Спочатку:
На сторінку книги
Ключ від станції застряг на кільці між дверним і маленьким пласким ключиком, від якого Адріан давно загубив замок. Він розводив нігтем витки, намагався просунути голівку боком. Касирка простягнула ножиці. Адріан подякував і відійшов від віконця, звільняючи місце чоловікові з двома дітьми. Менший уже проліз під перегородкою й тепер дивився на батька з музейного боку.
Директор чекав нагорі. Ще в п’ятницю велів принести всі ключі від станції та від комори, де зберігалося спорядження для виїздів. Адріан тоді записав це на звороті телефонного рахунку. Того дня подзвонила Мара, і рахунок лишився в кишені іншого пальта. Згадав він тільки сьогодні, коли побачив на столі повернуті Вірою фотографії.
Вона склала їх у тому порядку, в якому треба було перевіряти підписи. Нічого не написала зверху. Дві помилки вже виправила червоним: переплутаний рік і прізвище людини на кормі. Адріан розгорнув наступну сторінку, переконався, що далі її позначок немає, і пішов до каси по ножиці.
Тепер він поклав обидва ключі перед директором. Той звірив номери з журналом, посунув до нього ручку й показав, де розписатися. У старому рядку стояв Адріанів підпис — широкий, із довгим останнім штрихом. Поруч були ще два прізвища, одне закреслене. Чоловік, якому воно належало, вже кілька років не працював у музеї, а в графі повернення ключів було порожньо.
Адріан указав на цей рядок. Директор відповів, що до нього теж дійдуть.
Підписавшись, Адріан одразу сказав про Інара. Підготував це дорогою: його знайшли живим, він одужує, Мара говорила з людьми, які допомагають. Директор поклав ручку. Перепитав, коли Адріан дізнався, і той назвав суботу, хоч раптом захотілося сказати просто — нещодавно. Сьогодні був вівторок. Учора він заходив до музею, стояв із Вірою в кімнаті, де готували пакувальний матеріал; директорів кабінет був поверхом вище.
За вікном піднімали металеву ролету крамниці. Директор дочекався, поки вона перестане гуркотіти, й запитав, чи можна зв’язатися з пораненим. Адріан пояснив, що місця не знає. Може передати через Мару або Руту, якщо та погодиться. Про те, що сам просив зустрічі й нічого не домігся, не сказав.
Новина змінила обличчя директора: він зняв окуляри, потер пальцями перенісся. Адріан уперше за ранок зміг відкинутися на спинку стільця. Тоді директор знову відкрив журнал, і Адріан зрозумів, що ключі йому не повернуть.
Виїзди на берег передадуть іншому працівникові. Матеріали, які Адріан уже зібрав, треба здати з поясненнями: де що лежить, з ким домовлялися, кому ще не заплатили. Він залишиться працювати з фотографіями й описами тут, у музеї. Щодо решти директор поки не обіцяв нічого. Після Мариного приходу вони вже говорили про це, але тоді Адріан почув насамперед, що його не звільняють. Зараз пригадав решту майже дослівно.
Він почав пояснювати, що на станцію давно не їздить. Після обвалу туди взагалі не можна заходити, і він це знає. Директор слухав без нетерпіння, від чого Адріан заговорив докладніше, ніж збирався, — про огорожу, про нижній прохід, про те, що доручити таке місце новій людині теж було б необачно. Нарешті директор підсунув журнал ближче до себе й спитав:
— Копії в тебе є?
Одна була вдома. Адріан зробив її давно, коли загубив основний ключ у човні. За тиждень той знайшовся під знімною дошкою, запасний лишився в кухонній шухляді. До журналу його ніхто не вписував. Адріан сказав це, і директор дописав унизу рядок: повернути сьогодні. Раніше вони могли б посваритися через безлад з обліком, а потім разом шукати, у кого ще осіли копії. Адріан добре знав музейні двері; до деяких доводилося спершу притиснутися стегном, інакше ключ не повертався. Тепер директор попросив його записати й це для Павла.
