки. Коли він повернеться, йому не сподобається, що я можливо десь накосячив.

Я заплющив очі.

– Я розумію.

– Як тільки звільнюся, одразу приїду. – швидко сказав Орест, ніби виправдовувався. – Одразу. Обіцяю.

– Добре. – повторив я ще раз. – Я впораюся.

Повисла коротка тиша. Не порожня. Напружена.

– Він… – Орест зам’явся. – Він непростий зараз.

Я гірко усміхнувся, хоча він цього не бачив.

– Я знаю. – відповів я. – Але він мій. Він був моїм.

– Ілля. Я вірю в те, що він повернеться.

Я нічого не відповів, лише тихо видихнув у слухавку. Коли дзвінок обірвався, я ще кілька секунд тримав телефон у руці. Потім повільно поклав його на стіл. Поряд із чашкою кави, що давно охолола. Завтра. Я оглянув квартиру ще раз. Вона була чистою. Надто чистою. Але в цій стерильності не було спокою, лише гнітюче очікування.

– Ти повернешся. – прошепотів я в тишу. – Навіть якщо сам цього не знаєш.

І вперше за весь вечір я дозволив собі сісти й просто посидіти. Не прибирати. Не виправляти. Не тікати. Час знову рушив. І вже ніс мене прямо до нього.

Я прокинувся раніше за будильник. Насправді я майже й не спав. Сон був уривчастий, поверхневий, ніби тіло лежало, а свідомість так і не ризикнула відпустити ніч. Коли я зрозумів, що до сигналу ще майже година, просто лежати стало нестерпно. Я встав. Обережно, ніби міг когось розбудити, хоча квартира була порожня. На кухні було напівтемно. Сіре ранкове світло повільно просочувалося крізь фіранки, лягаючи на підлогу холодними плямами. Я ковтнув води, не відчувши смаку, перевірив телефон, на якому не було жодних повідомлень, і раптом зрозумів, що більше не можу тут бути.

Чекати – гірше, ніж іти. Я одягнувся швидко, майже машинально, і вийшов із квартири, не замикаючи думки за собою. Повітря надворі було свіже, різке, таке, що прочищає легені й голову. Я вирішив іти пішки. Дорога до лікарні була довгою. Надто довгою для мого стану. Але саме це мені й було потрібно. Крок за кроком я намагався продумати наш прихід додому. Ніби репетирував сцену, від якої залежить усе. От він виходить з дверей. Я поруч. Трохи ззаду, щоб не тиснути. Ні – краще збоку. Щоб бачив. Щоб знав, що я тут. Ми їдемо мовчки. Або він говорить, можливо холодно, можливо різко. Я не відповідаю зайвого. Не чіпляюся. Даю простір. А якщо він зірветься ще в коридорі? Якщо зупиниться й скаже, що нікуди не поїде? Якщо подивиться так, як учора – крізь мене? Я стискав руки в кишенях, ловлячи власне дихання. Місто прокидалося повільно: поодинокі машини, ранні перехожі, кав’ярні, що тільки відчинялися. Усі йшли у своїх справах, і ніхто не знав, що для мене цей ранок, як край. Я уявляв, як ми заходимо в квартиру. Як він зупиняється в коридорі. Як дивиться навколо, не впізнаючи. Як говорить, що це не його дім. І я знову пояснюю. Спокійно. Терпляче. Без тиску. Он стіл. Он диван. Он ноутбук. Я тут. Я поруч. Ти в безпеці. А якщо він не витримає тиші? А якщо тиша витримає його – ні? Десь посеред дороги я зловив себе на тому, що йду надто швидко. Серце калатало, ніби я біг, хоча ноги просто вперто не хотіли сповільнюватися.

– Спокійно. – прошепотів я сам до себе. – Просто дійти. Просто забрати. Просто повернутися.

Лікарня вже виднілася попереду: сіра, важка, знайома. Скільки разів я розглядав її стіни, боячись заходити в середину. Тільки тоді був інший страх, страх що він не повернеться. Не вийде з коми. А зараз, зараз він повернувся. Тільки не до мене.

Я зупинився на мить перед входом, переводячи подих. Ще кілька хвилин і я його побачу. Я не знав, кого саме. Але знав одне: с цих дверей я вже вийду не сам.

