Спочатку:
На сторінку книги
Під водою майстерня переставала стукати. Стук ішов згори й трохи віддавав у камені, але тут, біля дна, його перекривав дрібний тріск із розщілин. У камінні жили крихітні креветки з непропорційно великою клешнею. Інар не бачив їх; знав цей звук із дитинства й тепер слухав, як вони клацають десь за його головою. Вище, за проходом, гудів човен. Гул посилювався, слабшав, а тріск лишався поруч, на тому самому місці.
Інар лежав на боці, затиснувши пальцями виступ. Плавець можна було трохи розправити. Далі тягнуло так, що доводилося зупинятися й чекати, поки мине нудотна слабкість. Він уже знав, скільки треба чекати, і через це сердився більше, ніж у перші дні, коли взагалі мало що розумів.
У п’ятницю йому хотілося вийти з-під настилу. Напередодні Дерен пообіцяв прийти після ранкового обходу й провести його до зовнішнього каменя. Вартовий не називав це прогулянкою. Запропонував перевірити, чи зможуть вони рушити далі, якщо стане спокійніше. Інар погодився, хоч спокійної води тут і так вистачало: з майстерні було видно, як ліниво коливаються водорості біля виходу.
Дерен уже бачив його безпорадним. Він був старшим із двох вартових, які забрали Інара від станції; після обвалу повертався до розбитої стіни, шукаючи його між уламками. Учора Інар хотів дізнатися, як довго. Дерен назвав місця, куди вони заглядали, й заговорив про молодшого, якому пошкодило руку. Та вже загоювалася, хоча носити важке йому поки не давали. Інарові не довелося запитувати вдруге: він і сам не хотів почути, в який момент його перестали шукати.
Звістку до поселення принесла Рута. Від неї вже знали й Марина сестра, й ті, кому належало знати про вартових. Дерен прийшов із невеликою сіткою, приніс їжу й два Інарові робочі ножі, що лишилися вдома. Один поклав у руку відразу, другий залишив загорнутим. Інар упізнав коротшу рукоять на дотик. Колись надломив її, підважуючи камінь, а потім довго обточував, щоб не муляла.
Орися, побачивши ножі на уступі, посунула свій кухоль далі. Більше нічого не сказала. Він очікував хоча б запитання, але вона принесла вечерю й полізла нагору, тримаючись за поручень тільки однією рукою: у другій несла порожню миску.
Тепер Інар випростався настільки, щоб дістати ніж. На камені лежала гумова накладка з човнової сходинки, яку Орися припасувала йому під лікоть. Вона не ковзала, і можна було спертися, не напружуючи весь бік. Він поклав долоню на шорстку поверхню, підтягнув плечі. До верхньої сходинки все одно лишалося далеко.
Нагорі щось загуркотіло, потім Орися засміялася. Інар не розібрав, кому вона відповідає. Хотів покликати, щоб перед виходом сказати їй про Дерена, але там заговорили знову, голосно, водночас, і він залишив ніж на краю накладки. Зачекає, поки закінчать.
Орися спустилася сама. Несла маленький приймач, старий, із тріснутою ручкою. Марко знайшов його в шафі, поки шукав подовжувач, і цілий ранок намагався увімкнути. Щойно вдалося. Голоси нагорі долинали звідти; Інарові чомусь стало прикро, що він сплутав їх із людьми.
Вона покрутила ручку. Приймач зашипів, вихопив уривок музики й знову зашипів. Біля води ловило гірше. Орися пройшла дві сходинки вгору, повернулася разом із приймачем, наче показувала йому вихід, і музика нарешті стала виразнішою. Вона запропонувала залишити тут, якщо Інарові нудно. Тільки він відмовився: у людських піснях йому подобався голос, а решта часом заважала слухати. Орися піднесла коробку ближче до вуха, збираючись щось заперечити, але розсміялася й пішла ставити її назад.
На сходах він устиг сказати про Дерена. Орися озирнулася, спитала, чи їй бути внизу. Інар відповів, що не треба. Вона має роботу. Він хотів додати, що вони ненадовго, та вийшло б так, ніби просить її дозволу, й він промовчав.
