Раді Вас бачити!

Лука

Я дивився, як мазь повільно втирається в його шкіру, як він навіть трохи розслабився, заплющивши очі. І в цю мить мій внутрішній голос озвався з тією знайомою насмішкою:

– Ну ось, нарешті твої нескінченні години за форумами про спортивні травми, відео з масажами і статті “як допомогти м'язам вижити після гри” дали плоди. О, та ти ще й майстер ніжності. Ще трохи і відкриєш власний салон: “Лука. Масаж для особливих клієнтів. Бонусом – гарячі погляди.

Я ледь не пирхнув у голос, але вчасно втримався, бо Ілля з такою довірою лежав, що будь-який мій рух міг би здатися зайвим.

–Тільки не забудь, генію, що це взагалі-то лікувальна процедура, а не… знаєш що. Бо ти дивишся на нього так, ніби скоро напишеш наукову роботу: “Вплив доторку Луки на стабілізацію психіки Іллі”. – продовжило друге я, і Я майже відчув, як тепло розлилося по мені, і водночас мені хотілося вилаятись. Бо цей голос мав рацію, я занадто сильно був зосереджений не лише на самому масажі, а й на ньому. На його тілі, на тому, як він іноді трохи здригався від натиску пальців, а тоді знову розслаблявся.

– Не бунтуй, прийми це, як лікування, – промовив я вголос, намагаючись перекрити власні думки.

– Лікування, ага. Сам собі повірив? Бо виглядає це швидше як: “Привіт, я Лука, мій новий талант – масажувати ногу й паралельно мучити себе почуттями”.

Ілля ворухнувся, його коліно піддалося трохи сильнішому тиску моїх пальців, і він тихо видихнув.

– Чув? Це ж майже муркотіння! Якщо він зараз почне вібрувати, ти повинен дати йому мисочку молока. Бо ти явно зробив із баскетболіста домашнього кота. Я ледве стримався, щоб не пирхнути. Замість цього глибше вдихнув, зосереджуючись на русі рук.

– Все нормально? – запитав я.

– Ага… – відповів він, не відкриваючи очей.

– Ага, ага… От і довіряє. Довіряє настільки, що ти можеш зараз малювати в нього на коліні сердечка і він навіть не помітить.

Я проковтнув ком у горлі. Ілля знову здригнувся, але не відсторонився. Навпаки, його нога розслабилась ще більше, лігши на мої коліна так, ніби це найприродніше місце для неї.

– Ну все, тепер ти офіційно його підставка для ніг. Вітаю, новий рівень близькості. Наступний крок: підпишете контракт: “Лука, функції – шеф-кухар, масажист, емоційна опора”.

Я зціпив зуби і трохи сильніше натиснув пальцями, намагаючись заглушити той клятий голос.

– Лука… – раптом промовив Ілля. Я зупинився, дивлячись на нього.

– Що?

Він відкрив очі, і його погляд був таким спокійним, майже довірливим, що я мало не втратив контроль над собою.

– У тебе добре виходить. – сказав він тихо.

– Браво. Він оцінив твої старання. Можеш замовити собі диплом масажиста поштою. Тільки, будь ласка, не червоній зараз, бо буде очевидно, що твоя “лікувальна практика” має побічні ефекти.

Я ковтнув, змусивши себе відповісти просто:

– Я читав про це. Хотів знати, як правильно робити.

– Ха! Скажи ще: “Спеціально для тебе читав, ночами гуглив, щоб мати привід торкатися тебе без вироку суду”. Я проігнорував цей уїдливий коментар і знову опустив погляд на його ноги. Я старанно зосередився на русі пальців, ковтаючи кожне слово, яке міг би ляпнути зайвим. Але Ілля нарешті відкрив очі повністю й подивився на мене з виразом, який я одразу не зміг розшифрувати.

– Знаєш… – промовив він повільно. – Якщо б я не знав, що ти просто читав статті, то подумав би, що ти це робиш професійно.

Я завмер, ковтаючи повітря.

– Професійно? – перепитав я. – Та ні…

– Серйозно, Лука, – додав він, – ти впевнений, що не мав практики?

Я опустив погляд, маскуючи жар, що розливався по вухах.

– Просто добре запам’ятовую інформацію.

– Ага. Особливо, коли ця інформація стосується того, як довше тримати його ногу на своїх колінах. Прямо енциклопедичне знання. – не заспокоювалось друге я.

Ілля трохи хитнув головою й усміхнувся краєм губ.

– Ну добре, докторе. Буду знати, до кого звертатися наступного разу.

Я зупинився рівно на секунду, і мені здалося, що ця фраза мала набагато більше підтексту, ніж він хотів показати.

– О, чуєш? “Наступного разу”. Це ж фактично заявка на постійне обслуговування. Вітаю, тебе тільки що офіційно підвищили до персонального масажиста з перспективою “на все життя”. – промовило друге я.

– Ну ти прямо універсальний. – озвався Ілля, ледь усміхаючись. – І готуєш, і ліки знаєш, і масаж робиш. Я скосив на нього погляд.

– Просто читаю багато.

– Ага, і все це дивом стосується його. Прямо курс “як вижити поруч з Іллею і не здуріти”. – торочило друге я. Ілля притулив голову до подушки й глянув на мене.

– Слухай, якщо ти ще й шити вмієш, то мені вже реально час на тобі одружитись. – з усмішкою, промовив він.

Я ледь не впустив тюбик.

– Одружитись? Жартуєш? – спитав я тихо.

– А що, виглядаю надто серйозним? – кинув він і знову розслабився.

– Ох, Ілля, ти навіть не уявляєш, наскільки серйозно він усе сприймає. У цього типа серце б’ється зараз так, ніби він підписує контракт на життя. А ти жартуєш про одруження.