Він ще не підвівся, коли на стіл лягнув рахунок за роботу майстра, який піднімав загородження. Адріан упізнав папір: сам приніс його до бухгалтерії після обвалу. Майстер телефонував двічі. Адріан обіцяв з’ясувати, потім перестав відповідати на незнайомі номери; чоловік, мабуть, подзвонив просто до музею.
Директор хотів знати, хто погодив той виклик. Адріан почав із того, що чекати було неможливо. Це було правдою, принаймні на той час, коли він нарешті подзвонив. Він розповів про застряглу раму й сам себе обірвав. Усе це директор уже чув. Виклик замовив він, Адріан. Дозволу оплачувати його від музею не просив.
Директор залишив рахунок перед ним. Пояснив, що витрати на огляд будівлі після обвалу вони розбиратимуть окремо; у цьому рахунку була робота, яку Адріан замовив раніше. Той узяв аркуш. Сума внизу здалася більшою, ніж першого разу, хоча жодної цифри не виправляли.
У коридорі довелося пропустити прибиральницю з відром. Вона попросила прибрати з його кабінету коробки: не може вимити під столом уже другий тиждень. Адріан пообіцяв сьогодні. Потім ще раз повторив, що сьогодні, бо жінка навіть не сповільнила ходу.
Він сів за свій стіл, звільнив місце для рахунку й набрав майстра. Під час першого дзвінка ніхто не відповів. Адріан уже відклав телефон, коли той завібрував; на другому кінці працювало щось гучне, чоловік не розчув його прізвища, попросив повторити. Довелося сказати про станцію.
Шум стих. Майстер спитав про пораненого.
Відповівши, що Інар живий, Адріан почув довгий видих. Чоловік сказав, що це добре. Справді добре. Потім зашурхотіло, ніби він шукав щось у кишені, і розмова повернулася до грошей. Адріан міг переказати більшу частину зараз, решту — після зарплати. Майстер уточнив день. Йому теж треба було розрахуватися за матеріал, а слова «після зарплати» він уже чув від інших замовників.
Вони погодили дату. Адріан записав її прямо на рахунку, переказав гроші й відправив підтвердження. На екрані лишився доступний залишок. Він перевірив його вдруге, тепер віднімаючи плату за кімнату й те, що треба буде дати Марі. До кінця місяця виходило впритул. На обід можна було сходити додому: там була вчорашня їжа, а заодно він забере ключ.
Удома ключа в шухляді не виявилося. Адріан витягав усе підряд, складаючи на столі гумки, свічки для торта, короткий шнур, яким уже нічого було заряджати. Знайшов пакетик із двома шурупами, купленими для батькової полиці. Полиці вони не підійшли. Він тримав їх, намагаючись пригадати, коли востаннє відчиняв цю шухляду, а в коридорі хтось довго струшував парасолю об одвірок.
Зрештою згадав про дорожню сумку. Ключ він переніс туди перед виходом на судно, що потім розбилося біля рифу: боявся загубити всю в’язку в морі й лишитися без запасного. Ту сумку він не взяв із собою. Вона лишилася вдома, уже спакована, бо на короткий вихід вистачало малого рюкзака. Після аварії він розібрав тільки верхні речі. До бічної кишені руки не дійшли.
Тепер довелося викласти ще й її вміст. Бритва заплуталася в рушнику, згорнуті шкарпетки впали під стіл. Адріан дістав ключ із бічної кишені й притримав сумку коліном. У воді, тоді біля судна, він не міг сам утримати навіть голову. Пам’ятав, як його тягнули, як хтось підштовхував знизу. Про те, що Мара й Інар рятували його вдвох, він дізнався значно пізніше, біля басейну. А подякував тільки їй.
Він перевірив другу кишеню, хоча ключ уже тримав. Знайшов розмоклий колись квиток і залишив його там.
На плитці грілася каструля. Адріан устиг поїсти стоячи, не прибираючи речей зі столу, вимив тарілку й повернувся до музею. Біля входу Павло розвантажував невеликий візок. Верхня коробка сповзала; Адріан притримав її й узявся за нижню. Павло не заперечив. Удвох вони занесли все до комори, де тепер треба було міняти навісний замок: один із ключів так і не знайшли.
