Раді Вас бачити!

Місяць по тому.

Ілля.

Минув місяць. Я знаю це не тому, що рахував дні. Я не рахував. Я знав це за дрібницями: змінювалися чергові медсестри, хтось ішов у відпустку й повертався, у вікні листя стало темнішим, а світло – коротшим. Місяць, але це не час. Це вже звичка. Лука все ще не прокинувся. Його перевели з реанімації в палату інтенсивної терапії. Лікарі називали це обережно – «позитивною динамікою». Я ненавидів ці слова. Вони нічого не обіцяли й ні від чого не рятували. Вони просто дозволяли чекати далі. Я сидів поруч майже щомиті. Майже – бо іноді мене виганяли. Формально. На кілька годин. Щоб я «відпочив». Я виходив у коридор, сідав на підвіконня, дивився в одну точку, іноді ходив додому, щоб переодягтися, а потім повертався назад, коли дозволяли. Вони думали, що я відпочиваю. Насправді я просто дихав деінде.

Лука лежав тихо. Надто тихо для людини, яка колись не могла всидіти на місці. Трубки, дроти, монітори – все це здавалося зайвим, майже образливим. С часом їх ставало дедалі менше. Вони говорили, що фізично йому вже нічого не загрожує, що основні тілесні поранення – загоїлись.

Я говорив з ним. Спочатку, обережно, невпевнено. Ніби боявся порушити щось крихке.

– Привіт… – казав я, сідаючи поруч. – Це знову я.

Потім я перестав добирати слова. Я розповідав йому про дрібниці. Про погоду. Про те, що в автоматі з кавою зламалася кнопка і тепер замість американо завжди видає щось гірке. Про те, що Орест заходив учора й сварився з лікарем, бо той не хотів нічого конкретного обіцяти. Лука б усміхнувся з цього. Я знав. З часом я почав говорити більше. Про себе. Про нас. Про те, що дізнався.

– Сьогодні я був у твоїй квартирі. – сказав я одного разу, тримаючи його за руку. – Ніколи не звертав уваги на те, що вона така порожня. Але там так багато тебе. Книги з загнутими сторінками. Той дивний плед, який я бачив у тебе колись. І коробка з паперами. Я зробив паузу. Монітор тихо пищав. Серце билося. Його серце. – Ти ж знаєш, я не мав права. Й ти б сварився на мене. – тихо додав я. – Але я прочитав. Усе. Я розповів йому про гроші. Про переводи. Про те, як давно він був поруч, а я цього не знав. Як він тягнув мене з дна, не торкаючись. Рятував, не називаючи свого імені. – Ти дурень. – видихнув я криво. – Абсолютний. Нормальні люди так не роблять. Вони або йдуть, або лишаються. А ти, ти просто був.

Я сумував, не різко, не істерично, а болісно. Сум був повільний, як вода, що просочується крізь камінь. Він був у тому, як я автоматично залишав йому місце поруч. У тому, як ловив себе на думці: «Треба розповісти Луці». – а потім згадував, що він мовчить.

Я почав читати йому. Спочатку газети. Потім книги. Його книги. Ті самі, з полиці, які він колись торкався руками. Я читав уголос, іноді плутався, іноді зупинявся, бо рядки раптом різали надто глибоко:

–Я піднявся, та попрямував в НАШУ спальню. Хоча нашою, вона була лише в моїх спогадах. Я майже ніколи туди не заходив, я хотів, щоб все залишалось таким, яким було при ньому.

Діставши сорочку Романа, а притулив її до обличчя, та втягнув носом повітря. Його аром майже вивітрився, але я все-одно його відчував. Серце стисло від болю. Та я повернув річ, на її законне місце. Пройшовши мимо ліжка, я підійшов до його тумбочки. Парфум, книжка з закладкою, яку він так і не дочитав, годинник, той що я подарував, та нотатник, який він так і не заповнив.

Все виглядало так, немов би господар вийшов в своїх справах, та за мить повернеться. Проте я знав, що ця мить триває вже два роки.

– Якщо ти це чуєш. – сказав я, закриваючи книгу. – Моргни. Або стисни пальці. Або просто повернися.

