Спочатку:
На сторінку книги
Рута прийшла, коли Ганна вже перестилала собі ліжко. У передпокої довго знімала чобіт: намокла шнурівка затягнулася вузлом, а пальці змерзли. Мара стояла поруч і тримала другий, не знаючи, куди його поставити. Відьма нарешті впоралася, випросталась і забрала в неї чобіт.
Ганна по телефону встигла сказати тільки, що Мара просить прийти сьогодні. Тепер довелося пояснювати. Рута слухала, сидячи на табуреті в кухні; мокрі панчохи сушилися на спинці сусіднього стільця. Коли Мара згадала тест, вона попросила показати коробку й прочитала інструкцію. Про майбутню дитину спитала не відразу. Спершу уточнила, чи Мара їла і чи записалася до лікаря, — наче на хвилину позичила в Ганни її голос.
Мара відповіла на все. Навіть розповіла, що їла. Дочекалася, поки Рута відкладе аркуш, і нарешті вимовила запитання, з яким ходила по кімнаті весь вечір:
— У неї може бути хвіст?
Рута опустила погляд на коробку. Мара вперше помітила в неї на шиї темний шнурок; те, що висіло на ньому, було сховане під коміром. Дивилася на вузлик, поки відьма думала, і раптом зненавиділа цей час. Якби відповідь була проста, її вже сказали б.
Рута не знала. Людське тіло, яке отримала Мара, могло зачати дитину; про це свідчив і тест, хоча тепер належало піти на огляд. Але вона не знала, що успадкує дитина від матері, народженої в морі. Серед тих, кому Рута допомагала перейти на сушу, такого випадку вона не бачила.
Мара нагадала їй берег, банки з маззю, попередження про біль. Відьма тоді пояснила, як часто доведеться мастити шкіру. Про дитину не сказала нічого.
Рута потяглася поправити панчоху, яка сповзала зі стільця, але залишила її. Визнала, що не сказала. Тоді її найбільше непокоїло, чи Мара взагалі переживе перші тижні серед людей, чи знайде житло й допомогу. Далі вона не подумала.
Від такого зізнання не стало легше. Мара хотіла почути про забуту пересторогу, якесь давнє правило, яке зараз нарешті пояснять. Натомість перед нею сиділа жінка, котра теж чогось не передбачила. Панчоха впала на підлогу. Мара підняла її, поклала на край столу й сіла навпроти.
Вона попросила згадати, чи хтось інший міг би знати більше. Рута погодилася розпитати, не називаючи її імені. Обіцяти відповідь до понеділка не стала.
На кухню зайшла Ганна з аркушем, де почала записувати все для лікарки. В аптеці їй нагадали назвати й трав’яні засоби, якщо Мара ними користується: самого слова «натуральне» замало, щоб знати, чи підходить щось вагітній. Тож потрібні були складники, а не просто Соломіїна баночка. Рута продиктувала те, що знала; решту вирішили уточнити в майстерні.
Поки Ганна писала, Мара дивилася на мокрий слід біля ніжки стільця. Ніхто ще не вітав її. Вона й сама не знала, чи хотіла привітань, але помітила це й образилася на обох.
Наступного дня Адріан запізнився на чверть години. Мара встигла переодягнутися, пошкодувати про це й витягти попередню сукню назад із шафи. Коли він постукав, вона стояла перед дзеркалом у тій, яку вдягла зранку. На ліжку лишилися сорочка, гребінець і пояс, що раптом почав здаватися недоречним, хоча живіт іще був таким, як завжди.
Адріан приніс пиріг. Ганна прийняла його з легкою досадою пекарки, до якої приходять із випічкою, але тарілку дістала найбільшу. Він перепросив за спізнення, послався на чергу в крамниці. Мара помітила, що волосся в нього ще вологе після миття. Їй хотілося торкнутися його біля скроні; вона забрала в Ганни ніж і почала різати пиріг.
Він привітався з нею тихіше, ніж із господинею. Не обняв. Відсунув стілець, зачепив ніжкою край килимка й поправив його носком черевика. Мара бачила, як він теж не знає, куди подіти руки, і від цього стало трохи простіше дивитися на нього.
Ганна налила чаю й пішла до себе. Двері залишила прочиненими; за якийсь час звідти почувся шурхіт газети. Мара наперед попросила її не сидіти поруч, проте зараз проводжала поглядом до самого порога.
