Спочатку:
На сторінку книги
Мара впізнала Орисю за голосом, коли та ще стояла за відчиненими дверима й пропускала покупця. Той ніс два згортки під пахвою, третій притискав до живота й ніяк не міг повернутися, щоб не зачепити одвірок. Орися забрала в нього один згорток, винесла на вулицю, повернулася. Мара тим часом устигла підвестися, сісти й знову встати.
Уночі вона уявляла собі цю жінку великою. Мабуть, через те, як Рута розповідала про порятунок: тягли вздовж берега, підхоплювали, не давали хвилі збити. Орися виявилася нижчою за неї, з вузьким обличчям і волоссям, стягнутим у недбалий вузол. На ній була смугаста сорочка з підгорнутими рукавами. Один рукав розкотився до зап’ястка, й вона поправила його, перш ніж привітатись.
Соломія назвала їхні імена, хоча обидві вже знали, хто є хто, і пішла до покупчині біля полиць. Орися поставила сумку під стілець. Сідати не поспішала. Мара раптом розсердилася через те, що зустрічає її тут, поміж готових коробок, як зустрічала б будь-кого, хто прийшов по замовлення. Учора просила саме про це місце. Сьогодні воно було неправильне.
Покупчиня підійшла з відкритою баночкою. Їй здавалося, що минулого разу мазь була темніша; Соломія намагалася забрати в неї кришечку, на яку та раз у раз ставила палець. Орися глянула в їхній бік і запропонувала вийти. Їй ще треба було купити нитки в крамниці поблизу. Можуть пройтися, а потім сісти десь надворі.
Мара попросила в Соломії пів години. Та подивилася на коробки й кивнула, не відриваючись від пояснення. Виходячи, Мара зачепила стегном стіл; кілька пласких заготовок зісковзнули на підлогу. Вона почала збирати їх, Орися присіла допомогти, і на мить обидві опинилися внизу, під розмовою про колір мазі, занадто близько одна до одної. Мара висмикнула останню заготовку з-під стільця й віддала весь стос Соломії.
На вулиці Орися відразу сказала, що мала повідомити раніше. Мара чекала продовження. Про прохання Інара й обіцянку, яку та йому дала, вже знала; повторювати це вони не стали. Орися провела нігтем по шву сумки, ніби намагаючись підчепити нитку, і пояснила тільки, що спершу боялася: прийдуть люди, заберуть його, а він вирішить, що вона навмисне покликала їх. Потім Інарові стало трохи краще. Вона збиралася ще раз заговорити з ним.
Мара хотіла знати, коли саме збиралася. Орися перевела погляд на протилежний бік вулиці. Там чоловік здавав фургоном назад, а продавчиня з квіткового кіоску махала йому, показуючи на виставлені відра. Вони перечекали, поки машина проїде. Тоді Орися відповіла, що не знає.
У цій відповіді не було за що вхопитися. Мара вже приготувалася доводити, чому саме в п’ятницю чи в суботу було запізно, але Орися стояла поряд і ніби сама чекала, що буде далі. Довелося рушати. До крамниці вони йшли мовчки, і Мара помітила, що весь час випереджає її на пів кроку.
Крамниця мала вузький вхід і глибоку прохолодну залу. За склом прилавка лежали ножиці, картонки з голками, шкіряні ремені без пряжок. Орися дістала з сумки порожню бобіну й віддала продавцеві. Поки він шукав потрібну, Мара роздивлялася ґудзики: маленькі перламутрові нагадували відполіровані уламки мушель, але тут у кожному були чотири однакові отвори. Вона взяла один із мисочки й перекотила на долоні. Продавець помітив і сказав, що такі відпускає тільки десятками.
Мара повернула ґудзик. Купувати його вона й не збиралася.
Орися тим часом забракувала принесені нитки. Товщина підходила, колір теж, однак їй потрібні були ті, що не так швидко втрачали міцність на сонці. На човні шви цілий сезон мокнуть і сохнуть просто неба; іноді полотно ще ціле, а нитку вже можна розтерти пальцями. Продавець зітхнув, сходив у комору й повернувся з іншою бобіною. Ця коштувала дорожче. Орися заплатила, зате від маленької котушки синього кольору, яку встигла взяти з полиці, відмовилась. Поклала її біля каси й попросила відкласти до наступного разу.
