Спочатку:
На сторінку книги
Мара почала з того, що минулого разу сказала неправду. Лікарка ще не встигла розкрити папку; тримала її за кутик, і Мара стежила за цим кутиком, чекаючи, коли він зігнеться. Насправді про шкіру вона тоді відповіла правильно. Та почала тріскатися вже на березі. Неправдою було все, що лікарка могла зрозуміти з її мовчання, але пояснити цю різницю Мара зараз не вміла.
Вона сиділа сама. Ганна лишилася в коридорі, як домовлялися ще в суботу, коли Мара попросила піти разом. Заради цього їй довелося помінятися в пекарні: вранці вийти раніше, а потім відпрацювати частину чужої зміни. Біля входу вона зняла з Мари пальто, повісила на гачок і почала розповідати, як колись прийшла сюди в різних черевиках. Одразу після роботи, взимку, вдома стояли поруч дві чорні пари. До самого кабінету не помітила. Мара слухала, дивлячись на її ноги; Ганна засміялась і звеліла не перевіряти, сьогодні все гаразд. Перед дверима ще раз нагадала, де сидітиме. Адріана Мара про цей прийом не попередила. Не хотіла готувати розмову ще й із ним, поки не закінчила цієї.
Лікарка поклала папку на стіл. Запитала, що саме Мара не сказала, і та відповіла: чому її шкіра стала такою. Проте жінка зрозуміла інакше. Стала уточнювати назву засобу, чи щось Мара приймала всередину, чи лишилася упаковка. Мара похитала головою. Їй раптом забракло простих слів, хоча дорогою проговорювала все подумки й навіть сперечалася за обох. У тих вигаданих розмовах лікарка відразу чула головне. Тут вона вже шукала серед аркушів список складників мазі.
Мара підсунула стілець ближче. Одна ніжка зачепила нерівність підлоги, і стілець гучно скреготнув. За ширмою стояла кушетка, на якій вона вперше побачила двійню. Хотілося лягти туди, дозволити зробити ще одне обстеження, почути щось зрозуміле про дітей і піти. Повернутися з цією розмовою іншого дня, коли буде краще підготовлена. Вона вже так робила: переносила з ранку на вечір, чекала Рути, їхала до Нелі. Тепер перед нею сиділа людина, яка могла приймати пологи або знала, хто міг.
— Раніше в мене був хвіст. Я жила в морі.
Лікарка перестала перегортати папери. У коридорі хтось пройшов, торкнувся дверної ручки й відпустив. Мара чула, як під долонею шарудить край її рукава. Вона терла тканину об шкіру, не помічаючи цього, і тепер притисла руку до коліна.
Довелося повторити. Лікарка запитала, чи йдеться про операцію, зроблену в дитинстві. Мара відповіла, що про недавню зміну всього тіла. Про відьму сказала теж, хоча після першої фрази збиралася обійти це слово. Якось пояснити зрозуміліше. Але нічого зрозумілішого за Руту в неї не було.
Жінка відкинулася на спинку стільця. Запитала, чи Ганна про це знає. Мара кивнула й одразу додала, що та не мусить заходити: вона сама розповість. Лікарка не наполягала. Її погляд опустився на Марині ноги, затримався на черевиках, повернувся до обличчя. Мара раптом захотіла роззутися. Показати щось, після чого більше не перепитуватимуть. Від самого цього бажання стало млосно: показувати було нічого. Ноги вона вже бачила, суху шкіру теж. Навіть якби Мара роздяглася зовсім, на неї дивилася б та сама жінка з тим самим виразом обличчя.
Лікарка почала обережно: таких змін вона не зустрічала й не знає способу, яким їх можна здійснити. Чи є хтось, хто може підтвердити Марину розповідь? Мара назвала Ганну, потім уточнила: та бачила її вже після. Про хвіст знала зі слів, хоча давно не сумнівалася. Адріан міг підтвердити, що Марина мати живе в морі. Його ім’я вона вимовила неохоче й відразу згадала, як легко він говорив із людьми, котрі мали повірити йому. Сів би тут, назвав роботу, пояснив про море — і ця сама історія вийшла б переконливішою. Від злості Мара перестала стежити за власним голосом.
