Спочатку:
На сторінку книги
Ганна звеліла більше не терти сорочку. На мокрій тканині вже проступала світла смуга, а темні плями під рукавами лишалися, хоч Мара витратила на них майже весь вечір. Мазь переходила зі шкіри на одяг, з одягу — на постіль, і спершу Мара думала, що просто погано пере. Тепер у неї було окреме старе простирадло й дві м’які бавовняні сорочки, які Ганна порадила носити навиворіт: так шви менше чіплялися за шкіру.
Сама Ганна визнавала тільки білу постіль. Усе інше здавалося їй готелем, де приховують плями. Вона могла довго хвалити чужий квітчастий підковдрик, а тоді дорогою додому сказати, що ніколи б під таким не лягла. Мара поки що не розуміла, навіщо було хвалити, але запам’ятала: купувати Ганні щось із квітами не варто.
Вони винесли таз у двір. На мотузці вже висіли рушники сусідки; Ганна посунула їх, звільняючи місце, і веліла Марі тримати сорочку за плечі. Вода текла з подолу на ноги. З верхнього вікна хтось витрушував скатертину, й до мокрої тканини пристала крихта. Мара зняла її двома пальцями. Від запаху смаженої цибулі, що долинав звідти ж, раптом захотілося їсти.
За вечерею вона розповіла про музей. Ганна слухала, вибираючи з тарілки лавровий лист, і двічі перепитала, чи директор прочитав уголос усе, що написав. Мара підтвердила. Про своє ім’я внизу аркуша сказала окремо: підпис вийшов тісний, останні літери ледве вмістилися, бо почала далеко від краю. Ганна пообіцяла завтра показати, як залишати місце. Сьогодні в неї так боліли ноги після пекарні, що вона, поївши, витягла їх на другий стілець і попросила не прибирати тарілок, поки посидить.
Мара залишила їй половину груші. Другу з’їла над мийкою, з соком на пальцях, і саме витирала руки, коли постукали.
Рута стояла на порозі в розстебнутій куртці. Волосся біля скронь намокло, на одному черевику налипла світла глина. Мара спершу подивилася їй на руки. Того разу Рута принесла карту пошуків; тепер тримала тільки ключі, притиснувши їх великим пальцем до долоні.
Ганна опустила ноги зі стільця. Рута помітила її за Мариною спиною, кивнула, але заходити не стала. Вона відразу взяла Мару за лікоть, наче хотіла вивести з тісного проходу, і сказала:
— Інар живий. Я щойно була в нього.
Мара смикнула рукою. Кільце з ключами коротко дзенькнуло об дверну ручку.
Рута повторила, що бачила його сама. Розмовляла з ним. Він поранений, за ним доглядають; зараз лежить у майстерні Соломіїної племінниці, там є вихід до води.
Мара дивилася на мокре волосся біля її вуха й намагалася зрозуміти, звідки воно. З моря? Вона нахилилася ближче, майже торкнулася щокою Рутиної куртки, та відчула тільки запах вогкого одягу. Рута не відсторонилась. За спиною Ганна підвелася, зачепивши стілець, і цей звичайний домашній гуркіт нарешті дав Марі змогу запитати, чи Інар говорив її ім’я.
Так, говорив. Рута відповіла без затримки, й Мара вже відступала до кімнати по взуття. Один черевик стояв під ліжком, другий вона загнала ногою далі, перевзуваючись після роботи. Треба було нахилитися й дістати його. Мара стала навколішки, намацала спершу коробку, тоді прохолодну шкіру халяви. Коли випросталась, Рута була вже в кімнаті.
Вона не привела Мару до нього, бо Інар просив цього не робити.
Мара сіла на край ліжка, тримаючи обидва черевики за задники. Перед очима був його кухоль на камені біля старого басейну; вона так виразно побачила відбиту ручку, що не відразу зрозуміла, де сидить. Він уже відсилав її. Тоді вона вирішила, що почекає, поки мине найгірше, а потім стався обвал.
Рута стояла поряд і нічого не додавала. Мара спитала, чи йому настільки погано, що до нього не можна. Ні, він сьогодні їв і міг говорити. Рута сиділа з ним досить довго. Рана ще заважала рухатися, однак це не було причиною його прохання.
