Спочатку:
На сторінку книги
За тиждень Адріан навчився розрізняти Вірині кроки навіть тоді, коли вона йшла до іншого кабінету. У коридорі лунало знайоме швидке постукування, він переставав читати, а вона минала його двері. Двічі заходила з роботою. Один раз попросила віддати ножиці, які лишила на столі; він знайшов їх під роздруківками й подав, тримаючи за вістря. Вона подякувала. Більше поговорити не вдалося, хоча Адріан написав, що хотів би зустрітися після роботи. Віра відповіла, що сама скаже, коли зможе.
У вівторок вона прийшла перед обідом. Адріан саме перекладав старі фотографії в нові конверти. Спочатку підписував порожній, потім вкладав знімок: якщо писати поверх, на зображенні міг лишитися втиснутий слід. Конверти вже лежали двома купками, а на останньому фото молодий чоловік притримував на причалі велосипед. На кермі висіла риба, велика, майже до землі. Адріан довго розглядав її, поки не почув стукіт у прочинені двері.
Віра залишилася на порозі. Запитала, чи можна зараз, і він відразу стягнув рукавички. Одну кинув на стіл, другу ще тримав, коли вона сіла. Почав прибирати конверти. Віра сказала, що вони не заважають: вона ненадовго.
Від цього він поспішив розповісти про директора. Про ключі, які здав, про доповнення до матеріалів станції. Віра слухала, поклавши сумку на коліна. Адріан хотів, щоб вона знала: цього разу він записав усе сам, не чекав чужого викриття. Закінчивши, побачив у своїх пальцях розтягнуту рукавичку й поклав її поряд із першою.
Віра підтвердила, що директор мав отримати правдиві відомості. Проте прийшла вона з іншого приводу. Вона не хотіла продовжувати їхні стосунки. Адріан відкинувся на спинку стільця й заздалегідь відчув, яким безпорадним буде його наступне запитання. Усе ж спитав, чи вона вже певна.
Віра кивнула. Сказала, що останніми днями пробувала згадати, коли поруч із ним їй було спокійно, а потім ловила себе на тому, що перевіряє ці спогади: що він тоді вже знав, про що змовчав. Адріан почав відповідати, та вона зупинила його, трохи піднявши долоню. Він упізнав рух, яким вона просила зачекати, поки закінчить читати сторінку. Раніше міг поцілувати її в зап’ясток, щоб навмисне завадити.
Вона опустила руку. Дивилася прямо, й він нарешті почув фразу, до якої весь час не давав їй дійти:
— Я не хочу, щоб ти мене переконував.
Він не знав, що робити з усім, що вже приготував сказати. Дивився на застібку її сумки, доки Віра не підвелася. Треба було ще повернути кілька речей. Домовилися, що вона напише, коли їх зручно принести. Біля дверей Віра згадала про фотографії: завтра зранку їх заберуть для сканування. Він сказав, що встигне.
До кінця дня лишалося достатньо роботи. Він знову надягнув рукавички, переклав останні знімки, звірив номери на конвертах зі списком. Біля одного не збігався рік. Адріан виправив його в списку, передав коробку колезі й довго шукав пальто, хоча сам повісив за дверима. На сходах перевірив телефон. Від Мари нічого бути не могло: учора вона дзвонила з Ганниного номера й домовилася чекати його біля музею після закриття. Та він усе одно розгорнув останні дзвінки.
Мара стояла на нижньому майданчику, поставивши одну ногу на сходинку. Мабуть, поправляла черевик. Побачила його, випросталася й усміхнулася так, наче він приніс щось добре. Адріан спустився. Поряд виходили відвідувачі, жінка кликала хлопчика, який забіг назад по забуту шапку. Мара почекала, поки вони пройдуть, і запитала, чи може він сьогодні не поспішати. Вона хотіла розповісти про вчорашню поїздку з Рутою.
Він міг. Запропонував зайти кудись, але Мара вже рушила вниз, до набережної. Біля човнових сходів стояла лава, схована від дороги кам’яною стіною. Сонце ще гріло її край. Мара сіла там, відсунула торбу й лишила йому місце; Адріан витер долонею крихти зі свого боку. Хтось їв тут до них, загнавши обгортку в щілину між дошками.
