Спочатку:
На сторінку книги
Жінка за музейною касою впізнала Мару й відразу потягнулася до телефону. Мара встигла зупинити її, перш ніж вона покликала Адріана. Сьогодні їй був потрібен директор.
До його кабінету вели ті самі сходи. Унизу вже прибрали кабель, об який вона мало не перечепилася в неділю, а на стіні висіла рама, що її тоді тримали двоє чоловіків. На ходу Мара помітила в ній човен із червоними вітрилами. Зблизька вода виявилася вишитою: груба синя нитка лежала нерівно, і між стібками просвічувало полотно. Вона сповільнилася, намагаючись зрозуміти, як зроблено піну, та жінка попереду вже відчинила двері на сходи.
Мара піднялася слідом. Після поспіху від зупинки ноги тремтіли, і перед останньою сходинкою довелося міцніше вхопитися за поручень. Соломія дала їй гроші на дорогу й дозволила не повертатися сьогодні, але Мара обіцяла повернутися. У майстерні лишився недоскладений ящик; тепер їй здавалося, що, якби вона встигла його закінчити, було б легше стояти тут, чекаючи дозволу ввійти.
Директор сам визирнув із кабінету. Це був невисокий чоловік із сивою щетиною й окулярами на шнурку. Він відступив, пропускаючи її, прибрав зі стільця теку та запропонував воду. Мара попросила спершу показати знахідку.
Він, мабуть, чекав цього прохання, бо не став сідати. Дістав із шухляди невелику коробку, зсунув убік папери й відкрив її просто на них. Усередині, на складеному клапті паперу, лежала луска.
На суші вона втратила колір. Мара пам’ятала темний Інарів хвіст, світлу смугу вздовж боку, рух води над ним; ця суха, трохи вигнута річ була схожа на луску з рибного прилавка. Біля одного краю темніло. Мара нахилилася, і директор посунув коробку ближче, вирішивши, що вона погано бачить.
Упізнати було нічого. Вона не могла знати напевно, кому належала ця луска, хоч увесь шлях сюди уявляла, як візьме її в руки й одразу зрозуміє.
Директор розповів, що майстер поклав знахідку до кишені робочої куртки, а згадав про неї вже після ремонту. Приніс учора разом із рахунком. У його розповіді ворота затиснули людину, а луска застрягла саме там, де раму довелося розбирати. Чоловік не міг пояснити одного без другого й сердився, коли його перепитували.
Мара попросила дозволу підняти папір. Директор кивнув. Вона піднесла його до вікна: край був тонкий, просвічував, а темна пляма стала майже чорною. За вікном хтось унизу зачинив дверцята машини. Мара здригнулася й обережно поклала знахідку назад.
Чоловік чекав, що вона скаже. Йому, здається, теж було трохи незручно через цю коробку на столі. Він зняв окуляри, потер перенісся й пояснив, що хотів попросити знайомого біолога подивитися. Сам він займався історією міста й відрізнити щось незвичайне від риб’ячої луски не міг.
Мара провела пальцем по краю столу. Вона могла запропонувати йому просте пояснення. У басейн заходила риба, раму витягли з води, луска могла причепитися будь-коли. Майстер помилився, усі втомилися. Треба було лише сказати це впевнено.
Натомість вона запитала, чи говорив він з Адріаном про пораненого.
Директор повернувся до стільця. Адріан пояснив йому, що під час роботи заклинило старе загородження; ремонт він узяв на себе, музей за нього не платив. Про людину у воді в поясненні не було ані слова. Тепер директор хотів знати, що саме бачила Мара.
Вона розповіла, як прийшла на станцію й знайшла Інара всередині. Почала надто здалеку, заплуталася в тому, коли приїхав Павло, зупинилася. Чоловік не квапив. Він підсунув їй склянку води, якої вона спочатку не захотіла, й почекав, поки вона вип’є.
Про те, що сталося до її приходу, Мара знала від Інара та Адріана. Довелося відокремлювати їхні слова від побаченого: тут вона стояла сама, а це їй розповіли пізніше. У пам’яті все давно злилося в одну ніч. Директор слухав, поклавши долоню на закриту теку. Коли вона дійшла до падіння воріт, він перепитав про рану, і Мара відповіла, що крові було багато.
