Раді Вас бачити!

Ілля.

Я не знаю, скільки минуло хвилин, поки я стояв завмерши, і дивився на нього. На це обличчя, яке було таким рідним, близьким і водночас таким далеким. Час зламався, розсипався на уламки, і кожен різав шкіру зсередини. Мої коліна повільно торкнулись холодної підлоги, але я цього не відчув.

– Не смій… — прошепотів я, навіть не усвідомлюючи, до кого звертаюся. До нього? До себе? Чи можливо до цього проклятого світу, який знову вирішив забрати те, що мені й ніби не належало, але без чого я вже не міг дихати.

– Чуєш? Ти не маєш права…

Орест підійшов до мене, й щось сказав. Коротко. Спокійно. Тими словами, якими говорять лікарі, коли хочуть бути людяними, але не мають на це права. Я вловив лише інтонацію, яка була рівною й гладкою ніби лід, що покрив озеро.

– Ілля. – повторив він голосніше, й спробував підняти мене. – Давай вийдемо. – запнувся. – Не час його нервувати.

І підхопивши мене під пахви підняв з колін, після чого легким поштовхом направив у бік дверей. Я не суперечив. Лиш озирнувся та спробував запам'ятати кожну рису його обличчя. Цього обличчя, яке надавало мені сенсу життя.

Шкода, шкода, що я впевнився в цьому саме зараз. Що не цінував, як треба було раніше.

– Невже це кінець нашої історії. – пронеслось в голові. – Ні. В нас ще ж й не було повноцінного початку.

Кожен рух давався через біль. Не фізичний, а той який називають душевним. Так, я усвідомив, що мені було б легше жити в інвалідному візку, ніж без нього. Без його жартів, та посмішки.

Лука не зводив з мене погляду. Ні на мить. Тільки ці очі більше не проявляли кохання. В них не було того шаленого вогника, який спалахував раніше. Тільки глуха тиша. Немов би я дивився на тиху гладь річки.

– Можна мені з ним поговорити? – тихо прошепотів я, піднімаючи погляд на Оскара.

І в цю секунду, в мені все сіпнулося. – Так. Скажи так. Будь ласка. Дозволь мені.

Оскар не відповів одразу. Я відчув цю паузу, як натягнуту струну. Він зважував.

– Мабуть не варто. І є дещо, те що я маю розповісти тобі, перед цією розмовою. – врешті, відповів він.

Коридор ковтнув нас одразу. Світло тут було жорсткішим, ніж у палаті, ніби лікарня спеціально не залишала місця для ілюзій. Повітря пахло антисептиком і чужим болем. Я зробив кілька кроків. Ноги слухались, але тіло вже не було моїм. Орест зупинив мене біля вікна. Не дивився в очі. Це було перше, що я помітив. Коли люди не дивляться, вони готуються сказати щось таке, що змінює тебе назавжди.

– Ілля… — почав він ще тихіше, ніж у палаті. – Є речі, які я не мав права розповідати тобі, бо це не моя таємниця.

Я стиснув пальці в кулак.

– Знову таємниця. Десь я це вже чув. Скільки їх у вас? – не витримав я.

Він тяжко зітхнув, та промовив:

– У Луки є психологічне захворювання.

Без прикрас, без пом’якшень. Ні, світ не вибухнув. Він просто зсунувся. Наче хтось посунув реальність на кілька сантиметрів убік, і тепер усе виглядало майже так само, але неправильно.

– Що?.. – мій голос був чужий. Порожній.

– Він спостерігається не перший рік. – продовжив Орест. – Є періоди стабільності. Іноді довгі, майже до року. Є зриви. Те, що сталося зараз… – він зробив паузу. – Можливо це один із них.

Я вперся лобом у холодне скло. Воно було реальне. Єдине реальне в цю секунду. Набагато реальніше за слова Ореста.

– Чому ти кажеш мені це зараз? – прошепотів я.

– Бо ми не знаємо, чи будеш ти для нього тригером.

Я повільно видихнув. Серце калатало десь у горлі.

– Я… я хочу поговорити з ним. – повторив я знову. Вперто. Як дитина, яка не розуміє слова «не можна». – Він же там сам. Я чекав на нього місяць. І нарешті коли він повернувся...

– Ні. Зараз, ні. – твердо відповів Орест, і нарешті подивився на мене. І в цьому погляді не було байдужості. Була лише тривога. – Я вже викликав його лікаря. Якщо ти підеш до нього зараз, без підготовки, без підтримки… ти можеш зробити гірше.

– Гірше, ніж що? – вирвалось у мене. – Він лежить там у палаті і не пам'ятає мене, Орест. Гірше вже нікуди.

– Є. – тихо сказав він. – Повір, є.

Я заплющив очі. Перед ними знову виникло обличчя Луки. Не таке, як у палаті, а інше. Живе. З усмішкою, з тим шаленим вогником.

– Він взагалі не знає хто я такий? — запитав я майже пошепки.

– На рівні свідомості ні. – відповів Орест. – Але на глибшому… – він замовк. – Я думаю, так. Мені стало холодно. По-справжньому. Наче хтось вийняв з мене тепло і залишив тільки оболонку.

– Тобто… – я ковтнув. – Зараз я для нього небезпека?

– Ти для нього правда. – сказав Орест. – А правда іноді болить сильніше за брехню.

Я повільно сповз спиною по стіні й сів просто на підлогу. Мені було байдуже, як це виглядає. Лікарня бачила й не таке.

– Я ж хотів просто… – голос зламався. – Просто бути поруч.

Орест присів навпроти. Не торкався. За це я був йому вдячний.

– І будеш. – сказав він. – Але не зараз. Зараз твоє «поруч», це відступити. Дати лікарю зробити свою роботу. Дати Луці шанс стабілізуватись.