Мара натягла перший черевик, не розв’язавши шнурка. Зім’ятий задник тиснув на п’яту. Їй хотілося, щоб Рута нарешті сказала щось неприємне про неї саму, — тоді можна було б відповісти, виштовхати з кімнати, залишитися з тим, що Інар живий, і більше сьогодні нічого не чути. Але Рута лише відсунула ногою коробку, що лишилася в проході.
Вони знайшли його ще позаминулого четверга. Орися з братом, за скелями, куди його віднесло після обвалу. Мара перепитала про день: виходило, він був у них майже два тижні. Того четверга ще шукали. Вона носила воду людям на березі й боялася запитувати тих, що поверталися з човнів. У п’ятницю чекала, поки Рута заговорить першою.
Мара поставила другий черевик на підлогу. Хотіла знати, коли довідалася Рута.
Сьогодні ввечері. Соломія подзвонила, щойно прийшла племінниця. Рута поїхала з Орисею до майстерні й побачила Інара, а звідти прийшла сюди. Спочатку він узагалі просив нікого не кликати. Тепер погодився, щоб Марі сказали.
Оце останнє розлютило її так, що вона нарешті змогла встати. Погодився. Вона уявила їхню розмову над водою, як вони обирали слова, поки вона терла свою дурну сорочку. Рута мала дозволити їй бодай побачити його здалеку. Мара сказала це швидко, майже пошепки: не треба нічого йому пояснювати, вона сама знає, як підійти тихо. Він навіть не помітить.
Рута похитала головою. На щоках у неї проступили червоні плями, і Мара з якоюсь злою радістю побачила, що ця розмова важка й для неї. Проте адреси вона не дала.
Ганна принесла з кухні склянку. Мара взяла її, ковтнула й відчула зубами край скла: руки трусилися. Вода вихлюпнулася на сукню. Вона засміялася, притиснула мокру долоню до рота й заплакала так раптово, що Ганна не встигла забрати склянку.
Інар сьогодні їв. Хтось дав йому їсти, і він їв.
Коли Рута пішла, Ганна зачинила двері й повернулася до кімнати. Мара вже розшнуровувала черевик, щоб нормально взутися. На запитання, куди вона зібралася, відповіла, що до Соломії. Ганна потерла обличчя обома руками. Їй треба було вставати вдосвіта; Мара це знала й на мить захотіла, щоб та все одно пішла з нею. Але тоді дорогою довелось би розмовляти.
Ганна відчинила шафу, дістала тонку кофту й поклала поруч на ліжко. Попросила тільки повернутися додому, хоч би чим закінчилась розмова. Мара пообіцяла.
На вулиці ще не всі вікна світилися. За рогом чоловік знімав із вітрини лотки з овочами й просив хлопчика не тягти ящик за одну ручку. Двоє підлітків сиділи на підвіконні перукарні, торкаючись плечима. Мара обійшла їх, хоча місця вистачало, й перейшла на другий бік. Вона йшла швидко, з розстебнутою кофтою, і час від часу вдихала ротом, бо закладений після плачу ніс не давав дихати.
Біля повороту до порту спинилася. До Соломії треба було вгору; до води вела широка вулиця, на якій уже позачиняли крамниці. Мара знала, де починається дорога за скелі, але майстерні Орисі ніколи не бачила. Могла запитати. У порту знали тих, хто лагодить човни.
Вона дійшла до першого ліхтаря, роздивилася темні ворота за ним і повернула назад. Інар почує її ще до того, як вона його побачить. Сховатися на суші так, як ховалася колись у воді, вона не вміла. Доведеться стояти перед ним і чекати, поки він відішле її вдруге, уже при чужих людях.
Соломія саме замикала майстерню. Побачивши Мару, залишила ключ у замку й потягнула двері на себе. Кошика на столі вже не було. На тому місці стояла розкрита коробка, яку Мара зранку склала невдало: один кут піднімався, не даючи закрити кришку.
Перш ніж Соломія встигла запитати про Руту, Мара почала говорити про баночки. Їх забирали вчора. І раніше забирали. Як можна було не знати, кому вони потрібні? Соломія сперлася об стіл, слухаючи, а потім зняла окуляри й засунула дужку за край кишені. Мара вже знала цей рух: так вона робила, коли доводилося вчетверте пояснювати покупцеві те саме.
Орися сказала, що допомагає пораненому. Після шторму в місті було достатньо травмованих, а племінниця й раніше брала мазь для людей із пристані. Соломія питала про Інара окремо. Їй відповіли, що його не бачили.