Нелине ім’я він спочатку не втримав. Зрозумів лише, що знайшлася жінка, яка пройшла через те саме, що й Мара, і має дорослого сина. Потім Мара сказала про хвіст, і Адріан попросив почати знову. Тепер слухав уважно: коли жінка стала людиною, через скільки років народила, хто був батьком. Кілька разів перепитав, чи Мара сама бачила сина. Не бачила. Рута теж.
Йому захотілося зупинитися на цьому. Була чужа розповідь, давня, без знімків і лікарських висновків. Можна було дочекатися наступного огляду, не лякати себе завчасно. Він сказав це обережно, проте Мара одразу забрала торбу собі на коліна. Раніше він уже переконував її приблизно тими самими словами. Пригадав не відразу, тільки коли вона нагадала про той чай на Ганниній кухні.
Адріан сказав, що розуміє, чому вона боїться. Мара подивилася на нього й відповіла, що сьогодні не просила його оцінювати, чи варто боятися. Вона хотіла розповісти, як жила ця родина. У них син виріс у морі, а батьки залишилися на суші. Купили будинок зі спуском до води, коли він був уже досить великий. До того роками їздили до нього.
На дорозі над ними загуркотів візок. Чоловік віз мішки на маленьких твердих колесах; гуркіт посилювався й довго не минав. Мара замовкла. Адріан сидів, опустивши голову, й чекав разом із нею. Він міг пригадати Нелине ім’я тепер, але ще не міг уявити її чоловіка. Хотілося знати, як той брав малого на руки, як розумів, чого дитині треба.
Він запитав. Мара відповіла, що теж хоче знати, тільки вчора майже нічого не розпитала. Неля дозволила приїхати знову. Адріан одразу сказав, що поїде з нею, потім уточнив, чи його приймуть. Мара пообіцяла запитати. На вигляд ця домовленість була зовсім невелика, і він устиг відчути полегшення: ось щось, що можна зробити найближчим часом, узяти вихідний, знайти гроші на дорогу.
Тоді Мара додала, що просила Руту шукати й для неї спосіб повернутися в море.
Адріан випростався. Він почув це так, наче місце вже знайшли, а йому повідомляли день від’їзду. Мара пояснювала, що ніхто нічого не знає, що Нелі колись не змогли допомогти, та він усе дивився на воду за її плечем. Звідси донизу було кілька сходинок. Ще трохи далі дно зникало, залишалися темні відбитки каменю. Вона могла б піти туди з дітьми. Він устиг уявити, як стоїть тут і чекає, доки вони знову з’являться, а Мара ще говорила про вчорашній автобус.
Він перебив її. Запитав, чи вона збирається вирішувати це сама. Мара замовкла, і в цій тиші Адріан почув, як голосно заговорив. Озирнувся на дорогу; нікого поблизу не було. Спробував пояснити тихіше. Якщо діти потребуватимуть води, треба буде влаштувати їм місце тут, на березі, куди він зможе приходити щодня. Можливо, знайдуть дім, як у тієї жінки. Не обов’язково одразу власний, можна винайняти щось біля моря.
Мара запитала, що саме він має на увазі під місцем для дітей. Адріан почав говорити про захищену затоку, яку можна відгородити від хвиль. Вона подивилася на нього так, що він утратив наступне слово. Пригадався басейн на станції, Інарові руки на мокрому краї. Він розсердився: зараз ішлося про інше. Дітям треба було десь рости, батькові — мати змогу їх бачити. Він не пропонував нікого замикати й сказав це раніше, ніж Мара встигла відповісти.
Вона відсунулася до самого краю лави. Пояснила, що морські діти живуть із родиною, а не самі у відгородженій воді. Нелиного сина виростила сестра. Хтось залишався з ним уночі, стежив, поки вчився плавати, годував. Адріан сказав, що теж може годувати своїх дітей. Мара потерла очі й запитала, чи він зможе лишитися поруч, коли вони заснуть під водою.