Далі треба було сказати, де саме його затисло. Вона подивилася на коробку, усе ще відкриту між ними, й відчула, як знову починає добирати слова, що нічого не пояснюють. Директор міг покликати Адріана. Міг звести їх тут обох і слухати, як кожен розповідає своє. Вона не витримає ще однієї розмови, у якій Адріан стоятиме поруч і чекатиме, що вона підтвердить зручну для нього частину.
Мара відсунула порожню склянку, щоб не зачепити її рукавом.
— Коли я прийшла, Інар уже хотів вийти. Адріан його не випускав.
Чоловік опустив очі на теку. Потім попросив повторити, і вона повторила, повільніше. Додала, що рама впала пізніше, коли загородження намагалися зрушити. Саме після цього знадобився майстер.
Директор відсунув коробку з лускою до краю столу й дістав чистий аркуш.
Він запропонував їй записати те, що вона щойно розповіла. Мара взяла ручку, хоча відразу зрозуміла, що не зможе. На Ганниних аркушах завжди був зразок угорі: слово, яке можна роздивитися, повільно повторити, закрити долонею й спробувати ще раз. Тут папір був зовсім чистий. Директор тим часом вийняв із теки другий аркуш і звіряв на ньому дати, залишивши їй час.
Мара піднесла ручку до паперу. Чорнила лишили маленьку цятку. Вона посунула аркуш так, щоб цятка опинилася під пальцем, і зненавиділа себе за цей рух: він усе одно побачить.
Довелося покликати його. Директор підвів голову, й вона втримала руку на столі, не ховаючи ні пальців, ні ручки.
— Я ще не вмію стільки написати. Запишіть ви.
Він трохи помовчав, тоді простягнув руку по аркуш. Не перепитав, скільки саме вона вміє. Мара почала спочатку, коротше. Директор записував, іноді зупиняючи її, щоб уточнити послідовність, і читав уголос кожні кілька речень. Вона слухала дуже уважно. У його записі не було ночі під навісом, коли Інар уже насилу рухався, чи Інарового прохання більше не приходити. Залишилося, хто перебував на станції, чому не міг вийти й коли дістав поранення. Цього вистачило майже на сторінку.
Коли директор попросив назвати прізвище Інара, вона похитала головою. Може сказати тільки ім’я. Він записав його, промовляючи по складах, і Мара нахилилася перевірити. Ці літери вона знала.
Наостанок директор прочитав їй увесь запис і запитав, чи правильно. Мара кивнула. Унизу він залишив місце для підпису, й вона написала «Мара»; остання літера вийшла вищою за решту. Вона мало не попросила інший аркуш, та директор уже повернув сторінку до себе й поклав до теки.
На коробку він глянув уже після цього. Запитав, чи вона впізнає знахідку.
Мара відповіла, що ні. Це було правдою. Вона попросила не надсилати її нікуди разом з Інаровим ім’ям. Луска могла належати рибі; Мара не бачила, як її знайшли, і не могла сказати більше.
Директор підняв папір за кут. Якийсь час розглядав, потім повернув його в коробку. Він зізнався, що вранці уявляв собі зовсім іншу розмову. Майстер так наполягав, що він і сам зацікавився, а тепер соромно було думати, з чим збирався звернутися до знайомого: жодного певного пояснення, зате чужа кров і перекази.
Кришка не закрилася з першого разу. Директор виправив загнутий кутик паперу й прибрав коробку до шухляди. Надсилати її він поки не буде. З Адріаном поговорить сам.
Мара підвелася, але біля стільця зупинилася. Від самого початку її розповіді Адріан лишався на станції один — замкнув, приховав, викликав майстра. Вона ж ніби тільки прийшла й відразу взялася допомагати.
Тека ще лежала перед директором. Мара попросила повернути аркуш, і він здивовано глянув на неї. Вона пояснила, що теж не сказала Павлові про Інара. Стояла поруч, поки той оглядав механізм, і дозволила йому піти. Боялася, що він побачить більше, ніж треба; останнього вона не вимовила, лише знову попросила дописати про своє мовчання.
Директор знайшов місце внизу сторінки. Мара дивилася, як рухається ручка, поки він не закінчив. Він прочитав дописане вголос; вона підтвердила й забрала сумку зі стільця.
У коридорі вона почула кроки й одразу повернула голову. Повз пройшла жінка з двома чашками; з однієї витягнула за нитку мокрий пакетик чаю й, не знайшовши, куди подіти, поклала його в другу. Вона попросила Мару притримати двері. За ними працював принтер, хтось шукав степлер. Адріана не було видно.
