Раді Вас бачити!

Ілля.

Я сиджу на підлозі біля дверей операційної. Спина впирається в стіну, ніби вона єдине, що ще тримає мене в реальності. Коліна підтягнуті до грудей. Руки обіймають самі себе, але не для тепла, а щоб не розсипатися. Холод підлоги давно перестав бути відчутним, тіло ніби вимкнуло цей канал, залишивши тільки одне: чекання. Лікарі за цими дверима, світло там яскраве й чуже, а тут – напівтемрява і тиша, яка тисне сильніше за будь-який крик.

Чотири години. Мені сказали – минуло чотири години відтоді, як усе сталося. Але час зламався. Він не йде вперед. Він ходить колами, щоразу повертаючи мене в ту саму мить. … Я біг. Пам’ятаю, як повітря різало легені, як серце билося в горлі, як світ звузився до дороги переді мною. Я бачив фари. Чув двигун. Світ перевернувся за секунду, і я не встиг ні злякатися, ні закричати. Надто швидко. Абсурдно ясно. Авто різко рвонула вбік. Неприродно. Наче хтось смикнув його за невидиму нитку. Не було звуку гальм. Жодного. Ні писку шин. Ні ривка. Ні спроби врятувати. Авто просто пішло вбік. Холодно. Рішуче. Наче рішення було прийняте заздалегідь. Я ще встиг зупинитися. Не встиг закричати. Стовп. Удар був такий, що звук ніби пробив мене наскрізь. Метал зойкнув. Скло розлетілося, як крик. Машину перекосило, перекрутило, і я побачив її вже не як авто, а як зламану пастку. Глухий тріск тої самої реальності. Мить, у якій усе мало скінчитися. Я пам’ятаю, як ноги не слухались, але я все одно пішов далі. Ні не пішов, побіг. Не тому що міг – тому що мусив. Бо я побачив Луку. Але коли я відкрив дверцята, це не було схоже на людину. Це було… щось поламане. Пасажирське сидіння було зім’яте всередину. Його затиснуло металом, ніби авто вирішило вбити саме його. Його тіло лежало неприродно, ніби хтось зібрав його неправильно. Кров – темна, густа, вона була всюди: на його одязі, на моїх руках, коли я торкнувся його плеча. Я кричав його ім’я. Здається. Або лише думав, що кричу, бо голосу я не чув. Його обличчя… Боже, його обличчя було блідим, майже прозорим. Очі напіввідкриті, але не фокусуються. Наче він уже дивився кудись, де мене не було. Я впав на коліна поруч із ним.

– Лука… – я схилився над ним, і мої руки тремтіли так, що я не міг зрозуміти, чи не роблю йому боляче через те, що тисну надто сильно. – Ти чуєш мене? Чуєш? Подивися на мене. Благаю…

Він дихав. Я пам’ятаю це. Повільно. Рвано. Кожен вдих як зрада, кожен видих як прощання, ніби він давався йому з дозволу смерті. Я боявся моргнути. Боявся, що якщо відведу погляд – він зникне. Розчиниться. Перестане бути. Я не пам’ятаю, як приїхала швидка. Не пам’ятаю, як мене відтягнули. Пам’ятаю лише його руку в моїй. Вона була холодна. Надто холодна. Я стискав її, грів своїми долонями, ніби міг передати йому життя через шкіру. І те відчуття, ніби я тримаю не людину, а власне серце, і воно повільно вислизає з пальців. …і тепер я тут.

Двері операційної не рухаються. Вони байдужі до мого страху, до моїх прохань, до того, що я готовий віддати все, просто щоб він відкрив очі. Я стискаю пальці так сильно, що нігті врізаються в шкіру, але біль фізичний це ніщо. Він навіть заспокоює. Бо справжній біль лютує всередині. Він у спогаді, як він лежав, а я не міг нічого змінити. У жаху, що за цими дверима вирішують, чи буде в мене завтра. Я більше не молюся. Я не вірю. Я просто сиджу і чекаю. Так не мало бути. Я біг до нього. Я був поруч. Я майже встиг. Двері операційної мовчать. І я боюся, що коли вони відчиняться, я дізнаюся, що біг даремно.

Я почув тихі кроки і підняв голову, проте не одразу. Спершу подумав, що це знову лікар. Або медсестра. Або просто хтось чужий, хто пройде повз і не зламає цю тишу. Але кроки зупинилися поруч. Я повільно підняв погляд. Це був Орест. Він виглядав втомленим. Не зовні а глибше. Так, як виглядають люди, які щойно бачили занадто багато й мусили тримати себе в руках, щоб не перейти межу. Він не одразу заговорив. Просто стояв кілька секунд, ніби давав мені можливість зібрати себе докупи.

– Ілля… – тихо.

Я кивнув. Більше нічого не міг. Горло стислося так, що навіть повітря проходило з болем.

– Я щойно від лікарів. – сказав він. – З ним… із батьком.

