Спочатку:
На сторінку книги
Віра попросила прибрати половину світла. Електрик унизу драбини подивився на неї так, ніби вона щойно передумала щодо всього, заради чого він прийшов. Зранку йому сказали, що в залі темно. Тепер, коли нарешті стало видно вишивку, треба було знову робити темно.
Вона вже пояснювала про старі нитки. Від світла вони вицвітають, і від того, що лампа нова й не гріється, проблема не зникає. Проте люди приходили дивитися на речі, а не вгадувати їх у сутінках. Доводилося повертати світильник, відводити найяскравішу пляму зі скла, перевіряти приладом освітленість біля самої рами. Електрик запропонував повісити тут фотографію. Віра сказала, що фотографія в них є, і відразу пошкодувала про свій тон: чоловік просто хотів закінчити роботу.
Після закриття вони знайшли положення, яке влаштовувало обох. Вишитий човен стояв у тихій синяві; на склі більше не відбивалося вікно. Віра відійшла до дверей, примружилася, повернулася ближче. Результат був кращий, ніж вона сподівалася. Подякувала електрикові, допомогла зібрати коробки й тільки тоді побачила Адріана.
Він чекав біля входу до сусідньої зали. У пальті, із сумкою через плече, ніби зайшов ненадовго. Віра встигла зрадіти: вони могли б піти вечеряти раніше, ніж зазвичай. У неї затерпли плечі, хотілося сісти десь, де не доведеться перевіряти, чи не відлетіла від стільця музейна етикетка.
Адріан не зняв пальта. На запитання, чи йдуть вони, відповів, що спочатку треба поговорити. Віра підняла з підлоги порожню коробку, поставила на іншу й стала чекати. Він озирнувся на двері, за якими електрик ще з кимось розмовляв.
Вони перейшли до кімнати, де зберігали пакувальні матеріали. Тут був стіл, два стільці й чайник, який працював, якщо притримувати кнопку. Віра відсунула зі свого стільця рулон плівки. Адріан зачинив двері, хоча вона вже чула, як електрик попрощався й пішов.
Він сказав, що сьогодні був із Марою в лікарки. Віра спершу подумала про її руки: бачила суху шкіру, коли та приходила до музею. Потім Адріан сів, поклав сумку на підлогу й опустив очі. Вона зрозуміла раніше, ніж він вимовив це, але однаково чекала, сподіваючись помилитися.
Він підвів голову, спробував узяти її за руку. Віра не простягнула своєї, і Адріан нарешті сказав:
— Мара вагітна. Від мене.
Десь за стіною відсунули драбину. Віра впізнала цей звук, хоча їй здалося, що робітники вже пішли. Почекала, поки віддаляться кроки, і запитала, чи це вже точно.
Адріан дістав телефон. Сказав про сьогоднішній огляд, про знімок, який Мара тримала біля стіни, поки він фотографував. Потім додав, що дітей двоє. Віра ще намагалася вмістити в голові першу новину, а він уже розгортав перед нею другу й, здається, хотів, щоб вона подивилася. Від екрана на його долоню падав білий відблиск.
Вона попросила прибрати телефон. Адріан поклав його на стіл зображенням донизу й почав пояснювати, що це сталося до її приїзду. Після того як вони з Вірою зійшлися, близькості з Марою не було. Віра слухала, рахувала дні, згадувала власне прибуття: дощ, поламаний замок на валізі, Адріан на вокзалі. Він допоміг стягти валізу зі сходинки, а вона мало не посварилася з ним, бо тягнув за ручку, яку не можна було тягнути. Увечері сміялися з цього. Про Мару він сказав уже потім.
Зараз дати сходилися. Віра перепитала ще раз, хоча він відповів досить ясно, й розсердилася, коли Адріан повторив усе повільніше. Вона чула. Просто сподівалася, що серед подробиць знайдеться щось, від чого стане легше.
Про вагітність він знав із п’ятниці. У суботу бачився з Марою, а ввечері прийшов до Віри. Вона тоді відчула, що він чимось стурбований, почала розпитувати; Адріан послався на справи в музеї. Віра ще й запропонувала взяти на себе частину його роботи з підписами до фотографій. Він погодився.
