Спочатку:
На сторінку книги
Жінка біля вікна їла, повернувшись до Мари спиною. Намагалася не стукати ложкою об тарілку, та від цього кожен випадковий дзенькіт чувся ще виразніше. Мара лежала на боці й сердилася на запах каші. Вчора сама вибрала час останньої вечері з дозволених лікарем, потім не змогла доїсти: діти тиснули так, що після кількох ложок доводилося відсувати тарілку. Тепер хотілося попросити хоча б шматочок хліба. Вона знала, що не можна.
Ганна принесла з дому забутий гребінець. Перевірила, чи мазь у зовнішній кишені торби, і пішла, бо мала встигнути до пекарні. На прощання поцілувала Мару в чоло, чого раніше майже ніколи не робила. Мара не підвелася провести її. Ще вчора з Ганниної кімнати вона виходила довго, поверталася по телефон, заглядала під ліжко, хоча там нічого не було. Тепер торба стояла на лікарняній підлозі, а додому після виписки треба буде їхати до Нелі.
Тридцять сім повних тижнів минули два дні тому. Дату операції обрали після останніх обстежень. Дитина, яка мала народитися першою, лежала впоперек і до вчорашнього огляду не повернулася. Лікар пояснював, чому радить кесарів розтин, показував положення дітей на знімку; Мара запитувала, як довго потім не зможе вставати. Про сам розріз говорити не хотілося. Увечері вона все ж попросила пояснити ще раз. Акушерка прочитала їй папір уголос, затримуючись там, де Мара перепитувала, і лише після цього подала ручку.
Адріан прийшов, коли їй знову перевіряли тиск. Зупинився біля дверей, пропустив медсестру з візком. Мара відразу помітила, що він поголився, й роздратувалася: знайшов для цього час, а вона вранці ледь зібрала волосся, не впустивши шпильки. Він сів на стілець, спитав, чи потрібен телефон. Телефон лежав поряд. Мара попросила подати гребінець.
Він витяг його з торби разом із сорочкою. Знадвору почувся короткий автомобільний сигнал, жінка біля вікна нарешті відсунула тарілку. Мара почала розчісувати волосся, не сідаючи рівно; Адріан підібрав пасмо, яке заважало, і вона дозволила потримати. Думала про матір. Та вже тиждень жила біля Нелиного дому, знала, який сьогодні день, але сюди припливти не могла. Вони домовилися передавати новини через Нелю. Мара змусила Адріана повторити, кому він подзвонить, коли діти народяться, і що скаже, якщо доведеться чекати довше.
Вона сама попросила його бути поруч під час народження. Лікарі дозволили, якщо все йтиме за планом. Учора це здавалося потрібним дітям: хоча б хтось із батьків зможе піти з ними, поки вона лежатиме. Зараз Мара хотіла, щоб він залишився біля неї.
Він почав запевняти, що все буде добре. Мара потягнула волосся з його пальців, узялася збирати сама. Хотіла, щоб він просто запам’ятав номер. Адріан дістав свій телефон, знайшов Нелине ім’я і показав їй екран.
В операційній її попросили сісти й округлити спину. Через живіт це вдавалося погано. Акушерка стояла попереду, підказувала, як опустити плечі; Мара вперлася поглядом у кишеню на її грудях. Звідти стирчав ковпачок ручки. Поки лікар за спиною готувався до уколу, вона пригадувала, чи вимкнула звук телефона. Потім перестала про нього думати.
Лягти допомогли вдвох. У ногах розливалося тепло, а коли Мара спробувала підтягнути їх зручніше, вони вже не послухалися. На мить стало страшно до нудоти. Після печери вона теж не могла впоратися з власним тілом, але тоді все боліло; тепер лікар біля голови перевіряв чутливість, торкався холодним, просив сказати, що відчуває. Мара відповідала й чекала, поки запитають про біль. Їй пообіцяли не починати, доки знеболення не подіє як слід. Вона перепитала, чи ноги знову рухатимуться. Лікар відповів спокійно, хоча вже пояснював це вчора.
Адріан сів біля її голови, коли перед грудьми вже стояла ширма. У шапочці в нього дивно стирчали вуха. Мара показала очима на одне, він поправив край і зачепив маску. Вона засміялася коротко, з подивом почувши себе. Тоді лікар сказав, що починають, і Адріан перестав вовтузитися.
Далі тягнуло й натискало так, ніби хтось намагався зрушити її по столу. Болю не було. Мара все одно стискала Адріанові пальці, поки він не повернув долоню зручніше. За ширмою перемовлялися люди, яких вона бачила перед тим, як лягла: лікар, його помічники, дві окремі бригади для дітей. Прозорі ємності з підготовленою морською водою стояли збоку; зараз їх закривали чужі спини. Мара намагалася вгадати по кроках, чи вже хтось підійшов до них.
Її занудило. Вона сказала про це, й лікар біля голови одразу озвався, щось зробив за межами її погляду. Адріан підсунув ближче ємність, яку йому дали, проте вона не знадобилася. Нудота почала відступати. Мара почула, що перша дитина вже народилася, і спробувала підняти голову.
Показали доньку. Вона встигла побачити зморщений лоб, темне мокре волосся й хвіст, зігнутий біля маленького тіла. Дитину відразу передали неонатологам. Мара ще дивилася туди, де щойно було обличчя, коли їй сказали про другу. Хлопчик. На нього вона глянула вже уважніше, але запам’ятала тільки розчепірену кисть. Він рухав нею біля щоки.
Обоє опинилися збоку від столу. Мара чула голоси, короткі слова, яких не розбирала за масками. Адріан дивився через плече, намагався побачити. Від цього хотілося вчепитися в нього ще міцніше.