Це слово різонуло. Я скривився, але не перебив.

– Йому майже нічого. – продовжив Орест рівно. – Легкий струс. Подряпини. Пару швів. Обстеження закінчують.

У мене всередині щось зламалося остаточно. Майже нічого.

– А Лука? – вирвалося з мене хрипло. – Йому теж «майже нічого»?

Орест стиснув губи. Цього було достатньо, щоб я все зрозумів. Я опустив голову. На мить. Лише на мить. Бо якщо довше, не підніму вже ніколи.

– Поліція тут. – продовжив Орест. – Я дав свідчення. Усе. Про викрадення. Про те, що Лука перевів кошти. Про те, що… – він зробив паузу – … він не гальмував.

Я підняв на нього очі різко.

– Ти точно сказав їм усе? – прошепотів я.

– Усе. І навіть більше. – твердо відповів Орест. – І ти теж. Твої показання пізніше зафіксують. Як тільки лікарі його відпустять, то його заберуть. Прямо звідси. Він вже зараз під наглядом.

Я відчув, як у грудях піднімається щось темне. Густа, важка хвиля. Не полегшення. Ні. Обіцянка.

– Він точно сяде? – запитав я тихо. – Бо ж якщо ні... – зробив глибокий вдих. – То сяду я. – закінчив подумки.

Орест нахилився, щоб ми були на одному рівні.

– Так.– сказав він повільно. – Ілля, він сяде. І не на рік.

Я закрив очі. Переді мною знову: метал, кров, холодна рука в моїй. І обличчя того виродка, який вийшов з авто своїми ногами.

– Він пожалкує. – прошепотів я, більше до себе, ніж до Ореста. – Він мусить пожалкувати. Орест не заперечив.

– Пожалкує. – відповів він. – Але зараз головне – Лука. Ти маєш триматися.

Я кивнув. Бо якщо я зламаюся зараз, то хто чекатиме за цими дверима замість мене? Орест поклав руку мені на плече. Коротко. Важко. По-справжньому. І ми знову замовкли. Двері операційної все ще не рухалися. А я сидів і чекав.

Ми мовчали. Навіть лікарня ніби затамувала подих разом з нами. Кроки десь у глибині коридору, приглушені голоси, дзенькіт металу, усе це проходило повз, не торкаючись. Світ звузився до цих дверей. До цієї щілини між «ще» і «вже ніколи». І тоді вони відчинилися. Не різко. Не драматично. Просто – відчинилися. Світло з операційної виплеснулося в коридор і вдарило по очах так, що я мимоволі примружився. Вийшов лікар. Я піднявся занадто швидко. Ноги підкосилися, і якби не Орест поруч, я б знову опинився на підлозі. Серце калатало так голосно, що я майже не чув власних думок. Лікар подивився на нас обох. У його очах не було ні поспіху, ні жалю – лише втома. Та сама, яку носять люди, що щойно боролися за чуже життя.

– Операція завершена. – сказав він.

Ці слова зависли в повітрі. Порожні. Без смаку. Я не зрозумів, що вони означають. Добре? Погано? Кінець?

– Він…? – мій голос зірвався. – Лука…?

Лікар трохи зітхнув. Наче збирався сказати те, що не має правильних слів.

– Стан важкий. – промовив він повільно. – Було багато внутрішніх ушкоджень. Сильний струс мозку. Ми зупинили кровотечу. Стабілізували життєві показники.

Я вчепився в це слово. Стабілізували. Наче воно могло щось гарантувати.

– Але… — продовжив лікар.

Це «але» вбило в мені повітря.

– Він у комі.– сказав він тихо. – Зараз ми зробили все можливе. Далі – час. І спостереження. Я дивився на його губи й не чув звуку. Кома. Слово не вкладалося в голову. Воно було занадто велике. Занадто холодне.

– Ми переведемо його в реанімацію. – додав лікар. – Ви зможете побачити його, але пізніше. Ненадовго.

Я кивнув. Автоматично. Лікар пішов. Двері знову зачинилися. Але тепер вони були іншими. За ними Лука був живий. І водночас – недосяжний. Я повільно опустився назад на підлогу. Руки затремтіли так сильно, що я сховав їх між колінами. Кома. Це означало, що він не прокинувся. Що він не чув, як я кликав. Що він не знає, що я тут.

– Він живий… – прошепотів я, не знаючи, до кого звертаюся.

Це не було полегшенням. Це було тонкою, крихкою ниткою, натягнутою над прірвою. Я схилив голову і вперше за ці години дозволив собі один короткий, зламаний вдих. Не плач. Ще ні. Просто тріщина.

– Я тут, Лука. – прошепотів я в порожнечу. – Чуєш? Я нікуди не піду. Навіть якщо ти не прокинешся зараз… я дочекаюся.

Двері реанімації були десь далі. А я сидів і чекав. Бо тепер у мене було за що триматися.