Вона розповіла про Нелю. Не про будинок і сходи, тільки про жінку, яка багато років тому стала людиною, народила від людського чоловіка й тепер має дорослого сина з хвостом. Мара бачила його в п’ятницю. Він розмовляв із батьком, лагодив шнурок для окулярів, поспішав до своєї родини. Вона навіщось докладно пояснила, чому шнурок не можна було просто вкоротити вузлом. Лікарка дослухала й запитала про фотографію.
Мара замовкла. Телефона з камерою в неї не було, та якби й був, вона не додумалась би просити Радана позувати. Поруч сиділа мати. Вони пили чай, говорили про знайомих; ніхто не готував доказів для цього кабінету. Лікарка вже питала, чи можна буде зустрітися з тією жінкою, а Мара відчула, як стискається горло. Зараз від неї чекатимуть адреси. Потім захочуть побачити сина. Вона уявила материні руки, які повільно зникають під водою, і похитала головою.
— Я боюся, що діти не зможуть дихати, коли народяться.
Слова вийшли голосними. Мара озирнулася на двері, ніби могла забрати їх назад із коридору. Лікарка посунула папку, і на столі відкрився її перший знімок. Мара простягла руку по нього. На темному папері було двоє дітей, яких вона вже показала всій родині, хоча сама бачила тільки те, на що їй указали під час обстеження. Забирати знімок не стала, лише вирівняла його біля краю папки. Потім згадала про Стефанію й почала шукати в сумці зошит.
Неля записала номер на останній сторінці. Мара весь ранок тримала зошит окремо, щоб легко дістати, а біля дверей сунула під папку й тепер витягла разом із хустинкою. Почала пояснювати, хто така Стефанія. Забула слово, яке в п’ятницю повторювала кілька разів, — те, що означало її роботу, — й лікарка підказала. Акушерка. Саме вона приймала ті пологи. Погодилася поговорити, Неля теж дозволила розповісти про себе. Мара розгорнула потрібну сторінку й подала через стіл.
Лікарка довго дивилась на номер. Потім перевірила час на екрані комп’ютера, попросила зачекати й вийшла. За дверима заговорила з кимось. Мара розібрала тільки прохання перенести наступний прийом на пізніше. Від цього стало гірше. Могла вже покликати Ганну, та тоді довелося б пояснювати й їй, чому сидить тут зі своїми паперами, а лікарка ходить коридором.
Жінка повернулася, сіла й набрала номер зі свого телефона. Звук увімкнула так, щоб Мара теж чула, спитавши, чи вона не заперечує. Стефанія відповіла швидко. Спершу довелося підвищити голос; потім лікарка назвала себе, місце роботи й запитала про її практику. Мара слухала незнайомі назви. Це тривало довше, ніж їй хотілося, проте Стефанія відповідала охоче, згадала когось із колишніх колег. Лікарка попросила повторити прізвище, записала його на окремому аркуші. Тільки після цього заговорила про Нелю.
Коли Стефанія запитала, чи та знає про дзвінок, Мара нахилилась до телефона. Нагадала про п’ятницю, повторила Нелин дозвіл. На тому кінці її впізнали. Мара відчула таку вдячність за це впізнавання, що мало не почала розповідати все спочатку. Але лікарка вже питала про народжену дитину, і Стефанія відповіла їй.