Адріан з’їв шматок пирога, перш ніж вона встигла взяти чашку. Потім зізнався, що від учора майже не їв, і потягнувся по другий. Мара зраділа його голоду. Їй було соромно за цю дрібну радість, та все ж приємно: виявляється, йому також не спалося. Вона підсунула тарілку ближче.
Говорили спочатку про понеділок. Він уже знайшов адресу приймальні, запитав, чи підвезти їх із Ганною. Мара нагадала, що там одна зупинка від майстерні й вони доїдуть автобусом. Адріан почав пояснювати, що мав на увазі таксі, й урвав себе. Подивився на її чашку, досі повну.
Мара чекала іншого. Учора, коли він відповів, що сам, їй цього вистачило. Сьогодні Віра могла вже знати, могла плакати чи збирати речі, хоча Мара навіть не знала, чи є в Адріановій кімнаті якісь її речі. Від цієї думки стало тісно за столом. Вона запитала, як Віра сприйняла новину.
Адріан поклав шматок пирога на тарілку. Крихта прилипла до вологого пальця; він струсив її й лише тоді подивився на Мару.
— Я ще не сказав їй.
Він хотів дочекатися огляду. Знати хоч щось певне, перш ніж починати розмову, на яку в нього зараз немає відповідей. Мара слухала й розуміла його охочіше, ніж їй подобалося. До понеділка в них буде спільна таємниця. Ця близькість нічого доброго не обіцяла, але вона вже відчула її й не захотіла відразу втрачати.
Погодилася почекати. Адріан видихнув, подався до неї, наче тепер вони могли поговорити вільніше, і саме це полегшення її зачепило. Він боявся сказати Вірі. Мара раніше не уявляла, що та настільки йому дорога.
Він спитав, чи можна йому теж прийти в понеділок. Посидів би в коридорі, а після огляду вони поговорили б. Мара збиралася відмовити: про Ганну вже домовилися, навіщо приходити втрьох. Але уявила, як виходить від лікарки, а він сидить серед чужих пальт, підводиться, щойно бачить її. Дозволила. Адріан уточнив час і записав у телефон, хоч учора вона вже називала його.
Після цього він нарешті всміхнувся. Несміливо, поглядаючи на неї, й Мара відчула, що зараз теж усміхнеться. Що б не сталося, у них буде дитина. На кілька секунд це вмістилося в знайомому слові: мала людина, яку можна взяти на руки, загорнути в ковдру, винести з дому. Мара встигла навіть уявити візок на сходах, перш ніж згадала Рутине обличчя над коробкою.
Вона розповіла про вчорашній прихід відьми. Адріан слухав, нахиливши голову, але не розумів, чого саме вона боїться. Людське тіло було в неї; батьком був він. Мара терпляче повторила те, що почула від Рути. Повторюючи, сама шукала в цьому поясненні місце, яке він міг би спростувати. Адріан колись стільки всього знав про море. Тепер крутив у руках ложечку й питав, чи відьма справді сказала, що таке можливе, чи просто не дала певної відповіді.
Мара уточнила: не дала відповіді. Він учепився в цю різницю. Тоді варто спершу обстежитися. Можливо, вони дарма лякають себе, а лікарка в понеділок усе пояснить. Мара не заперечувала, хоча сумнівалася, що лікарка багато знає про її попереднє життя. Їй уже хотілося, щоб він припинив переконувати. Вона могла боятися ще й того, чого він не вважав імовірним.
Адріан відклав ложечку, простягнув руку через стіл. Мара дозволила накрити свої пальці його долонею. Знала цю руку, навіть маленьку тверду ділянку збоку, біля пальця. Сумувала за нею. Він погладив Марині кісточки, обережно обминувши суху шкіру, й від цієї знайомої обережності їй захотілося заплакати.
Вона забрала руку першою. Потяглася до чашки, ковтнула холодного чаю. Була ще одна новина, яку він мав почути, і Мара більше не хотіла сидіти поруч, знаючи її сама. Поставила чашку так близько до краю, що Адріан машинально посунув її вглиб столу, й сказала:
— Інар живий. Його знайшли після обвалу.