Вона нагадала йому про це. Адріан потер перенісся, сказав, що хотів спершу дочекатися лікаря. Вони з Марою домовилися сказати після огляду.
Віра підвелася. Стілець зачепив рулон, він покотився під стіл і вперся в Адріанову сумку. Вона нахилилася, щоб підняти, але зупинилася на піврусі. Нехай лежить. Її сердило це «вони домовилися», сказане так буденно, ніби вона мала оцінити їхню розважливість. У суботу він лежав на її ліжку, слухав, як вона читає вголос безглузді підписи зі старого каталогу, і вже знав, коли дозволить їй дізнатися.
Адріан теж підвівся, та Віра попросила сісти. У тісній кімнаті він перекривав дорогу до дверей. Він відразу відступив, сів, і вона відчула себе дурною: наче збиралася втекти від людини, яку ще вранці обняла б без роздумів.
Вона не хотіла вирішувати зараз, чи зможе залишитися з ним. Насамперед хотіла зрозуміти, чого прийшов просити він. Повертається до Мари? Чекатиме, що Віра допомагатиме? Чи просто повідомляє факт, із яким їй належить упоратися самій?
Адріан сказав, що хоче бути з нею. Дітям допомагатиме, це його діти; Мара не просила відновлювати стосунки. На останньому Віра спіймала себе на полегшенні й одразу захотіла запитати, чи він певен. Їй не подобалося, якою вона стає в цій розмові. Вона сіла на край столу, подалі від його телефона.
Треба було запитати про гроші, про житло. Двоє дітей у кімнаті, яку Мара винаймає в чужої жінки, — Віра навіть не знала, чи там є місце для двох ліжечок. Адріан теж не знав. Вони ще нічого не обговорювали. На сьогодні він оплатив прийом, домовився допомагати далі, а далі в його розповіді все розпливалося. Віра слухала й уже прикидала, що можна посунути в кімнаті, якої ніколи не бачила. Обірвала себе. Її ніхто про це не просив.
Вона потерла долонями обличчя. На пальці лишилася чорна рисочка: мабуть, зачепила підводку під оком. Пошукала в кишені хустинку, знайшла тільки чек і маленький ключ від вітрини. Адріан подав паперову серветку із сумки. Віра взяла, витерла палець.
Їй хотілося додому. Вмитися, перевдягнутися, нарешті поїсти. Вона могла б сказати, що почула його, а решту вони обговорять завтра. Та залишалася субота, його згода віддати їй свою роботу, звичайний вечір, у якому тепер доводилося переглядати кожну дрібницю. Віра повернулася до цього. Які саме справи в музеї так його мучили, що він не міг закінчити підписи?
Адріан спершу сказав, що не хотів навантажувати її всім одразу. Це було так невдало, що він сам замовк. Потім почав про директора й стару станцію. Віра знала, що там після шторму щось обвалилося, чула, як Павло сперечався через неоплачений ремонт. Адріан підтвердив: справа стосувалася тих воріт. Але розмова з директором була через те, що сталося раніше.
Віра поклала зім’яту серветку на стіл.
Ім’я Інар нічого їй не говорило. Адріан пояснив, що це близька Марі людина. Він ревнував, хотів з’ясувати, що між ними, й заманив його на станцію. Віра не відразу зрозуміла слово. Перепитала, чи він запросив цього Інара поговорити. Адріан похитав головою: той не знав, що Адріан чекає. Коли Інар опинився в басейні, він опустив загородження.
Поки Адріан описував механізм, уявлявся вузький прохід між двома бетонними стінами, чоловік, що борсається в холодній воді. Віра на станції ніколи не була. Вона могла неправильно уявити все, крім того, хто тримав важіль.
Він запевнив, що поранити Інара не хотів. Напрямну перекосило, ворота потім не вдалося підняти. Тут його мова стала швидшою, з’явилися назви деталей. Віра зупинила розповідь запитанням, чи спочатку він узагалі збирався випускати його.
Адріан подивився на двері. За ними було тихо. Він розстебнув пальто, якого досі не зняв, і Віра подумала, що в кімнаті справді душно. Хотіла навіть відчинити. Він відповів раніше, ніж вона встала:
— Ні. Хотів спершу все з’ясувати.