Я стиснув зуби.

– А якщо він згадає, чи правильніше сказати – я прикусив губу. – коли він остаточно повернеться, і зрозуміє, що мене не було поруч. Чи не подумає він, що я покинув його, що якщо після цього він не захоче мене бачити?

Орест довго мовчав.

– Тоді це буде його вибір. – нарешті сказав він. – Але не хвороби. А людини.

Я опустив голову. Всередині все кричало, рвалося назад у палату, до його ліжка, до його руки. Але я сидів. І вперше в житті розумів: іноді найбільша любов, це не крок уперед. Це крок назад, який ламає тебе навпіл.

– Знаєш що. Ти не розумієш наскільки Лука сильний. Він витягнув мене з такої жопи, що жодному й не снилось. Ні. Я НЕ ВІДСТУПЛЮСЬ. ЧУЄШ. Він кохає мене, а я кохаю його. Нічого. Я навчусь, як не трегирити його, й при цьому залишатися поряд. – видав я, на одному подиху.

Орест, лиш тяжко зітхнув, та поклавши мені руку на плече, відповів:

– Дочекайся лікаря. Далі сам вирішиш. – піднявся й пішов до палати.

Лука.

Я сидів на лікарняному ліжку. Точніше не я, а моє друге я.

– Невже ти справді можеш бути таким жорстоким? – кричав я, в голові. – Ти бачив його обличчя?

– Замовкни. Мені набридла твоя гра в щастя. Він не прийме тебе таким, який ти є насправді. Таким які ми Є НАСПРАВДІ. Невже ти не розумієш? Краще покінчити з цим зараз. Потім буде ще болісніше.

– Якщо хочеш, продовжуй. – шепочу я сам собі. – Скажи це все до кінця.

– Ти бачив його. – відповідає друге я холодно, майже спокійно. – Бачив, як він дивився? Не на тебе. На уламок. На щось, що вже зламалося. Ти хочеш, щоб він залишився поряд і дивився, як ти розсипаєшся знову?

Я стискаю пальці. Вони вологі від поту, від нервів, чи може від страху. Моє тіло тут, у палаті, але свідомість б’ється об стіни, як птах у зачиненій кімнаті.

– Він не такий. – кажу я. Не вголос, усередині. – Він не втече.

– Усі йдуть. – відрізає друге я. – Просто деякі роблять це повільно. З любов’ю і жалем у очах. Хіба ти цього хочеш?

Перед очима з’являється Ілля. Не такий, як щойно стояв. Інший. Той, що сміявся, коли я ніс нісенітницю. Той, що дивився так, ніби я був не проблемою, а вибором.

– Я ж можу бути кращим, ти знаєш це. Я можу контролювати НАС. – кажу я. – І я навчуся робити це ще краще. Я стримаюся, я не зламаю його.

– Ти не зламаєш. – погоджується голос. – Ти зітреш. Повільно. День за днем. Дурними сумнівами, зненацькими зривами. Він почне боятися слів, поглядів, пауз. Почне перевіряти кожен свій рух. І знаєш, що буде найгірше?

Я мовчу.

– Він скаже, що це не твоя вина.

У грудях щось рветься. Тихо й без звуку.

– Замовкни… – шепочу я вже вголос, і голос виходить хрипкий, чужий.

Двері палати ледве чутно клацають. Я здригаюся всім тілом. Серце зривається в біг, як скажене.

– Ти чуєш? Якщо ти його кохаєш. — каже голос уже тихіше, майже ніжно. – Відпусти. Зараз. Сам. Не змушуй лікарів, хвороби, правду робити це за тебе.

Я заплющую очі. У темряві його ім’я. Його сміх. Його руки. І страх. Страх, що якщо я зараз відкрию очі то зламаюсь.

– Я не монстр. – шепочу я.

– Я знаю. – відповідає друге я. Бо монстр – це я.

Пауза тягнеться, як розріз. І я розумію: наступна хвилина вирішить не те, чи ми будемо разом. А те, ким я залишуся після цього.

Далі, тиша палати ламається. Двері знову відчиняються: не різко – обережно. Так відчиняють, коли бояться злякати.

– Лука. – голос Ореста. Такий реальний, якорний. – Це я.

Я не відкриваю очей. Бо якщо відкрию, то побачу не його.

– Він тут? – питає друге я. – Чи вже пішов?

– Ні. – відповідаю я подумки. – Він у коридорі. Він би мене не покинув.

– Тим гірше. – каже голос мені у відповідь.

Ліжко тихо скрипить. Орест сідає поруч, але не торкається.

– Лука. Лікар уже їде. Але я маю знати… Він замовкає, добираючи слова. – Якщо Ілля зайде, що з тобою буде?

Я усміхаюся. Криво. Непомітно.

– А що зі мною має статись? Ця людина в даний момент для мене незнайомець. Орест, ти ж знаєш, як я відчуваю себе в присутності чужих людей. – озивається друге я.

Я повільно відкриваю очі. Стеля надто біла. Надто чиста. Наче тут ніколи не було болю. — Орест напружується, дивиться довго. Дуже уважно.

– Лука, я не зможу тримати його на відстані вічно. Скажу прямо, можливо навіть до вечора мені не вдасця це робити.

Мої брови підіймаються до гори.

– І що ти пропонуєш? – чітко запитує друге я.

Орест встає й іде до дверей.

– Можливо вам варто познайомитися знову. – відповідає він, і натискає на ручку.

Двері відчиняються. І десь там, за кількома метрами повітря, стоїть Ілля. Живий. Упертий. Закоханий. А друге я зціпивши зуби, стихає. Бо воно теж розуміє: ця зустріч або зруйнує нас остаточно, або навчить жити по-справжньому.