Раді Вас бачити!

Лука

Повітря змінюється, щойно він заходить. Не різко. Навпаки. Воно стає надто щільним. Занадто теплим. Наче хтось накрив палату ковдрою і забув залишити отвір для дихання. Друге я підіймає очі. Ілля стоїть біля дверей. Не робить кроку. Чекає дозволу. Це дратує.

– Можеш не стояти там. – кажу я рівно. Надто рівно.

Я чую, як всередині щось б’ється об ребра. Не серце. Інше. Ілля здригається, але все ж заходить на крок ближче.

– Лука… – тихо. Обережно. – Я просто хотів…

– Що хотів? – запитує друге я, піднімаючи одну брів. – Перевірити, чи я ще функціоную. Зрозумій, як там тебе? Ілля? Ти для мене НЕЗНАЙОМЕЦЬ.

Орест різко вдихає.

– Лука, зупинись. Не пари гарячки, або ... – каже він.

Я усміхаюся. Куточком губ. Так, ніби він щойно пожартував.

– Або що? – повертаю голову до нього. – Ти викличеш лікаря? Або поясниш Іллі, що я «не в собі»? Скажи йому піти. – кричить друге я.

– Не так. Не так. Не так. – шепочу я в середині.

Ілля робить ще крок. Занадто близько.

– Якщо ти дійсно цього хочеш, якщо я заважаю, я можу…

– Ти насправді заважаєш. – каже друге я. Тепер чітко. Влучно. – Заважаєш мені дихати.

Тиша падає важкою плитою. Я бачу, як у нього тремтять пальці. Як він стискає ремінь на штанях, ніби це єдине, що тримає його тут.

– Ти обіцяв. – каже він тихо. – Ти сказав, що не відштовхнеш мене першим ніколи. Що поки я кохатиму тебе, ти залишатимешся поряд.

– Люди багато що кажуть. – знизує плечима моє тіло. – Особливо, коли вони не хочуть бути самі.

– Замовкни. – благаю я десь глибоко. – Це не правда. Це не правда.

– Лука… – Орест робить крок між нами. – Ти пожалкуєш.

– Ні. – відповідаю я різко. – Досить.

Я дивлюся прямо на Іллю. Не відводжу погляду.

– Ти хочеш знати правду? Я не знаю, ким ти для мене є. І, якщо чесно, мені байдуже. Мене не хвилюєш ні ти, ні твої почуття. Головне для мене це мій комфорт. А в твоїй присутності я його не відчуваю.

– Це все брехня. – кричу я, і водночас розумію настільки це ідеальний удар.

Ілля блідне. Не плаче. Не кричить. Він киває, ніби отримав відповідь на запитання, яке боявся ставити.

– Я зрозумів. – каже він. – Пробач.

Він розвертається. Повільно. Без істерик. Двері зачиняються тихо. Тільки тоді я відчуваю, як щось усередині ламається по-справжньому. Орест довго мовчить. Потім сідає на стілець і проводить рукою по обличчю.

– Я тримався за надію. – каже він хрипко і піднімає на мене погляд. Втомлений та зневірений. Я не відповідаю. Бо якщо відкрию рот, то з нього вирветься не голос. А крик того, кого щойно вигнали з власного тіла.

Ілля.

Коридор здається довшим, ніж був хвилину тому. Наче лікарня навмисне розтягнула простір, щоб я встиг відчути все. Кроки глухо відбиваються від підлоги. Я йду, але не пам’ятаю як. Тіло знає маршрут краще за голову. У вухах ще звучить його голос. Рівний. Холодний. Чужий. «Мені байдуже». Дивно, але болить не від цих слів. Болить від того, як вони були сказані. Без злості. Без емоцій. Наче мене просто стерли з рівняння. Я зупиняюся біля вікна. Скло холодне, і я притискаю до нього лоб. Дихання збивається, але сліз немає. Вони застрягли десь глибше. Там, де ще хвилину тому жила надія. Я думаю: я прийшов занадто рано. А потім: я прийшов занадто пізно. Найгірше те, що я все ще бачу його іншим. Не тим, хто був у палаті. Тим, хто сміявся з дурниць, торкався ліктя, коли говорив, і дивився так, ніби я увесь світ. Цей Лука не зник. Його просто ніби сховали. Я відштовхуюся від вікна й іду далі. Не озираюся. Бо знаю: якщо обернуся, то зламаюся остаточно. А я ще тримаюся. Поки що.

Я йшов, не дивлячись під ноги. Коридор розпливався, ламався на світло й тіні, і мені здавалося, що якщо зупинюся то впаду. Плече раптом боляче вдаряється об чуже тіло.

