Спочатку:
На сторінку книги
Мара впізнала камінь, об який ударилася стегном, хоча тепер на ньому лежав складений рушник. Рута запропонувала сісти. Вона вибрала інше місце, ближче до виходу, і тільки потім зрозуміла, що звідси не побачить того, хто підпливе. Довелося посунутися. Орися лишила сумку біля стіни, спитала, чи зручно їй. Мара відповіла, що так. На цій частині уступу було сухо, але камінь відразу вистудив спідницю.
Коли виходила звідси після перетворення, дивилася на власні ноги. Рута тоді тримала її за руку, показувала, куди ступати. Сьогодні Мара прийшла тією самою стежкою й дорогою двічі зупинялася перевести подих. Орися йшла поряд, не підганяла. Розповідала про покупця, який забрав чохол, а потім повернувся по забуті мотузки. Мара слухала початок, пропустила середину й усміхнулася, коли усміхнулась Орися.
У вівторок, п’ять днів тому, Рута прийшла до Соломії. Орися вже передала їй Інарові слова; тепер відьма могла розповісти Марі, що знайшла в записах. Мара саме підписувала коробки: Соломія написала назву на окремому клаптику, а вона копіювала літери, довго виводячи ту, що схожа на драбинку. Вислухала відьму з олівцем у руці. Коли та назвала Інара, вістря зламалося. Мара навіть не помітила, що впиралася ним у картон.
Про Орисю вона знала. Про те, що Інар сам хоче стати людиною, почула вперше. Рута пояснила: він просив про зміну ще до того, як дізнався про можливість передачі. Мара перепитала, чи це точно. Відьма повторила. Далі говорили про спільну зустріч, і Мара погодилася прийти, хоча вже уявляла, як розвернеться на стежці й повернеться додому.
Тепер Орися розстібала сумку. Дістала пляшку, дві чашки, запропонувала води. Мара відмовилась і одразу пошкодувала: пересохло в роті, просити вдруге було ніяково. Рута зникла за виступом, де починалися сходи нагору. Звідти долинув скрип, потім кроки. Повернулася з книжкою, загорнутою в тканину, поклала на сухе місце. Мара намагалася роздивитися обкладинку. У цій книжці хтось давно записав те, від чого тепер залежало, чи зможе вона засинати поруч зі своїми дітьми.
Інар з’явився майже нечутно. Спершу ворухнулася вода біля входу, тоді Орися підвела голову й помахала рукою. Він підплив ближче, привітався з обома. Дерен лишився коло проходу, перемовився з Рутою про зворотну дорогу й пішов. Мара дивилася на Інарові плечі. Після всього, що чула про його одужання, уявляла його майже таким, як раніше. Він став худішим. Поки влаштовувався біля уступу, Орися пересунула чашки, звільняючи йому місце для рук.
Мара почала з обстеження. Рута вже чула про нього у вівторок, Інар та Орися — ще ні. Пояснила, що бачила обох дітей на екрані й упізнала хвости. Лікарка записала інакше; як саме, Мара не запам’ятала. Через Ганну їй уже передали час наступної консультації, і вона піде. Інар слухав, часом поглядав на її живіт. Мара розповідала дедалі швидше, доки не збагнула, що перелічує причини, з яких він має погодитися.
Замовкла посеред речення. Хотіла запитати, як його бік, проте це прозвучало б так, наче її цікавить тільки, чи вистачить йому сили на перетворення. Інар сам спитав про роботу в Соломії. Мара відповіла, що досі складає коробки, тепер ще вчиться робити написи. Він усміхнувся, згадав, як вона колись плутала позначки на кошиках. Вона хотіла заперечити: там були однакові вузли, будь-хто переплутав би. Поки згадувала, вже всміхалась теж.
Орися подала їй чашку. Мара нарешті випила. Вода була теплою, з ледь помітним присмаком пляшки. Інар дивився на книжку, якої Рута ще не розгорнула. Мара поставила чашку й спитала його, чи він хоче віддати їй свою подобу. Саме їй. Про те, що збирається на берег, вона вже чула.
Він відповів не відразу. Потім сказав, що хоче спробувати, якщо Рута візьметься. Орися сиділа поруч із ним; Мара бачила їх обох, поки він говорив. Їй раптом спало на думку, що колись він питатиме Орисю, де лежать його речі, що їстимуть увечері. Вона знатиме про нього щось, чого Мара ніколи не знала. Від цього трохи відпустило в грудях. Мара сказала, що хоче повернутися, і більше нічого не додала.
Рута розгорнула книжку. З-поміж сторінок витягла лист, підсунула до світла. Знайшла його серед пізніших паперів учительки: чоловік, який віддав морську подобу, через чотири роки просив надіслати ще мазі. Згадував і жінку, яка її прийняла. Та приходила з моря, розмовляли, бачилися не вперше. Рута прочитала кілька рядків. Про їхнє життя там було мало, про ціну посилки — більше. Мара слухала, тримаючи чашку, й чекала, коли відьма дістанеться до головного.
Орися запитала, чи шкіра в чоловіка стала кращою. Рута похитала головою: з листа цього не випливало. Інші записи допомогли їй розібрати порядок спільної зміни; тепер вона розуміла, як має працювати. Мара вже хотіла спитати, коли можна прийти, але відьма поклала лист на книжку й сама повернулася до строків.
Поки Мара носить дітей, перетворення не буде.