На сходах Мара спускалася повільніше. Тепер їй уже нікуди було поспішати: ніхто не стояв над лускою з голкою чи ножем, не збирався сьогодні їхати до моря шукати інших. Їй навіть стало трохи ніяково через те, як вона вбігла сюди. Потім заболів суглоб на пальці, яким вона стискала ручку, й ніяковість минула.
Унизу вона знову зупинилася біля вишитого човна. Піна була зроблена дрібними білими вузликами. На одному вітрилі стібки провисли; Мара спершу подумала, що так і треба, щоб його роздував вітер, та біля рами помітила обірвану нитку.
Віра вийшла із сусідньої зали з рулоном паперу й привіталася. Мара не встигла відступити від картини, а Віра вже пояснювала, що скло зняли для фотографування, згодом повернуть. Вишивку принесла жінка з верхньої вулиці. Кілька років вона тримала її за шафою, бо рама не подобалася, а викинути дідову роботу було шкода.
Мара слухала, дивлячись на білі вузлики. Їй подобалося, що хтось витратив стільки часу на воду, в якій навіть риби не було. Вона хотіла запитати, як тримали полотно, поки шили, але не могла говорити з Вірою так, ніби вони просто зустрілися біля гарної речі. Подякувала за пояснення й пішла до виходу. На вулиці все ж озирнулася: Віра розгортала папір на лавці, притискаючи край коліном.
До Соломії вона повернулася голодна. Господиня сиділа за столом із розгорнутим пакунком сиру й сказала, що якби знала, то взяла б більше хліба. Мара відламала від запропонованої скибки майже половину, згадавши про ввічливість уже тоді, коли їла. Соломія посунула до неї сир.
Про музей Мара розповіла небагато. Луска лишилася в директора, нікуди він її зараз не відправлятиме. Довелося пояснити, що сталося на станції. Соломія слухала, час від часу струшуючи крихти з паперу в долоню. Коли Мара згадала про підпис, господиня спитала, чи прочитали їй записане. Мара кивнула й чомусь додала, що своє ім’я написала сама.
Соломія прийняла це без здивування. Вона згорнула папір, підвелася й попросила посидіти в майстерні, поки сходить по хліб та ще дещо до вечері. Якщо прийдуть по замовлення, вони на лавці біля комори. На пакунках є імена; коли Мара не зможе розібрати, нехай люди зачекають.
Вона залишила їй недоїдений сир. Мара взяла ще шматочок і підійшла до лавки. Імена були написані на маленьких клаптиках паперу, підсунутих під мотузку. Одне починалося з круглої літери, далі йшла така, як у її власному імені. Мара провела нігтем під рядком, намагаючись не перескочити, й нарешті впізнала Орисю.
Розібрати решту вона не встигла: прийшов той самий хлопець із кошиком. Привітався, спитав про тітку, а дізнавшись, що вона вийшла, переставив кошик з однієї руки в іншу. Мара запропонувала почекати. Він похитав головою; йому потрібно було тільки забрати для сестри.
Вона показала пакунок і перепитала ім’я. Вгадавши, зраділа так відкрито, що хлопець усміхнувся у відповідь. Він дістав гроші, відлічив на столі й пояснив, що сума така сама, як учора. Мара все ж перелічила монети. Соломія потім перевірить.
Хлопець уже вклав пакунок у кошик, коли Мара згадала про пошуки за дальньою бухтою. Тітка просила Орисю оглянути берег, а чи передали їй, що все скінчилося? Рута, мабуть, сказала Соломії, але та могла забути. Мара покликала його, поки він не вийшов.
— Скажи Орисі, що пораненого більше не шукають.
Він поставив кошик назад на стіл. Попросив пояснити, якого пораненого, і Мара нагадала про чоловіка, що зник після обвалу. Його шукали кілька днів. Позаминулої п’ятниці припинили.
Хлопець дивився на неї, й вона пожалкувала, що заговорила. Йому ж доведеться переказувати це сестрі; треба було дочекатися Соломії. Мара додала, що досить передати тітці, вона сама все пояснить.
Він погодився надто швидко й пішов. Мара почула, як стукнули двері, потім ще трохи стояла біля столу, перебираючи лишені ним монети. Тільки коли повернулася до свого ящика, побачила кошик із ліками.
Вона винесла його на поріг. Хлопця вже не було на вулиці.