Я вдихнув глибше й спокійно відповів:

– Якби вмів шити, то точно не сказав би. Інакше довелося б ще й твої носки латати. – спробував підтримати атмосферу гумору я.

Ілля засміявся тихо, і цей звук пробив мене наскрізь.

– О, так, це вже було б занадто.

– Рухайся менше. – буркнув я, натискаючи пальцями трохи сильніше. – А то мазь не подіє.

Ілля

Його пальці рухались впевнено, і я ловив себе на думці, що довіряю йому більше, ніж комусь іншому. Лука поруч. Він підтримає. І чим більше я це усвідомлював, тим сильніше щось стискало мене зсередини.

– Ти і так уже поводишся, ніби ми пара. – промовив я, намагаючись зберегти легкість у голосі.

Він здригнувся зовсім непомітно, опустив погляд, ніби намагаючись заховатись за своєю мовчанкою, але я вловив це.

Лука

Я хотів відповісти щось спокійне, віджартуватись. Але його слова засіли десь глибоко.

– Ну що, генію, ось тобі й підстава. Ти вже настільки близько. І що далі? Все ще будеш ховатися за “маззю” та кулінарією? – гаркнуло друге я.

Я стиснув пальці сильніше, наче намагаючись заглушити власні думки.

– Я просто… – почав я, але не закінчив. Бо Ілля нахилився ближче. Так, що його погляд зупинився прямо на мені. Не було ні жарту, ні маски. Лише він.

Ілля

– Дякую. – прошепотів я. І, не давши йому відповісти, потягнувся вперед. Мої губи торкнулися його раптово, різко, ніби якщо б я вагався ще секунду, то вже не наважився б ніколи.

Лука

Я завмер. Світ у ту мить перестав існувати — ні квартира, ні мазь, ні вечеря. Тільки він. Теплий, справжній, надто близький.

– О-о-о, вітаю. Ти дочекався. Баскетболіст тебе цілує, друже. Тепер головне не знепритомніти від щастя. – знущалось друге я.

Я ж не рухався. Тільки серце калатало так, що, здавалося, він мав його чути.

Ілля

Я відчув, як він завмер. Ніби не міг вирішити, що робити далі. На мить мені здалося, що я зробив щось неправильне, але відступати вже було пізно. Я трохи відхилився, та поглянув в його очі. Вони були настільки розгублені й водночас палаючі, що я забув, як дихається.

– Вибач… – видихнув я, хоч і зовсім не шкодував. – Я не втримався.

Лука

– Вибач? Він сказав – вибач?!

Я дивився на нього й не розумів, що відповісти.

– Ага, звісно, він “не втримався”. Це ти тут як кам’яна статуя, а його рве зсередини. І що тепер? Сидітимеш з круглими очима? Зроби вже щось, перш ніж він вирішить, що ти проти. – швидко торочило друге я.

Я зціпив зуби. Моє серце так гупало, що, здавалося, зараз виб’є двері. Я хотів сказати, що він нічого поганого не зробив. Що я сам хотів цього, чорт забирай. Але язик не слухався.

– Ти… – почав я, але замовк.

– Браво. Вражаючий словниковий запас. Скажи ще “ти…ти…ти”… і все, романтична сцена перетвориться на заїкання сторіччя.

Я вдихнув, опустив очі на його коліно, ніби воно раптом стало центром всесвіту.

– Ти не маєш вибачатися. – нарешті вимовив я хрипло.

Ілля

Його голос був низьким і трохи зірваним. Мене це вразило більше, ніж сам поцілунок. Я відчув, як всередині все ще сильніше напружилось.

– Добре. – сказав я майже пошепки. – Але якщо ти проти, скажи прямо.

Лука

– Проти? – пронеслось в голові.

Я ледь не розсміявся вголос. Підняв погляд. Його очі дивилися на мене відкрито, без жодного страху. Лише очікування. І саме це добивало.

– Я не проти. – вирвалося з мене.

– Ооо! Нарешті! Фанфари, салют, овації! Він вимовив це! – зааплодувало друге я.

І в ту ж мить я зрозумів, що двері вже відчинені. Назад дороги немає. – А тепер мій хід. – промовило друге я. – Як твій? Що ти збираєшся зробити? Не треба. – спохватився я, але було пізно.

Я бачив як моє тіло різко наклонилось вперед, рука охопила Іллю ззаду за шию, та притягнула до мого обличчя. І моє друге я, прошепотіло йому майже в губи: – Сподіваюсь після цього, ти усвідомиш рівень мого « не проти».

Ілля.

Його губи накрили мої, ніжно й водночас жадібно, як спрага, що чекала своєї миті. Спершу обережно, перевіряючи, чи я відповім, а потім відверто й пристрасно, мов намагаючись втиснути в цей поцілунок усе, що довго стримував. Я відчував тепло його тіла, як воно близько притиснулося до мого, його руки на шиї й плечах, пальці, що не відпускали. Кожен рух був точним і свідомим, але в ньому вирувала невгамовна пристрасть. Я відповів на поцілунок так само, жадібно, обережно й ніжно водночас, губи зустрічалися, дихання змішувалося, серця калатали в унісон. Немов ми вперше відчули один одного так близько. Він відтягнув мене трохи, щоб глибше поглинути мій погляд, а я втримав його своїми руками за плечі, розуміючи, що цей момент, він не про слова, а про відчуття. Все, що раніше було стримано, нерозказано, нарешті прорвалося у спільній тиші і теплі. Кожен поцілунок, кожен дотик ставав відвертим зізнанням, що більше немає бар’єрів. Ми просто були поруч, ближче, ніж будь-коли, і жодне слово вже не могло передати того, що відчували наші серця.