Вийшовши, вона зупинилася під навісом перевірити решту. Мара дивилася на її розкритий гаманець і пригадала гроші, які вчора рахувала Маркові. Запитала, скільки вони вже витратили на Інара.
Орися не зрозуміла одразу. Тоді відповіла, що точно не рахувала; тітка, мабуть, може сказати про мазь. Мара мала трохи грошей за коробки. До зарплати Соломія іноді давала наперед, а їй самій багато не треба, Ганна годує. Вона пояснювала все це так швидко, що Орися двічі спробувала перебити й обидва рази не змогла.
Врешті та сховала гаманець. Мара чекала, що грошей не візьмуть, і вже відчула себе відстороненою ще й від цього. Проте Орися запропонувала оплатити наступне замовлення в тітки, якщо Мара справді може. Попереднє нехай лишиться як є. Назвала приблизну суму, і Мара спробувала в думці відняти її від того, що лежало вдома. Вистачало, але на нову сорочку поки не буде.
За крамницею знайшлася лавка. Один кінець займав чоловік із перев’язаною коробкою на колінах, тож вони сіли з другого. Розмова не йшла, поки він, нарешті, не підхопив свою ношу й не рушив до зупинки. Мара ще якийсь час стежила за ним. Орися дістала з сумки паперовий пакет із сушеними яблуками, простягнула їй. Мара відмовилася, тоді передумала й узяла одне кільце. Воно виявилося кислим і жорстким, довелося довго жувати.
Орися їла їх швидко, вибираючи з пакета найтемніші шматочки. Вона сказала, що Інарові вранці було легше повертатися на бік. Він навіть спробував відплисти від уступу, але мусив повернутися. Мара відразу спитала, чи його хтось тримав.
Орися підняла на неї очі. Ніхто його не тримав. Марко був поруч, бо Інар сам покликав. Вона згорнула край пакета й поклала його між ними, на дошки лавки. Тепер їй, очевидно, теж хотілося дещо запитати.
Про станцію вона знала. Рута розповіла вчора, коли прийшла, що Інара замкнули в старому басейні, а потім травмували загородженням. Імені того, хто це зробив, не назвала. Орися хотіла знати, чи цей чоловік досі в місті.
Мара подивилася на дорогу. Повз них проїхав велосипедист із пакетом на кермі, пригальмував коло ями й зник за рогом. Треба було відповісти. Адріан нікуди не виїжджав, принаймні вона про це не знала. Працював у музеї. Колись вони були разом.
Орися завмерла з яблучним кільцем у пальцях. Мара бачила, як та намагається поєднати почуте з тим, що їй уже відомо, й заговорила далі, поки не спитали про найгірше. Вони розійшлися. У неділю Мара сказала йому, що все закінчено. Учора була в директора й розповіла про басейн; тепер у музеї це знають. До Орисі Адріан не прийде, йому ніхто не скаже, де Інар.
Орися дослухала й поклала недоїдений шматочок у пакет. Потім розгладила папір на колінах і, підвівши голову, вимовила:
— Звідки ти знаєш, що не прийде?
Мара відчула, як гаряче стало під коміром. Вона хотіла пояснити, що Адріан уже все зрозумів, що тоді сам кликав майстра, приносив потрібне, допомагав біля механізму. І все це було правдою. Тільки Орисі довелося б повірити їй на слово.
Вона поправила комір. Сказала, що не знає. Він не має адреси майстерні від неї, а кому ще відомо про порятунок, нехай Орися спитає в Рути. Та була в порту, коли шукали, знала, з ким потрібно говорити тепер.
Орисине обличчя стало жорсткішим. Вона розпитала, як Адріан виглядає, і Мара описала його так, як змогла: волосся, зріст, шрам на підборідді. Згадала, що в неділю він ще беріг поранену руку. Цю руку вона колись перев’язувала; тепер пояснювала іншій жінці, як упізнати чоловіка, якщо він з’явиться біля її дому.
Після цього вони помовчали. На протилежному боці вулиці відчинили двері кав’ярні й виставили два стільці. Мара дивилася, як офіціант витирає зі столу вчорашній пил, хоча могла б розповісти ще багато доброго про Адріана, якби Орися захотіла слухати. Саме це бажання — додати щось добре — тепер здавалося їй особливо недоречним.
Вона повернулася до Орисі й розповіла про Павла. Коротко, без пояснень про страх розголосу: він приїхав на станцію, міг побачити Інара, а вона попередила, щоб той сховався. Потім стояла поруч, поки Адріан відсилав Павла. Мара намагалася говорити так само виразно, як учора в кабінеті директора, але тут слова виходили тихі й доводилося нахилятися ближче.