Адріан завмер, не встигнувши прибрати руки від чашки. Перепитав. Мара підтвердила: живий, одужує. Він підвівся, відійшов до вікна. Вона бачила його спину, незастебнутий манжет, мокру пляму на комірі, де лежало волосся. Потім він повернувся, і вираз його обличчя виявився зовсім юним. Мара ніколи не бачила, щоб дорослий чоловік так радів чужому порятунку, і не могла відділити цю радість від іншої: тепер йому не доведеться жити з чиєюсь смертю.
Він хотів знати, де Інар, хто його знайшов, чи можна з ним зустрітися. Запитання сипалися одне за одним; Мара встигла відповісти лише, що сама його ще не бачила. Адріан замовк. Оце він почув відразу.
Мара пояснила, що Інар поки не хоче її бачити. Де він живе, не сказала; порадила звернутися до Рути, якщо Адріан має щось йому передати. Той сів, провів долонею по скатертині. Спитав, давно вона знає. Відповідь його зачепила — Мара помітила, як він підтиснув губи. Їй здавалося, що зараз вимагатиме пояснень, чому вона мовчала стільки часу. Проте він лише кивнув і потягнув до себе недоїдений пиріг. Відламав шматочок, поклав назад.
Вони ще посиділи за столом. Адріан спитав про гроші, і Мара спершу не зрозуміла, чи він досі говорить про Інара. Він мав на увазі огляд: скільки коштуватиме, чи треба щось купити до понеділка. Мара знала тільки ціну прийому. Назвала. Адріан дістав гаманець, відрахував гроші, а вона взяла їх відразу, не давши собі часу образитися на те, як це виглядає. Її заробітку ледь вистачало на кімнату й догляд за шкірою.
Прощатися вийшло незручно. Ганна визирнула на звук стільця, спитала, чи не хоче він іще чаю. Адріан відмовився. Мара провела його до дверей і, поки він одягався, встигла пожалкувати, що не спитала, як він узагалі живе. Їй бракувало й цього — знати, що в нього в кімнаті, яку роботу робить у музеї, чи досі сусід грюкає дверима. Вона стояла близько, заважала застебнути пальто, та відступила тільки тоді, коли він випадково зачепив її ліктем.
На порозі Адріан обернувся. Здається, теж хотів затриматися; натомість повторив, що в понеділок буде біля приймальні. Мара зачинила за ним і ще якийсь час слухала кроки на сходах.
Ганна не стала розпитувати. Зібрала чашки, склала шматки пирога в коробку. Мара поклала гроші до зошита, поряд із записаним часом, і пішла вдягатися. До Соломії ще можна було встигнути по перелік складників. Ганна запропонувала сходити сама; Мара відмовилася й цього разу взяла пояс, що лишився на ліжку. На вулиці вітер підхоплював широку сукню під пальтом.
Біля крамниці їй довелося зупинитися: чоловік вивантажував ящики й перекрив вузький тротуар. Він попросив хвилинку, потім ще одну. Мара могла обійти машину, але постояла біля стіни, відчуваючи, як приємно не поспішати. У верхньому ящику лежали груші; одна викотилася під колесо, і чоловік довго діставав її рукавицею. Підняв, оглянув ушкоджений бік, поклав окремо. Мара пішла далі лише тоді, коли звільнив дорогу.
Соломія була в майстерні сама. Перед Марою на стіл ліг Ганнин аркуш із незаповненим нижнім рядком. Треба було пояснити, навіщо він, і вона почала з лікарки, потім сказала про тест. Соломія відсунула коробки від краю столу, звільняючи їй місце. Дістала робочий зошит, знайшла потрібний запис, але переписувати не поспішала. Запитала, чи знають удома.
Мара вже відкрила рота сказати про Ганну. Тоді зрозуміла.
Мати не знала. Сестра теж. Від учора вона думала про них як про людей, яким колись доведеться розповісти, бажано вже маючи відповіді. А зараз так захотілося побачити матір, що Мара не змогла одразу заговорити. Узяла в Соломії чистий аркуш і попросила написати кілька слів для Рути. Нехай передасть додому: Мара чекає дитину й просить маму прийти до затоки під майстернею, щойно зможе.
Соломія записала, прочитала вголос. Мара слухала, поклавши руки на коліна. Потім попросила дописати, що сама спуститься до води. І нехай мама не бере нічого важкого: піднімати на берег однаково доведеться їй.