У кабінеті стало тісно від голосу з маленького динаміка. Він звучав різкіше, ніж у Нелиному домі. Стефанія говорила, що бачила, а лікарка час від часу зупиняла її, повертала до попереднього. Особливо довго перепитувала про хвіст. Хотіла зрозуміти, чи були в дитини окремі ніжки; Стефанія заперечила. Мара сперлася на стіл. Досі всі розповіді про Радана починалися для неї з Нелиних рук, які не могли його втримати. Тепер незнайомі жінки говорили про його тіло, якого вона не бачила маленьким, і їй хотілося захистити його хоча б від повторних запитань. Стефанія нарешті роздратувалася. Сказала, що виростила двох власних дітей і прийняла досить чужих, щоб розрізнити хвіст та ноги.
Лікарка потерла чоло. Ручка залишилася між пальцями, і Мара чекала, що на шкірі буде чорна смуга. Не було. Мара знову сіла рівніше. Розмова тривала, але тепер лікарка частіше слухала, а коли хотіла щось уточнити, чекала, поки співрозмовниця договорить.
Стефанія не погодилася передбачати, як народжуватиме Мара. Неля мала одну дитину, відтоді минуло багато років, а саму Мару вона навіть не бачила. Вони домовилися поговорити ще. Наприкінці Стефанія попросила передати Нелі, що дзвінок був, аби та не дивувалася, коли почує її знову. Мара пообіцяла. Їй хотілося подякувати докладніше, проте лікарка вже прощалася, і вона встигла тільки додати своє коротке спасибі до чужих слів.
Телефон ліг на стіл екраном донизу. Мара чекала запитань про матір, про місце, де жив Радан, але лікарка повернулася до її аналізів. Переглядала їх мовчки, порівнювала дати з попереднім висновком. Мара намагалася вгадати за обличчям, чи тепер їй вірять. Жінка підсунула один аркуш під лампу, бо на згині погано було видно рядок, і почала пояснювати, навіщо на наступному УЗД уточнюватимуть, чи окремі в дітей плаценти й оболонки. Від цього залежить, як часто їх треба буде оглядати далі. Про таке Мара досі не думала. Обоє були в ній, поруч; усе, що розділяло їх усередині, уявлялося незрозумілою тонкою перегородкою.
Обстеження мало лишитися в запланований термін. Лікарка хотіла скерувати її до колеги, яка частіше працювала зі складними вагітностями, і заздалегідь поговорити з нею. На самому УЗД подивляться, як розвивається кожна дитина. Проте пообіцяти, що один огляд відповість на всі Марині запитання, вона не могла. Про пологи доведеться думати разом із тими, хто допомагає новонародженим. Мара слухала, рахуючи незнайомих людей. Прийшла розповісти одній жінці, а тепер їх ставало більше.
Вона попросила поки не передавати ні Нелиної адреси, ні імені її сина. Лікарка нагадала, що адреси й не знає. Мара відчула, як спалахнули щоки. Про консультацію щодо власної вагітності вона дозволила домовитися; чужих людей проситиме про допомогу сама. Жінка кивнула, записала щось у комп’ютері. Мара стежила за її пальцями, а коли принтер почав видавати аркуш, подалася вперед.
— Прочитайте мені, будь ласка, що там написано.
Лікарка прочитала. Спершу швидко, тоді Мара зупинила її на незнайомому слові й попросила пояснити. Це було направлення. У ньому йшлося про двійню, термін, потрібний огляд; розповідь про зміну тіла лікарка записала окремо, як почуте від самої Мари, і теж прочитала вголос на її прохання. Нічого про те, якими народяться діти, там не було. Мара забрала папери, зошит, знімок. Попросила телефонувати на Ганнин номер.
У коридорі Ганна вже стояла з двома пальтами. Подаючи Марине, спитала, чи треба ще кудись іти. Мара похитала головою й стала вдягатися. Рукав перекрутився; вона двічі витягала руку, перш ніж знайшла вихід, і за цей час Ганна встигла забрати в неї папку та застебнути власне пальто. Дорогою до сходів Мара почала розповідати про дзвінок. Ганна слухала, притримуючи її за лікоть на повороті. На вулиці відпустила: їй треба було поспішати в пекарню. Мара пішла з нею, ще не закінчивши про Стефанію.