Дерен прийшов, коли нагорі вже працювала машинка. Просунув у прохід голову, переконався, що Інар не спить, і зачекав, поки той сам відштовхнеться від уступу. На вартовому була та сама перев’язь, тепер із новим ремінцем. Інар учора помітив місце, де старий вирвало зі шва, але про це вони теж не говорили.
Вихід здавався ширшим, поки він дивився на нього здалеку. Ближче довелося повернути плечі, щоб поранений бік не торкнувся виступу. Дерен проплив попереду, простягнув руку. Інар узявся за неї; другу руку вартовий підвів йому під груди й рушив повільно, даючи час обійти камінь. Подолати цей короткий прохід раніше було б простіше, ніж пояснити, як саме це робиться. Тепер кожен поворот вимагав уваги.
За настилом відразу стало світло. Інар заплющив очі, а коли розплющив, побачив під собою дві маленькі рибини. Вони трималися коло плями піску й відпливли тільки тоді, коли його тінь накрила їх. Він хотів показати Деренові слід на дні: тут нещодавно волокли щось важке, розсунули камінці й оголили світлу смугу. Потім зрозумів, що то, певно, був він сам, на старому полотні, коли Орися з братом тягли його до майстерні.
Дерен зупинився біля зовнішнього каменя. Інар поклав на нього долоню, перевірив, чи не ковзає, й відпустив чужу руку. До поверхні було близько. Можна підняти голову, побачити майстерню ззовні, нарешті дізнатися, як виглядає місце, в якому він живе.
Він піднявся надто швидко. Хвіст потягнув униз, розвернувши тіло, і довелося хапатися за камінь обома руками. Дерен підплив ближче. Інар показав йому почекати й тільки тоді висунув обличчя з води. Перед очима опинилася стіна з двома вікнами, білизна на короткій мотузці й вузькі дерев’яні сходи. Будівля виявилася зовсім невеликою. Інар дивувався, де в ній уміщується все те, що Орися пересуває з місця на місце.
Знизу було видно, як високо ведуть сходи. У першу ніч він чув кроки, шарудіння, знову кроки, і злився щоразу, коли Орися змушувала себе чекати. Зараз спробував порахувати сходинки. На сьомій збився: хвиля підняла його, вдарила підборіддям об власну руку. Дерен підтримав його знизу й показав на плаский камінь трохи далі, у затінку стіни.
Там виявилося зручніше. Інар сперся ліктями на нагріту поверхню, а вартовий обійшов камінь, оглядаючи дно. До бухти можна було вийти вздовж стіни. Далі — мілкий прохід між двома виступами, відкритіша ділянка й знову укриття. Удвох з іншим вартовим вони могли провести Інара до поселення. Дерен не квапив, просто перелічував місця, де вдасться зупинитися, а Інар від кожного наступного повороту втомлювався вже тепер.
Вдома йому знайшли б зручніший уступ. Був великий грот, де лишалися старі, яким важко давалася зимова течія; відкрита вода звідти лежала далі, ніж тут, зате не ходили човни. Інар добре знав той грот. Приносив туди молюсків, одного разу лагодив сітку над входом, поки двоє старих сперечалися, яким вузлом треба в’язати. Кожному він сказав, що зробить по-його, а зв’язав як умів сам. Обидва потім хвалили роботу.
Він хотів додому. Хотів опинитися там уже зараз, без дороги, без чужих долонь під тілом, без необхідності попереджати перед кожним поворотом. Спитав, чи нижній хід біля обвалу вцілів. Дерен відповів, що вцілів, але вони підуть іншою дорогою. Це буде довше.
Інар озирнувся на прохід під майстернею. Звідси він бачив лише вузьку темну щілину, і йому раптом захотілося повернутися, поки вистачає сил. Сказав, що тут ще треба дочекатися Рути. Вона мала оглянути рану. Дерен знав про вчорашній огляд, однак сперечатися не став.
Натомість запитав про ніч. Чи можна лишитися під майстернею ще одному, якщо знадобиться. Інар уявив вартового на вузькому уступі, Орисю, якій доведеться спускатися між ними, Марка з його відром. Він сам ледь уміщався. Так і відповів.
Дерен примружився. Потім відсунувся від каменя й запропонував ще раз спробувати вільно триматися у воді. Він буде поряд. Інар сповз з уступу, відчув, як зникає опора під ліктями, і вхопив вартового за зап’ясток раніше, ніж той устиг простягнути руку. Хвіст ворухнувся, біль пройшов угору по боці. Він перечекав, стискаючи чужу руку, й спробував знову.