Віра зісковзнула зі столу. Її серветка впала, і Адріан нахилився по неї. На мить він зник за краєм стільниці, а вона дивилася на його сумку, на розкриту блискавку бічної кишені. Там лежала пачка серветок. Від цієї старанної готовності допомогти з будь-якою дрібницею їй стало млосно.
Він піднявся й продовжив. Інара визволили, він живий; Адріан дізнався про це в суботу. Віра вчепилася в останнє: чому треба було дізнаватися? Адріан пояснив про обвал, пошуки, про те, що певний час його вважали загиблим. Де Інар тепер, він не знає. Мара не сказала.
Коли вони розвішували фотографії, шукали ввечері відчинену крамницю, сперечалися, чи досить одного пледа на двох, Адріан уже знав про поранення й обвал. Вона пробувала пригадати, яким він був у ті дні. Неспокійним, потім наче виснаженим. Пояснювала це розривом із Марою й намагалася не надто розпитувати: боялася виглядати ревнивою. Навіть пишалася тим, що дає йому час.
Тепер кортіло сказати щось таке, від чого йому теж забракне повітря. Віра відкрила рот, але завадило просте запитання: чи Інар одужає? Адріан не знав. Він говорив про допомогу, яку міг би запропонувати, і вона не витримала. Попросила поки що замовкнути.
Вони стояли по різні боки столу. У коридорі ввімкнули пилосос; прибиральниця завжди починала з килимка біля виходу, ганяла його щіткою туди-сюди, доки хтось не притримував ногою. Віра прислухалася до знайомих глухих ударів. Зараз треба було забрати сумку з кабінету й піти, поки він знову не заговорив. Та вона сама затримувала себе: хотіла довідатися, що ще пропустила.
Директор знає? Адріан кивнув, додав, що Мара залишила свідчення. Отже, і цього він не розповів сам. Віра взялася за спинку стільця, спробувала посунути його на місце. Рулон під столом заважав. Вона сердито штовхнула ніжку, тоді облишила.
Адріан вимовив її ім’я. Віра не підняла очей, а він почав говорити, як йому було добре ці останні тижні. Він боявся втратити її. Вона розчула в голосі щось знайоме, від чого за інших обставин підійшла б ближче. Це розсердило найдужче. Хотілося, щоб він сам пішов і не змушував її відмовляти вдруге, втретє, скільки знадобиться.
Віра відчинила двері. У коридорі було прохолодніше. Вона сказала тихо, щоб не перекрикувати пилосос:
— Сьогодні до мене не приходь.
Він запитав про завтра. Віра не могла обіцяти йому завтрашній вечір. На роботу прийде, фотографії до виставки треба доробити. Говорити про них двох завтра вона, можливо, не захоче. Від цього неточного слова Адріан неначе трохи випростався, і Віра пошкодувала, що дала йому за що зачепитися. Виправляти не стала.
Він забрав телефон і сумку, затримався на порозі. Вона чекала, дивлячись у коридор. Коли нарешті почулися його кроки, повернулася до столу, витягла рулон і поставила до стіни. Серветку Адріан залишив біля чайника. Віра викинула її, вимкнула світло й пішла до свого кабінету.
Там був недопитий ранковий чай. Вона вдягла пальто, відсунула чашку й сіла. Знайшла файл із підписами, який він надіслав у суботу. Дві сторінки вже виправила, ще три лишалися. Написала коротке повідомлення, що поверне йому решту роботи, перечитала й стерла. Досить було покласти роздруківки на його стіл уранці.
Додому дісталася автобусом. Увечері вона зазвичай ходила пішки, але цього разу не хотіла тієї дороги повз кафе, де вони могли зустрітися. Біля свого будинку згадала про хліб, повернулася до крамниці. Довго стояла перед холодильником, аж продавчиня попросила або вибрати, або зачинити дверцята.
Віра взяла сир і чотири яйця. У квартирі ввімкнула радіо, поставила сковорідку, потім вимкнула радіо: ведучі весь час перебивали одне одного. Одне яйце розбила невдало. Шкаралупа ковзала від ложки, жовток уже розтікався, і вона нарешті виловила уламок пальцями. Посолила, зменшила вогонь. Тільки сівши їсти, помітила, що хліба так і не купила.