— Я не бачу. Скажіть, що ви робите.
Озвалася знайома неонатологиня. Діти вже у воді, обоє дихають самі. Зараз їх оглядають; за кілька хвилин перенесуть до підготовленого місця у відділенні. Мара спробувала розпитати про доньку. Лікарка відповіла, що вона рухається, реагує на дотик. Далі хтось покликав її, і Мара знову лишилася слухати чужу розмову. Вона розуміла, чому жінка відійшла. Хотіла, щоб повернулася.
Коли дітей повезли, Адріан підвівся, не випускаючи її руки. Мара побачила його розгубленість і раптом розсердилася на власне вчорашнє прохання. Він мав піти з ними, вони саме так домовлялися. Йому покажуть, куди їх забрали, дозволять бути поблизу; вона потім знатиме, де вони. Та його долоня була тепла, а її саму починало трусити.
— Іди. Тільки повернися до мене.
Він нахилився, торкнувся чолом її скроні. Щось сказав крізь маску, вона не розчула. На місце біля голови повернувся лікар, запитав про самопочуття. Мара поскаржилася на тремтіння. Її вкрили, пояснили, що за нею стежать, а операція ще триває. Вона вже знала, що дітей у ній немає, проте під ширмою все ще натискали, торкалися, і час від цього плутався. Здавалося, їх щойно показали. Потім — що забрали дуже давно.
У палаті після операції Мара кілька разів засинала, не встигаючи помітити, що засинає. Розплющувала очі від того, як стискалася манжета на руці, й перевіряла, чи стоїть поряд Адріан. Коли він нарешті сів біля ліжка, вона спершу попросила пити. Він дочекався дозволу медсестри, підніс чашку. Вода потекла по підборіддю на сорочку; Мара відштовхнула його руку, щоб не нахиляв так сильно, й допила сама.
Діти лишалися під наглядом. Адріан сказав, що бачив обох зблизька. Донька менша, у сина темніше волосся. На цьому почав повторюватися, і Мара попросила показати фотографію, якщо зробив. Він дістав телефон. На екрані відбивалася стельова лампа; довелося нахилити його, притінити долонею. У прозорій колисці лежала дитина з тонкими зігнутими руками. Мара знала, що це її син, бо Адріан сказав перед тим. Хотіла впізнати його сама й не могла. Знімок не вміщував руху кисті, який вона пам’ятала.
Адріан уже додзвонився до Нелі. Та пішла сказати матері й обіцяла пізніше передзвонити. Він передав від неї привітання, але Мара перебила: запитала, коли зможе побачити дітей. Медсестра почула й підійшла. До них допоможуть дістатися, коли Марин стан дозволить. А поки можна спробувати зцідити молозиво; якщо вона хоче, їй покажуть. Мара поклала телефон на ковдру й почала розстібати сорочку. Ґудзик ніяк не виходив із петлі.
Вдалося зовсім мало. Медсестра зібрала краплі, підписала маленьку ємність і пояснила, що спочатку так буває. Мара попросила не викидати, хоча ніхто не збирався. Подивилася, як написали її ім’я для дітей, і знову заснула, поки Адріан застібав на ній сорочку.
Надвечір вона вже могла рухати ногами. Коли з допомогою медсестри сіла, внизу живота потягнуло так, що довелося зупинитися й почекати. Після знеболювального стало легше. До крісла на колесах дісталася повільно, спершу впевнена, що не зможе встати, а потім — що не зможе сісти назад. Адріана попросили притримати крісло. Він зробив це надто старанно: вперся обома руками, зігнувся над спинкою. Мара бачила його край ока й не мала сили сказати, щоб випростався.
Коридор виявився довшим, ніж вона очікувала. Вдень на телефоні діти були зовсім близько. Тепер її везли повз зачинені двері, повертали, зупиняли перед іншими. Мара тримала руки на животі, поверх сорочки, і прислухалася до того, як рипить колесо. Біля відділення їх зустріла медсестра, допомогла їй вимити руки. Адріан пішов до умивальника слідом.
Донечка лежала ближче до дверей. Мара впізнала темне волосся, яке тепер у воді відстало від голови, побачила тонку складку на повіці. Здавалося, дитина спить. Поки вона нахилялася, мала заворушила ротом і підтягла до себе руки. Хвіст розправився, торкнувся стінки. Мара згадала схожі поштовхи всередині й мимоволі притримала живіт долонею.
Лікарка дозволила торкнутися. Мара опустила долоню у воду, підвела пальці під маленьку кисть. Шкіра була м’яка, беззахисна на дотик; вона відразу злякалася власних потрісканих пальців. Хотіла погладити щоку, але так і лишила руку. Донька ворушилася, притискала до неї зап’ясток і відводила знову. Мара плакала й не могла до ладу роздивитися навіть її пальців. Адріан подав серветку. Вона витерла очі, почекала трохи й нахилилася ще раз.
Сина звідси майже не було видно. Мара спробувала повернутися, натягнула сорочку на животі й одразу завмерла. Лікарка помітила, підкотила другу колиску ближче. У хлопчика щока впиралася у власне плече. Він був більший, кінець його хвоста повільно ворушився у воді, а рука, яку Мара запам’ятала, тепер сховалася під грудьми. Вона почекала, чи витягне. За спиною Адріан спитав, чи йому теж можна.
Мара хотіла пояснити, як підвести долоню, та заговорила морською. Зупинилася посеред слова. Адріан уже дивився на лікарку, слухав її, обережно опускав руку до доньки. Мара дочекалася, поки він улаштується, і попросила присунути її до сина ще трохи. Хотіла побачити його з іншого боку.