Цього разу вдалося трохи вирівнятися. На кілька митей Дерен перестав його тримати; Інар устиг побачити відкриту долоню поруч. Тоді тіло знову повело набік. Він устиг торкнутися каменя й уже не відпускав його, поки не відчув руку під грудьми.
Дерен сказав, що на сьогодні досить. Інарові здалося, що він говорить надто поблажливо, як із хлопцем, який уперше вийшов за риф. Вирвався різкий докір — нехай не вчить його плавати. Вартовий відсмикнув голову, але руки не забрав. Інар побачив на його зап’ястку білі сліди власних пальців і попросив допомогти повернутися.
Під настилом вони довго не могли влаштуватися. Інарові заважав край накладки, тоді під лопатку потрапила складка полотна. Він просив посунути то одне, то друге, доки Дерен не випростався й не покликав Орисю. Вона спустилася з ножицями в руці, вислухала й віддала їх вартовому, щоб не покласти на мокре. Потім обійшла уступ із протилежного боку, підняла край полотна й витягла його з-під Інарової спини.
Тепер можна було лежати. Він відразу заплющив очі. Чув, як Орися забирає ножиці, як Дерен домовляється з нею прийти в неділю. Вона погодилася, а тоді нагадала, що мусить того дня піти з дому. Марко побуде до обіду; далі теж має свої справи. Дерен уточнив час. Інар лежав тихо, злий на них обох, хоча ще хвилину тому нічого так не хотів, як перестати вирішувати, куди подіти власне тіло.
Перед відходом вартовий присів поруч. Пообіцяв сказати вдома, що Інар поправляється. Той розплющив очі, подивився на нього й попросив принести наступного разу сітку з його житла. Маленьку, що висіла біля спального місця. У ній лишилися речі, придатні для обміну на березі; Рута знала, кому їх віддати. Дерен кивнув. Про зап’ясток вони не згадали.
Коли він зник за поворотом, Інар ще довго чув, як Орися вовтузиться на сходах. Очікував запитань про вихід до моря, проте вона збирала щось у кишеню. Нарешті зізналася, що розсипала ґудзики. Несла нагору бляшанку, зачепила ліктем поручень, а тепер не вистачає двох. Інар повернув голову й побачив один біля нижньої сходинки, у воді. Показав. Другий Орися знайшла у власному капці.
Вона сіла, висипала на коліна весь вміст капця й почала вибирати з нього пісок. Інар дивився на її стопу: вузька, з почервонінням біля великого пальця. Раніше він помічав людські ноги переважно тоді, коли вони наближалися до води. Орисині вже впізнавав здалеку, ще до того, як вона спускалася достатньо низько, щоб побачити обличчя. Вона піджала пальці, струснула останню піщинку й узулася.
Інар запитав, куди їй треба в неділю. Орися відповіла, що до подруги за місто. Вони домовилися давно, потім вона двічі відкладала поїздку, а тепер хоче вирватися, поки ще є погода. Подруга має велосипед для неї. Вони збираються до старого кар’єру; купатися там уже холодно, зате можна просто посидіти й поїсти. Орися почала пояснювати, що повернеться до вечора, і він перебив: нехай їде. Дерен буде тут.
Сказав надто швидко. Орися примовкла, потім підвелася й пішла до сходів. Інар хотів, щоб вона ще посиділа, але після цих слів кликати назад було незручно. Він почув, як вона поставила бляшанку на стіл, пересунула щось важке. Машинка не запрацювала.
Замість неї озвався приймач. Цього разу звук був тихіший, майже без шипіння, й Орися почала підспівувати. Інар чекав, що вона зупиниться, коли скінчиться знайома частина, та вона знала всю пісню. Деякі слова вимовляла виразніше за співачку, на інших ковтала закінчення. Він слухав, лежачи обличчям до проходу, поки не відчув, що знову засинає.
Перед сном устиг покликати її. Орися відгукнулася згори, і він, не підводячись, попросив:
— Не вимикай поки.
Вона лишила приймач на підвіконні. Наступна пісня Інарові не сподобалася, але знову кликати Орисю він уже не хотів.