У лікарні пахло антисептиком і ранком. Цей запах завжди був однаковим: різким, стерильним, таким, у якому не залишалося місця для емоцій. Я пройшов коридором, відчуваючи, як кожен крок віддається в грудях. Тут усе було надто правильне. Надто рівне. Надто чуже.

Коли я відкрив двері, він стояв біля вікна. Лука, але не той, якого я знав. Плечі випрямлені, руки в кишенях, погляд спрямований назовні, ніби лікарня для нього вже перестала існувати. Він не обернувся одразу, хоча я був упевнений, що він почув мене.

– Ти запізнився. – сказав він холодно, не дивлячись. Я глянув на годинник, 8.20.

– Але я тут. – відповів я тихо.

Він повернувся. Очі ясні, занадто ясні. Без тієї живої глибини, до якої я звик.

–Ми можемо їхати. – додав я,ще тихіше.

Він кивнув, ніби це було не рішення, а пункт у списку справ. Потім ковзнув по мені поглядом: швидко, оцінююче, без жодного тепла.

– Я не дякуватиму. – попередив він. – І не буду вдавати, що це для мене щось означає.

– Я не прошу. – відповів я.

Це, здається, його зупинило. На мить, ледь помітно. Ми йшли коридором поруч, але між нами було кілька кроків відстані, яких не існувало фізично. Лікар щось сказав наприкінці: стандартні фрази, правила, застереження. Лука слухав уважно, ставив уточнюючи питання, ніби це стосувалося не його життя, а чужого проєкту. Я мовчав. Коли ми вийшли надвір, повітря вдарило в легені холодом. Лука вдихнув глибоко, ніби перевіряв світ на справжність. – Не люблю, коли мною опікуються. – кинув він уже дорогою до таксі. – Це завжди закінчується погано.

– Я не опікуюсь. – сказав я. – Я просто буду з тобою.

Він усміхнувся, занадто криво. У таксі він сів біля вікна, й одразу відвернувся. Мовчання впало між нами щільно, як ковдра, під якою бракує повітря. Машина рушила, місто попливло назад. Я дивився на його профіль. Напружену щелепу. Пальці, стиснуті на коліні. Він не дивився ні на мене, ні на відображення в склі. Наче боявся побачити щось зайве. Я хотів сказати так багато. Що я тут. Що він може мовчати. Що я витримаю. Але тиша була єдиним, на що він погоджувався. І я прийняв її. Ми їхали так: двоє в одній машині, кожен у своєму страху. Він – замкнений. Я – насторожі. І десь між поворотами й світлофорами я впіймав себе на думці: мовчання в таксі було не байдужістю. Це була пауза перед бурею.

Лука зайшов у квартиру повільно. Його погляд ковзнув по коридору, не чіпляючись ні за що. Не впізнаючи.

– Ми… вдома. – сказав я тихо, ніби боявся налякати його. Він зняв взуття акуратно, методично. Підняв очі.

– Ти вдома, а я тут тимчасовий гість. – рівно відповів він. – Я не пам’ятаю цього місця.

Слова вдарили під дих. Я відчув, як щось всередині стискається, але змусив себе не відводити погляду.

– Лука… – я зробив крок ближче. – Ти тут жив. Ти… ти обирав цю полицю, бо казав, що світло падає правильно.

Він нахилив голову. Ледь помітно, проте так холодно.

– Ти помиляєшся. Це не моє життя.

Я вдихнув. Повільно. Підійшов до столу, торкнувся краю пальцями.

– Он поглянь. – сказав я, майже благально. – На столику. Навіть твій ноутбук стоїть. Ти ж завжди залишав його відкритим.

Він подивився. Довго. Надто довго. І я майже повірив на мить, що щось трісне.

– Річ не є доказом пам’яті. – відповів він зрештою. – Хтось міг його тут залишити.

«Хтось». Я стиснув кулаки, щоб не тремтіли.

– Це був ти. – тихо сказав я. – І ти це знаєш.

Він пройшов повз мене в кімнату. Сів на край дивану, ніби не довіряв поверхні. Ніби будь-якої миті мав підвестися і піти.