Він не рухався. Я не злився. Я вчився чекати інакше. Не як у перший день, із жахом. А як тепер, із впертістю. Я тримав його за руку щодня. Говорив йому «доброго ранку». «Я тут». «Я нікуди не подівся».

Я прокинувся від звуку монітора. Не різко, ні. Просто повернувся зі сну, в якому нічого не було, у цю напівтемну палату, де ніч завжди трималася трохи довше, ніж мала б. Спина затерпла. Шия боліла. Я сидів, спершися на ліжко, так і не роздягнувшись як слід. Лука лежав нерухомо. Світло нічника ледь торкалося його обличчя. Я потягнувся й обережно провів рукою по його волоссю так, як робив уже десятки разів. Ніби це був єдиний спосіб переконатися, що він не зник.

– Я тут. – прошепотів я, сам не знаючи, для кого.

Телефон завібрував у кишені так недоречно, що я ледь не здригнувся. Я завмер. Глянув на екран. Тренер. Я не хотів відповідати. Не зараз, не тут. Але він дзвонив вдруге. І втретє. Я тихо підвівся, відійшов на кілька кроків, прикрив двері й прийняв виклик.

– Ти де? – його голос був різкий, без привітань. – Ти взагалі пам’ятаєш, що в тебе тренування?

Я прикрив очі.

– Я пам’ятаю. – сказав тихо. – Просто…

– «Просто» що, Ілля? – перебив він. – Ти вже місяць «просто» зникаєш. Я знаю, що сталося. Я не камінь. Але команда не може триматися на повітрі.

Я сперся лобом у холодну стіну коридору.

– Я сьогодні прийду. – сказав я. – Трохи пізніше. Я маю.

– Ти маєш бути тут вчасно. – різко сказав він. Потім пауза. І вже інакше, нижче: – Але я бачу, що ти не там, де маєш бути головою.

Я мовчав.

– Слухай. – видихнув тренер. – Я злюся. Так. Бо мені болить. Бо ти не з тих, хто кидає. І я не знаю, що з тобою робити, коли ти зникаєш ось так.

У грудях щось здригнулося.

– Я не кидаю. – тихо відповів я. – Я просто потрібен тут.

Знову тиша.

– Приїдь, коли зможеш. – сказав він нарешті. – Але не зламайся остаточно. Бо тоді ми втратимо тебе обидва.

Зв’язок обірвався. Я повільно опустив телефон. Повернувся в палату. Лука лежав так само. Я сів поруч і знову торкнувся його волосся.

– Чуєш? – прошепотів я. – Вони зляться. Але вони чекають. Як і я. Я схилився ближче. – Я, мабуть, все ж піду на тренування. Ненадовго. Я обіцяю. Ти б точно мене вигнав, якби я не пішов. Сказав би, що я ідіот і що скоро гра. Я ледь усміхнувся. – І ти б прийшов. Я знаю. Стояв би десь збоку, а потім попросив би автограф. Як раніше. Я ж бачив той м'яч.

Я затримався ще на мить, і раптом почув кроки. Озирнувся. У дверях стояв Орест. З термосом у руці й тим самим виразом обличчя, в якому завжди було більше втоми, ніж слів.

– Я так і знав, що ти тут. – тихо сказав він. – Ти взагалі спав?

– Трохи. – збрехав я.

Він глянув на мене уважно. Надто уважно.

– Йди на тренування.– сказав він без прелюдій. – Я побуду тут. Підміню.

Я хотів заперечити. Відкрив рот, і не знайшов слів.

– Ілля. – Орест підійшов ближче. – Ти потрібен йому живим. Не тільки сидячим поруч.

Я опустив погляд. Потім кивнув.

– Я швидко. – прошепотів я. – Я повернуся.

Орест обережно сів на мій стілець. Поставив термос. Глянув на Луку.

– Чуєш, друже? – тихо сказав він. – Я тут. Прийшов тебе відвідати. А Ілля, йому час і він недовго.

Я ще раз погладив Луку по голові. Легко. Наче прощався не з людиною, а з частиною себе.