Адріан розтулив рот. Йому здавалося, що в нього забирають кожну річ, яку він ще міг запропонувати. Над лавою пройшла тінь від людини на дорозі, й він зачекав, доки кроки віддаляться. Тоді сказав, уже майже пошепки:
— Вони й мої.
Мара кивнула, проте ближче не посунулася. Заради цього й прийшла, пояснила вона. Хотіла, щоб він знав усе, що дізнається вона сама. Куди вони щойно встигли відправити дітей, якщо ще навіть не знають, якими ті народяться? Адріан глянув на її живіт. Пальто лежало вільно, торба затуляла коліна. Він не бачив дітей, не відчував їхньої ваги, але за останні кілька хвилин уже встиг втратити їх, захищати своє право на них і запропонувати будинок, за який не мав чим платити.
Довелося сказати й про гроші. Поки що дасть менше, ніж розраховував: сплатив більшу частину рахунку за ремонт воріт, решту має віддати після платні. Мара перепитала, яких воріт. Адріан пояснив. Вона довго мовчала, потім запитала, чому він згадує про це тільки зараз. Він не знайшов іншої відповіді, крім того, що відкладав цю розмову.
Про роботу розповів уже сам. На виїзди його більше не посилали, збирав матеріали для передачі, залишався в музеї. Мара слухала, дивлячись на його руки. Він почав пояснювати, що заробіток поки є, завтра його не виженуть, хоча директор нічого такого не обіцяв. Урвав себе. Зараз робота є; що буде далі, він не знає. Мара спитала, скільки він зможе давати щотижня. Адріан назвав суму, меншу за ту, яку хотів назвати. Вона повторила її й попросила повідомляти завчасно, якщо щось зміниться: їй треба планувати витрати.
Він дістав гаманець. Мара взяла гроші, перелічила, сховала в окрему кишеню торби. На мазь і частину їжі вистачить, сказала вона. Адріан відчув, як сильно хочеться додати ще, хоча тоді не лишиться на власну кімнату. Закрив гаманець.
Деякий час сиділи мовчки. Потім Мара запитала про Віру: чи він дотримав обіцянки й розповів після огляду. Адріан підтвердив. Сказав і про сьогоднішню розмову. Мара підвела голову, ніби не розчула; в її обличчі щось на мить пом’якшало, а він майже потягнувся до її руки. Вона вже тримала торбу за обидві ручки. Спитала, чи давно Віра вирішила піти. Він відповів, що не знає. Про те, як вона виглядала в його кабінеті й чого він не встиг їй сказати, промовчав.
Мара підвелася першою. Завтра після обіду в неї була зустріч із матір’ю в Соломії. Хотіла розповісти про Нелю, запитати, хто міг би допомогти, якщо буде потрібно. Адріан попросив прийти теж. Мара стояла перед ним, застібаючи пальто, й не відразу відповіла. Мати його не знала. Знала тільки те, що сталося з донькою та Інаром.
Він сказав, що розуміє. Мара недовірливо глянула, проте дозволила прийти нагору, до крамниці. Сама спершу поговорить із матір’ю, і якщо та погодиться, покличе його. Соломію попередить сьогодні. Адріан уявив, як сидітиме серед баночок, поки внизу вирішуватимуть, чи хочуть його бачити. Запитав, що робити, якщо мати відмовиться. Мара відповіла, що тоді цього разу вони не зустрінуться.
Сонце вже пішло з лави. Адріан підвівся, взяв пальто, яке зім’яв під собою. Мара назвала час і рушила до сходів. Він наздогнав її біля першої сходинки, попросив навчити хоча б привітатися. Раніше йому не спадало на думку, що розмовляти з її матір’ю, можливо, доведеться через доньку.
Мара зупинилася. Вимовила коротке привітання, зачекала, поки він повторить. Звук у середині слова вийшов надто різким. Вона спробувала пояснити, де має бути язик, сама засумнівалася й просто сказала ще раз, повільніше. Адріан дивився на її губи. Коли повз них спустився чоловік із відром, вони звільнили сходи, і Мара почала спочатку.