– Перепрошую. – коротко кидає чоловік, навіть не дивлячись у мій бік, і вже за мить іде далі. Я автоматично обертаюся. Не знаю чому. Просто щось сіпається всередині. Він високий, у темному пальті, з папкою під пахвою. Йде швидко, впевнено. Так ходять ті, хто знає, куди саме йде і що там побачить. Я стежу за ним поглядом, поки він не зникає за знайомими дверима. Палата Луки. Я завмираю. Просто посеред коридору. Серце спотикається об ребра. Хто це? І що йому там потрібно? Дурне запитання. Це лікарня. Але чомусь пальці холонуть, і в голові стає порожньо. Я роблю крок до лавки біля стіни й сідаю. Коліна слабкі. Я впираюся ліктями в стегна й дивлюся в підлогу, ніби там є відповідь. Час тягнеться. Повільно. Знущально. Я думаю, що маю піти. Що мені тут більше нічого робити. Але тіло не слухається, а серце відмовляється вірити в те, що все втрачено.

Минає хвилин тридцять. Може більше. Люди проходять повз. Хтось сміється. Хтось плаче. Життя триває, ніби нічого не сталося. Але сталося. Я підводжу голову, коли з палати виходить Орест, а за ним той самий чоловік. Тепер я бачу: білий халат, серйозне обличчя, втомлені очі. Лікар. Вони зупиняються за кілька метрів від мене. Говорять тихо, але я вловлюю уривки:

– …потрібен час… – …реакція цілком очікувана… – …контроль, але не сьогодні… – я заберу його в клініку...

Орест киває. Повільно. Важко. Я встаю. Серце калатає так голосно, що здається вони чують. Орест помічає мене й на мить завмирає.

– Ілля… – починає він.

– Що ти дізнався нового про стан Луки? – питаю я раніше, ніж встигаю передумати.

Голос звучить рівніше, ніж я почуваюся. Орест відводить погляд. На секунду. На дві. Потім повільно вдихає, ніби збирається пірнути, і на одному довгому видиху каже:

– Це лікар Луки. Той, що спостерігає за його психічним станом уже десять років. І зараз він хоче забрати Луку в свою клініку.

Слова падають між нами, як уламки скла. Я не одразу розумію їхній сенс. Мозок чіпляється за деталі: десять років. спостерігає. забрати.

– В психушку? – перепитую я. Слово виходить різким, майже брудним. – Ти серйозно?

Орест зводить плечі, ніби вони раптом стали занадто важкими.

– Це не…

– Ти справді дозволиш забрати його в дурку?! – перебиваю я.

Тепер уже голосно. Люди озираються, але мені байдуже. У грудях пече. Не страх а лють. Така, від якої темніє в очах.

– Ти ж бачиш, що з ним! – продовжую я, роблячи крок ближче. – Йому погано, так. Але це ж не означає, що його треба закрити.

Орест дивиться на мене прямо. Вперше за весь час.

– А ти бачив, що було в палаті? – тихо питає він. – Він не в собі, Ілля. І він сам це знає.

Я відкриваю рот, але не встигаю нічого сказати.

– Перепрошую. – втручається чоловік у білому халаті. Голос спокійний, рівний. – Ви ж той самий Ілля? – запитує він.

Я стинаю плечима, а Орест ледь помітно киває.

– Тоді, думаю, він має право знати.

Орест напружується, але не заперечує. Лікар дивиться на мене уважно. Не співчутливо. Оціночно.

– Я спостерігаю Луку вже понад десять років. – починає він. – І весь цей час, я намагався відповісти собі лише на одне питання: скільки їх у ньому?

У мене холоне спина.

– У Луки дисоціативний розлад особистості. – продовжує лікар. – Простіше кажучи – роздвоєння особистості. Але це лише умовна назва. Насправді ми не знаємо точної кількості особистостей.

Я дивлюся на Ореста. Він мовчить.

– Особисто я знайомий лише з трьома. – каже лікар далі. – Тими, які виходили на контакт. Інші… можуть існувати. А можуть і ні. Це ми ще не з’ясували.

Слова звучать рівно, але в мені вони вибухають.

– І той, що щойно розмовляв зі мною... – починаю я і замовкаю.

Лікар киває, ніби я поставив правильне запитання.

– Один із захисних. Найжорсткіший. Найбільш контрольний. Він з’являється, коли Лука відчуває якусь загрозу.

Я різко вдихаю.

– Зараз Луці потрібен цілодобовий нагляд. – каже лікар. – Не лікарня загального типу. Не те що вони б не справились. Просто... – лікар на мить замовк, потираючи бороду. – Йому потрібен спокій і тиша. Таке місце де майже немає інших людей. Без зовнішніх тригерів, але під цілодобовим наглядом.

– А далі? – мій голос ледь тримається. – Ви ж не просто… заберете його?

Лікар на мить замислюється.

– Через місяць, якщо стан стабілізується, я планую спробувати гіпноз. – відповідає він. – Мета: дістатися до базової, так званої «справжньої» особистості Луки. Тієї, яка була до розщеплення. І яка являється головною. Якщо вона ще існує в чистому вигляді. Я ковтаю.

– А якщо ні?

Лікар дивиться мені просто в очі.

– Тоді ми будемо працювати з тим, хто є.

Тиша падає між нами важкою, як вирок. Я думаю про Луку. Не про того, хто кричав. І не про того, хто відштовхував. Про того, хто одного разу просто сказав: « Я залишуся».

Я ковтаю повітря, ніби воно раптом стало густим.