На Павловій щокі засохла біла смужка фарби. Зранку фарбував удома стелю, пояснив він, помітивши Адріанів погляд. У крамниці запевнили, що вистачить однієї банки. Не вистачило на кут над холодильником, і тепер доведеться купувати ще одну заради клаптя. Він розповідав це, знімаючи з візка ремінь, так само докладно, як раніше розповідав Адріанові про будь-яку зіпсовану роботу.
Адріан чекав, поки закінчить, щоб сказати про Інара. Павло вже знав: директор повідомив уранці. Він хотів уточнити, чи той може ходити.
Запитання застало Адріана зненацька. Він сказав, що не знає, як саме Інар одужує. Павло глянув на нього й присів біля останньої коробки, відліплюючи скотч. Після їхніх окремих розмов із директором вони досі говорили тільки про роботу. Адріан вирішив, що принаймні зараз мусить пояснити, чому не пустив його до басейну. Почав із того, що злякався. Павло підняв голову. У руці в нього висів довгий шматок скотчу, який уже приклеївся до рукава.
Він не став допомагати Адріанові договорити. Тільки нагадав, дивлячись просто на нього:
— Ти сказав, що то птахи.
Адріан добре пам’ятав, як це прозвучало. Звідти, знизу, було чути рух, і він став перед Павлом, затуливши ліхтар. Зараз колега чекав відповіді. Адріан підтвердив: сказав про птахів, щоб той не пішов дивитися. Павло відірвав скотч від рукава, зліпив у грудку й кинув до порожньої коробки. Потім попросив подати візок. Вони ще мали підняти нагору два ящики з кріпленнями.
Зазвичай Адріан брав важчий. Цього разу Павло не дав: із його долонею тільки бракувало впустити все на сходах. Поріз уже затягнувся, але при сильному стисканні рубець тягнув. Адріан узяв легший ящик за нижні кути й поніс попереду. На повороті зачекав Павла. Той дихав через рот, притиснувши вантаж до живота, і сердито спитав, навіщо зупинився посеред проходу.
У кабінеті директора Адріан залишив запасний ключ. Повернувшись до себе, витяг коробки з-під столу, як обіцяв прибиральниці. У найдальшій лежала тека з матеріалами станції. Він поклав її поруч із фотографіями й почав складати список для передачі.
Робота пішла швидко. Звідки брали живлення прилади, у якому ящику перехідники, хто в порту має старі плани. Треба було ще попередити про розбіжність у нумерації: те, що на схемі називали другим входом, на березі всі звали нижнім. Він відкрив файл, додав пояснення й нарешті зайнявся переліком несправностей. На екрані з’явився запис, який він зробив після першої поїздки Павла: загородження заклинило під час перевірки механізму.
Адріан пересунув курсор до кінця рядка. Саме так він тоді й пояснив. У теці залишилося кілька сторінок вимірювань, фотографії до й після, номери людей, які працювали на станції. За цими паперами виходило, що вони довго й незграбно лагодили старе залізо. Інара там не було.
Видалити рядок було легко. Адріан навіть виділив його, проте згадав, що Павло має роздруківку з тим самим поясненням. Зняв виділення. Нижче поставив сьогоднішню дату й почав доповнення.
Він написав, що сам опустив загородження, коли Інар перебував у басейні. Зупинився над наступним реченням. Якщо записати тільки це, можна було подумати, що він не помітив людину у воді. Адріан додав, навіщо потягнув важіль: хотів не дати Інарові піти. Про Мару й ревнощі написав далі, уже після цього.
Директор читав стоячи, бо збирався виходити. На середині аркуша сів. Адріан лишився біля дверей; звідти бачив, де рухається палець під рядками. Коли директор закінчив, запитав, чи це слід долучити до матеріалів про станцію. Адріан сказав, що так.
Його попросили поставити дату й підпис. Він сів на край стільця, відсунув теку, щоб не писати на вазі, і підписався. Директор забрав аркуш до себе.