– Я повернуся. – прошепотів я. – Обіцяю. І цього разу я справді вийшов.

Чотири години по тому.

Минуло чотири години. Я знав це лише тому, що тренер сказав «досить» і хлопці почали розходитися. Тренування пройшло, ніби крізь густий туман. Я рухався. Бігав. Кидав. Ловив. Тіло пам’ятало все краще за голову. Воно робило те, що мало робити. А я, ні. Не було адреналіну. Не було того знайомого підйому, коли серце б’ється в унісон із м'ячем. Не було азарту. Лише втома. Глуха, важка, як мокрий одяг. І думки. Постійно, думки про Луку. Я ловив себе на тому, що під час вправ дивлюся вбік, ніби він там. На трибуні. Як завжди. Що ось зараз підніме погляд, зловить мій, і я знатиму, що все правильно. Але там було порожньо. Лише холодні лави й відлуння голосів. Коли тренування закінчилося, я сів просто на підлогу, сперся спиною об стіну й дістав телефон. Рука тремтіла від втоми. Або не від неї. Екран засвітився. Шість пропущених. Усі від Ореста. Світ на мить зник. Наче хтось різко вимкнув звук. Я навіть не думав. Просто натиснув «передзвонити».

– Нарешті! – Орест відповів майже одразу. Голос зірваний. – Я дзвоню вже…

– Орест. – перебив я. – Що з Лукою?

Кілька секунд тиші. Занадто довгих. Потім видих.

– Він… – голос затремтів. – Ілля, він прийшов до тями.

Я не одразу зрозумів слова. Вони не вкладалися. Я стояв посеред роздягальні, з телефоном у руці, і дивився в підлогу, ніби вона могла пояснити.

– Що? – видихнув я.

– Лука прокинувся. – повторив Орест. – Він відкрив очі. Реагує. Зараз з ним лікарі.

У грудях щось вибухнуло. Не різко. Хвилею. Я відчув, як коліна ослабли. Як у горлі стало тісно. Як повітря раптом стало занадто великим для легенів. Я сміявся. І водночас плакав. Навіть не помітив, як сльози покотилися по щоках.

– Він прокинувся. Він зміг. Він повернувся. – прошепотів я. – Він… Орест, він живий…

– Так. – сказав той. – Живий.

Мене накрило. Радість була такою сильною, що боліла. Вона тиснула зсередини, рвала груди, вимагала руху.

– Я їду. – сказав я. – Я зараз буду.

– Обережно. – почав Орест, але я вже скинув дзвінок.

Я біг. Взувся на ходу. Куртку схопив, навіть не застібнув. Світ навколо знову став туманом, але тепер геть іншим. Я не відчував ні холоду, ні болю в м’язах. Лише одне: він прокинувся. Мені було байдуже, що я не був поруч у цю мить. Це вже не мало значення. Він тут. Він повернувся. Лікарня з’явилася переді мною надто швидко й надто повільно водночас. Коридори. Сходи. Світло. Я біг так, ніби час намагався втекти від мене. Перед дверима його палати я зупинився. Лише на секунду. Рука тремтіла так сильно, що я не одразу зміг взятися за ручку. Серце калатало в горлі. В очах потемніло. Я штовхнув двері. І ледь не знепритомнів. Лука лежав на ліжку. Його очі були відкриті. Справжні. Живі. Він дивився вбік. Дихав сам. Орест стояв поруч. Світ зупинився.

– Доброго дня. – сказав Лука хрипким, але чітким голосом, після того як повернув голову мій бік.

Я зробив крок. Потім ще один. Ноги були ватяні. Я хотів впасти на коліна перед його ліжком. – Орест. – продовжив він, переводячи погляд. – А це хто?

Слова впали, як камінь. Я завмер. У грудях щось обірвалося. Радість зникла миттєво, залишивши по собі порожнечу, холодну й бездонну. «Це хто». Я дивився на нього, на живого, справжнього Луку, і вперше за весь цей місяць мені стало страшніше, ніж у день аварії. Бо він прокинувся. І не впізнав мене.