– Ви сказали. – починаю я повільно, уважно добираючи слова. – Що Луці потрібне ізольоване місце. Мінімум людей. І цілодобовий нагляд.

Лікар киває.

– Так. Це ключові умови на цьому етапі.

– І відсутність різких подразників. – додає Орест тихо.

– Саме так. – підтверджує лікар.

Я роблю крок уперед. Серце знову шалено б’ється.

– Тоді це не обов’язково має бути клініка. – кажу я.

Обидва дивляться на мене. Лікар, з професійною насторогою. Орест, з тривогою, яка межує з передчуттям.

– Продовжуйте. – каже лікар.

– Це може бути наша квартира. – голос тремтить, але я не зупиняюся. – Там тихо. Немає сторонніх. Лука знає цей простір. Точніше знав. Він… він не відчуватиме себе замкненим.

– І нагляд? – лікар не підвищує голосу, але в ньому з’являється сталь.

Я не відводжу погляду.

– Я. – кажу просто. – Я буду з ним. Постійно.

Орест різко вдихає.

– Ілля… – починає він.

– Ні. – перебиваю я, не дивлячись на нього. – Послухайте. Я знову дивлюся на лікаря. – Ви самі розумієте: жорстка ізоляція може погіршити стан. А я спробую показати йому те життя, яке ми проживали разом. Спробую ніби виманити його.

Лікар мовчить. Довше, ніж мені хотілося б.

– Ви розумієте, що це так не працює, і що ви берете на себе відповідальність? – нарешті питає він. – Якщо стан погіршиться. Якщо з’являться нові епізоди. Якщо він стане небезпечним, для себе чи для вас.

– Розумію. – відповідаю я. І раптом усвідомлюю, що це правда.

– Ви не фахівець.

– Але я не тригер. – кажу я тихо. – Принаймні… не був ним. Пауза. – І якщо йому стане гірше, я перший приведу його до вас.

Орест дивиться на мене так, ніби бачить уперше. Лікар повільно складає руки на грудях.

– Це можливо. – каже він нарешті. – Але за певних умов.

– За яких? – запитав я.

– Щоденні контакти зі мною. Контроль. Жодної брехні. І якщо я скажу, що межу перейдено, ви не сперечатиметесь.

Я киваю. Без вагань.

– І ще. – додає він. – Лука має погодитися сам.

Я заплющую очі на мить. Переді мною знову він. Той, хто сказав: «Я залишуся».

Лука.

Я сидів на ліжку, і світ навколо здавалося важчим, ніж зазвичай. Двері відчинилися, і лікар увійшов тихо, спокійно. Але навіть його кроки мали вагу, ніби кожен звук прокручував мої нерви, стискав грудну клітку.

– Лука. – почав він спокійно. – Я хочу тобі запропонувати альтернативу. Не клініку. Не пацієнтську палату. А місце, яке ти знаєш. Ту квартиру в якій ти проживав останній час. І цілодобовий нагляд, але…

Слова ковзнули по мені, як холодна вода. – Квартиру в якій я проживав? Це квартира Іллі. – пронеслось в голові. Я що є сили вдарив по скляній стіні, яку виставило моє друге я. Десь у глибині щось затремтіло, і я відчув, що можу дихати. І тут сталося неможливе. Моє друге я на мить відступило, не встигло зреагувати. Я відчув себе справжнім. І це було… надто сильно.

– Я погоджуюсь. – прошепотів я.

Мій голос тремтів. Тремтів від страху, від радості, від того, що я можу сам вирішувати. Лікар підняв брови. Він не очікував такого. Його очі на мить розширилися.

– Добре… – промовив він, більш спокійно, але з помітним полегшенням. – Тоді почнемо підготовку. В цю саму мить повернулося друге я, і знову відкинуло мене за стіну.

– Добре. – сказало воно холодно, але я почув підступний відтінок. – Я підіграю тобі. Я зупинився, серце калатає шалено. – Що ти маєш на увазі? – подумки запитав я. – Тобі здається, що ти зараз контролював ситуацію? – промовило друге я всередині. – Цим ти зробив тільки гірше. – продовжує голос. – Ти повірив, що можеш вирішувати. Що можеш змінити правила гри. Але ти не зміг. І ти не зміниш. Мої пальці тремтять. Серце в горлі. – Я покажу тобі таке, що ти не витримаєш. – шепоче друге я, і слова холодні, як лід. – Я покажу найгірші сторони Іллі. Ті, які ти боїшся навіть уявити. І ти побачиш їх не збоку. Не через відстань. А так близько… що ти зазнаєш поразки ще до того, як зрозумієш, що це сталося. Я відводжу погляд. Дихання калатає, грудна клітка ніби стискається залізним обручем. – І знаєш що найцікавіше? – шепоче друге я. – Ти його кохаєш. І це тільки додає сили тому, що я зроблю. Мить тиші. Я відчуваю, як холодний страх повільно розливається по спині. – Ти… ти не можеш цього робити. – прошепотів я сам собі, але навіть мої слова звучать слабко. — Можу. – відповідає друге я. – І зроблю.