Вона почула це й чомусь подивилася на свої черевики. Поки носить — отже, ще кілька місяців. Відьма пояснювала, що в тих випадках ніхто не був вагітний. Вона знала, як змінювати Марине тіло, але не могла передбачити, що станеться з дітьми всередині. Мара слухала, поступово згадуючи біль у спині, власні руки на камені. Тоді їй було байдуже до всього, крім наступного вдиху. Тепер вона могла б так само забути про дітей. Від цієї думки стало млосно.
Рута підсунула їй воду. Мара не взяла. Спитала, як швидко можна буде після пологів, і відьма відповіла, що спершу треба відновитися. Скільки часу знадобиться, зараз не скаже. Лікарі мають допомогти їй народити й оглянути потім; Рута не вважатиме сам факт народження дозволом починати. Вона може підготуватися, але якщо після пологів Мара буде надто слабка, рана не загоїться чи триватиме кровотеча, доведеться чекати.
Мара хотіла обуритися. Замість цього почала рахувати: діти народяться, мати забере їх у воду, сама вона ще лишиться з ногами. Саме так, як у Нелі. Зі стількох її розповідей у пам’яті застрягли поїздки до сина, пропущені дні, чужі руки, які вміли заспокоїти його швидше. Мара раптом затулила живіт обома долонями. Зараз обоє були з нею. Вона ще навіть не відчувала їхніх рухів.
Орися спитала, чи обов’язково дітям буде жити далеко. Мара глянула на неї. Та не пропонувала нічого, тільки питала, і все ж Мара почала відповідати: мати могла б припливати, вони могли б знайти місце біля води, щоб не їздити щоразу автобусом. На третьому «могли б» спинилася. Треба поговорити з матір’ю. З Адріаном теж. Лікарці сказати, що після народження вона залишатиметься людиною; самої надії на Руту для пологів не досить.
Інар слухав мовчки. Мара повернулася до нього й запитала, чи він знав, скільки доведеться чекати. Він сказав, що не знав. Рута відклала лист, Орися переставила чашку з мокрого місця. Мара вже почала пояснювати, що не проситиме його відкладати власне життя. Зупинилася: це були слова, які легко вимовити, поки він іще нічого не відповів.
Інар глянув на Орисю. Вони заговорили про майстерню, про день, який вона збиралася звільнити, про речі нагорі. Мара сиділа поруч і намагалася не слухати, хоча від кожного слова стискалося під ребрами. Орися сказала, що замовлення поки залишить. Відкладати роботу на місяці наперед вона не зможе. Інар погодився. Потім повернувся до Мари.
— Я можу почекати. Тільки кажи мені, як воно йде.
Мара кивнула надто багато разів. Перестала, коли помітила, що Орися дивиться на неї. Хотіла відразу пообіцяти, що все буде добре, що вони якось упораються й не доведеться чекати довше. У роті стояв смак теплої води. Вона попросила тільки пояснити, де зможе знаходити Інара. Він сказав, що тепер живе вдома. Можна передавати через її матір, а зустрічатися тут або в майстерні, домовившись завчасно. Мара уявила матір, яка зайде до нього дорогою. Це було можливо. Вона зможе розповідати йому сама, коли зустрічатимуться.
Рута повернулася до умов. Підготовку продовжать, але кожен із них може відмовитися до початку. Інарові лишиться можливість звичайного переходу на сушу. Марі — людське тіло, з яким вона вже навчилася жити. Відьма не стала говорити це м’якше. Мара попросила пояснити, що саме означає чужа морська подоба: чи вона стане схожою на Інара. Уперше за всю зустріч він усміхнувся широко. Орися теж, а Мара відчула себе нерозумною й затято повторила запитання. Вона справді хотіла знати.
Рута пояснила, що Мара залишиться собою. Інарове обличчя, його пам’ять, стать не переходять разом зі здатністю жити в морі. Перебудується її власне тіло. Відьма не обіцяла, що хвіст матиме колишній колір: у записах не було того, що дозволяло б обирати. Мара глянула у воду, спробувала пригадати себе до зміни. Дивно, але спершу побачила стару застібку у волоссі. Саме волосся після виходу на берег уже довелося підрізати — кінці плуталися, і Ганна вирівняла їх над мискою.
Вона запитала, що ще принести. Рута нагадала про річ із давнього життя, яку Мара довго мала при собі. Застібка вдруге не допоможе; треба інша. Мара згадала маленький кам’яний грузик від своєї дитячої сіті. Він так і лежав у матері серед мотузок, коли вона йшла. Розповіла про нього, не певна, чи така проста річ годиться. Рута попросила спершу принести й показати. Про решту витрат домовляться окремо, коли вона складе все потрібне для роботи; сьогодні ніхто нічого не мав віддавати.
Виходили разом з Орисею. Інар лишився з Рутою чекати Дерена. Перед тим Мара пообіцяла передати, що скажуть на наступній консультації, й він кивнув. Вона вперше за довгий час могла піти від нього, знаючи, коли приблизно говоритимуть знову.
На стежці Орися спинилася поправити ремінь сумки. Мара перечекала, потім попросила в неї телефон: хотіла подзвонити Адріанові. Номера напам’ять не знала. Орися набрала Соломію, дізналася через неї й передала телефон уже з довгими гудками.
Коли він відповів, Мара розповіла, де була, й попросила зустрітися ввечері. Треба поговорити про дітей і про Інара. Адріан почав перепитувати. Вона притисла телефон ближче до вуха, щоб краще чути за вітром, і сіла на широкий камінь край стежки. Орися відійшла трохи вперед. Мара почала з того, що сьогодні сказала Рута про пологи, а потім повернулася до самого початку: Інар хоче жити на березі.