– Ти очікуєш від мене реакції. – мовив він. – Спогадів. Емоцій. Але їх немає. І чим більше ти тиснеш, тим… – він зробив паузу. – Тим більше ти стаєш загрозою.

Це різонуло. Я опустився навпроти, на стілець, щоб бути на рівні його очей.

– Я не ворог тобі. – прошепотів. – Я просто… я поруч. Добре?

Він мовчав. Дивився крізь мене. І я раптом зрозумів: це точно не Лука. Я згадав, як іноді вже ловив такий погляд. Так це означає, що той інший: холодний, різкий та цілеспрямований, це і є його друге я. Дорога сюди була такою ж. У машині він сидів мовчки, дивився у вікно, не реагував на місто, ніби воно було декорацією. Я ловив себе на тому, що шукаю знайомі жести, як він раніше стискав ремінь безпеки, як хмурився на поворотах. Нічого. Але ж раніше я помічав це лише на хвилини. Я полегшено видихнув, надія, що Лука повернеться, пустила ще один корінець в моєму мозку.

– Якщо стане погано, скажи. – озвався я. – І я зупинюся.

– Ти не можеш контролювати момент, у якому мені стає «погано». – відповів він спокійно. – Але дякую за ілюзію турботи.

Це було… жорстоко. І все ж, у цьому був Лука. Десь глибоко. Захований.

Нехай зараз він сидів у нашій вітальні й поводився так, ніби це тимчасовий притулок. Ніби я, черговий пункт плану. Проте в чомусь, це був він.

– Ти можеш піти у спальню. – сказав я. – Або… я можу. Як тобі буде легше.

Він підвів погляд.

– Мені байдуже. – відповів він, але я помітив, що його плечі були напружені, руки стиснуті. І дихання занадто рівне, щоб бути спокійним.

– Добре. – кивнув я. – Тоді я тут.

Він різко розвернувся. Погляд ковзнув у бік коридору, зупинився на дверях спальні. Лука ледь кивнув головою: коротко, майже різко. Питання без слів. Це і є спальня? Я кивнув у відповідь. Так само коротко. Без пояснень. Він більше нічого не сказав. Просто пішов туди, не озираючись. Кроки були рівні, відміряні, ніби він ішов не від мене, а від рішення. Двері за ним зачинилися неголосно, але цей звук відрізав простір гірше за ляскіт. І я залишився сам. Квартира одразу стала більшою. Порожнішою. Повітря ніби втратило щільність, і я раптом відчув, як сильно втомився тримати себе зібраним. Я видихнув: довго, з тремтінням, і пішов на кухню. Руки діяли раніше за думки. Я відкрив холодильник, дістав молоко, яйця, борошно. Усе стояло на своїх місцях, але тепер виглядало чужим, як реквізит у виставі, де головний актор забув текст. Я поставив сковорідку на плиту, увімкнув вогонь. Полум’я спалахнуло різко, і я здригнувся. Обіперся стегнами об стільницю, на мить прикрив очі.

– Ти завжди такі смачні млинці мені готував. – пробурмотів я в порожнечу, майже з усмішкою, яка не дійшла до очей. – Тепер час і мені спробувати.

Я розбив яйця. Шкарлупа тріснула нерівно, і жовток розтікся по мисці. Нічого. Я додав молока, почав збивати виделкою. Рухи були трохи кострубаті, але ритмічні. Мені потрібен був цей ритм. Щось просте. Зрозуміле.

– Можливо, це щось та й дасть. – сказав я вже тихіше.

Запах почав змінюватися. Спершу сирий, молочний. Потім теплий, знайомий.

Я впіймав себе на тому, що слухаю. Чи не скрипнуть двері. Чи не з’явиться він у проході, мовчазний, насторожений. Тиша. Я перевернув перший млинець досить незграбно, але він не порвався. Це чомусь здалося маленькою перемогою. Я видихнув і дозволив собі повірити в цю дрібницю. Їжа – це не спогади, казав він. Я ж й досі пам'ятав смак тих підкинутих тістечок, й готував далі. Повільно. Обережно. Наче кожен млинець був спробою сказати: я тут. Я не зник. І я дочекаюсь. За зачиненими дверима було його мовчання. На кухні моє. І між ними: тонка, майже невидима надія.