Мара провела пальцем по піднятому кутку коробки. Хотіла сказати, що треба було перепитати, поїхати туди, здогадатися за кількістю ліків. Але Соломія вже випросталася, відсунула коробку й поклала на стіл ключі. Вона теж ходила на берег. Мара бачила її там у той день, коли сама повернулася завчасно, бо не могла більше ступати на розтерті п’яти.
Вибачитися поки що не виходило. Мара запитала, де живе Орися.
Соломія подивилася на її взуті ноги, потім на двері. Замість адреси запропонувала сісти. Мара залишилася стояти.
Тоді Соломія почала пояснювати дорогу. Треба обігнути порт, пройти повз старий склад із забитими вікнами й триматися верхньої стежки. Майстерня стояла нижче, до неї вели сходи. Мара намагалася уявити все це, але за складом дорога губилася: там вона ніколи не була. Соломія могла намалювати. Могла й подзвонити Орисі, щоб та вийшла назустріч, хоча не думала, що це добра ідея на ніч.
Мара попросила подзвонити.
Поки Соломія шукала номер, вона сіла. На краю стільця лежав згорнутий фартух, і Мара поклала його собі на коліна. Хотіла спитати Орисю, як та могла заснути, знаючи, що когось вважають мертвим. Хотіла почути її голос і відразу зрозуміти, що то за людина. Соломія нарешті додзвонилася, назвала себе й сказала, хто сидить поруч; після цього трохи помовчала й передала телефон.
З іншого боку хтось пересунув щось важке. Мара притиснула телефон тісніше до вуха, сподіваючись почути воду або чоловічий голос, але Орися була нагорі, у майстерні. Це вона пояснила сама. Інар унизу, Марко побув біля нього й пішов спати.
Мара забула все, що збиралася сказати. Питання вийшло таке тихе, що довелося повторити:
— Він знає, що ти зі мною говориш?
Орися відповіла, що ні. Тітка подзвонила на її телефон. Спускатися до нього зараз вона не збиралась, хіба якщо Марі треба щось переказати.
Переказувати було нічого. Усі слова, які Мара придумувала після його зникнення, вимагали, щоб він стояв перед нею й нікуди не міг піти. Тепер від цих уявних розмов стало соромно. Вона запитала, чи не лишається він у темряві. Біля старого басейну був ліхтар, і Мара не знала, чи засинав Інар, коли його гасили.
У проході під майстернею Орися залишала лампу. Світло не било в очі, тільки освітлювало сходи. Інар сам попросив поставити її там.
Мара чула, як вона дихає. Звичайна жінка, трохи захекана, ніби щойно піднімалася нагору. Все знала про лампу, про те, як він засинає. Хотілося розпитати ще, але Мара зупинилася й попросила зустрітися завтра в Соломії. Самій. Вона не прийде до майстерні сьогодні, хай Орися не думає, що мусить чекати на сходах.
Та погодилася прийти перед обідом. Почала щось говорити про четвер, проте Мара перебила: завтра. Віддала телефон Соломії, перш ніж Орися встигла відповісти.
Тітка вислухала племінницю, коротко попрощалася й поклала телефон на стіл. Мара склала фартух так, як він лежав. Тепер могла сказати, що даремно звинуватила її, але вибачення знову застрягло. Вона лише запитала, чи треба прийти зранку раніше. Соломія відповіла, що в звичайний час, і подала їй кофту: та зісковзнула зі спинки стільця на підлогу.
Додому Мара йшла повільніше. Побачивши у дворі свою сорочку, зупинилася під мотузкою й торкнулася подолу. Ще волога. До ранку навряд чи висохне, доведеться вдягти іншу.
Ганна вже лягла, але озвалася з кімнати, щойно клацнув замок. Мара сказала, що повернулася і що завтра говоритиме з Орисею. Хотіла зайти, розповісти все, та з-за дверей долинуло сонне бурмотіння: Ганна просила перевірити, чи вона вимкнула плиту.
Плита була холодна. Мара знайшла в каструлі дві картоплини, посолила їх і з’їла просто так, стоячи. Потім відрізала ще хліба. На кухні можна було залишитися самій, не стримувати обличчя й час від часу витирати його рукавом. Вона доїла скоринку, перш ніж піти спати.