Орися посунулася. Може, щоб краще чути, а може, їй просто не хотілося сидіти так близько. Вона спитала, чи Інар уже був поранений. Мара кивнула.
Сушене яблуко прилипло до зуба. Вона ніяк не могла прибрати його язиком, а лізти пальцем до рота зараз здавалося неможливим. Орися закрутила пакет, сховала до сумки. Підвелася й подивилася в бік крамниці, ніби забула там щось купити.
Мара залишилася на лавці. Вона й досі хотіла запитати про кожен із тих днів, коли Орися мовчала. Тепер боялася, що не матиме нагоди: та піде, залишивши її тут із власною розповіддю, а наступні новини знову доведеться просити в Рути.
Проте Орися не пішла. Стояла, перекинувши сумку на друге плече, і, коли заговорила, дивилася кудись повз Мару. Вона не знала, навіщо їй усе це розповіли. Що вона має тепер робити? Передати Інарові? Мара похитала головою. Він і так знає. Орися втягнула повітря крізь зуби, взялася за ремінь сумки обома руками й сказала, що мусить повернутися до роботи.
Мара підвелася. До Соломії їм було в один бік, тож розійтися відразу не вийшло. Назустріч котили візок із порожніми ящиками. Орися притримала її за лікоть, пропускаючи візок, і відпустила ще до того, як він проїхав.
Вони проминули крамницю. Синя котушка досі лежала біля каси; Мара бачила її крізь скло. Орися навіть не повернула голови.
Уже біля майстерні Мара спитала про море. Чи Інар говорив, кого там треба повідомити? У понеділок вона зустрічалася із сестрою та племінником. Вони теж думають, що він загинув. Дитина запитувала, де шукали. Мара почала пояснювати, як Тейр написав його ім’я в зошиті, та спинилася: Орися не знала ні хлопчика, ні зошита, ні того, чому це так важливо.
Про родину в морі вона почула вперше. Мара бачила запитання на її обличчі, але не збиралася зараз розповідати ще й про свої ноги. Просто сказала, що Рута допоможе знайти сестру. Далі звістка піде швидко; Інарових знайомих там більше, ніж на березі.
Орися довго перебирала в руці ремінь, перш ніж відповісти. Вона спитає Інара про його близьких сьогодні. Може, когось треба покликати, може, йому щось потрібне звідти. Мариній сестрі вони могли сказати й без неї — Орися не збиралася вирішувати за всіх. Потім, уже взявшись за ручку дверей, обернулася й додала, що йому наразі нема на чому сидіти, крім каменю. Він ковзає, коли пробує піднятися вище, щоб поїсти. Чи Мара не знає, що можна підкласти?
Мара уявила собі уступ, якого ніколи не бачила. Першою згадалася Ганнина подушка, тоді — наскрізь мокра тканина під Інаровим тілом. Вона не знала. У морі їм не доводилося так сидіти, а про людські речі краще було спитати Соломію.
Відчиняючи двері, Орися пропустила її вперед. Усередині вже чекала наступна покупчиня, і тітка зустріла їх таким поглядом, що Мара відразу згадала обіцяні пів години. Її стілець займав ящик; на столі накопичилися баночки, які треба було запакувати. Орися відійшла із Соломією до полиці й почала пояснювати про слизький уступ. Мара чула не все. Прибрала ящик, сіла, склала першу коробку.
Орися пішла без нових обіцянок. На порозі кивнула їй, і Мара кивнула у відповідь, тримаючи долонею ще не закриту кришку. Вони так і не домовилися, коли вона зможе побачити Інара.
Коли покупчиня вийшла, Мара попросила Соломію подзвонити Руті. Тепер знала, що сказати. Сестра могла вже повернутися додому, могла розповісти іншим; треба було наздогнати цю звістку, передати нову. Соломія набрала номер і залишила телефон біля Мариного ліктя.
Рута відповіла не відразу. Мара встигла закрити коробку, відсунути її до готових і взяти наступну заготовку. Почувши голос, притиснула телефон плечем до вуха й почала говорити про сестру. Соломія показала, що кришка попередньої коробки стала навскіс. Мара перехопила телефон рукою, звільнила плече й посунула коробку до себе, не перериваючи розмови.
