Спочатку:
На сторінку книги
За містом дорога пішла вгору, і Мара вперше побачила море з такої висоти. Під водою вона знала ці місця: довгу западину, камені, між якими влітку трималася дрібна риба, прохід до сусіднього поселення. З вікна автобуса нічого впізнати не могла. Унизу лежала рівна блискуча смуга, над нею стирчали дахи, а далі земля закривала воду до наступного повороту. Автобус ішов довго. Вона встигла зняти пальто, знову накинути на плечі й пошкодувати, що віддала Руті місце біля вікна.
У понеділок людей було мало. Попереду спала жінка з порожніми торбами, позаду двоє чоловіків обговорювали огорожу, яку один із них поставив не там, де хотів сусід. Мара слухала їхні голоси, не розбираючи слів. Коли автобус знову нахилився на повороті, міцніше притисла торбу до колін. Ганна поклала туди воду, хліб і яблуко, хоча Мара запевняла, що вони ненадовго. Тепер зраділа пляшці. Ковтнула й передала Руті.
Про поїздку домовилися в суботу. Відьма прийшла до Соломії, дочекалася, поки Мара закінчить коробки, й розповіла про жінку на ім’я Неля. Та давно жила на суші, мала дитину від людини й погодилася їх прийняти. Більше Рута не сказала: сама з нею ще не розмовляла про дитину. Адресу отримала від іншої відьми, до якої звернулася з розпитуваннями, а тоді зателефонувала Нелі. Та перепитала, чи приїде й молода жінка, чи треба буде передавати все через Руту. Відьма відповіла, що приїдуть удвох.
Мара згадувала цю розмову від суботи. Найбільше трималася за те, що Неля мала дитину. І жила на суші. Решту в уяві додавала сама, часом до такої певності, що доводилося повертатися до небагатьох Рутиних слів. Учора ввечері навіть прикинула, що вдягти для зустрічі з чужими дітьми. Потім зрозуміла, що Нелина дитина може бути старшою за неї.
Рута тримала пляшку, не пила й дивилася на дорожні знаки, наче боялася пропустити зупинку. Мара спитала, хто змінив Нелю. Відьма назвала незнайоме ім’я, додала, що це було задовго до їхнього знайомства. Особисто вона тієї жінки не знала. Мара хотіла ще запитати, чи жива вона, але водій гукнув щось Руті й показав уперед. Треба було збирати речі.
Вийшли біля крамниці з пляжними парасолями над дверима. Вони були складені, стягнуті ремінцями; вітер ворушив тільки бахрому. Мара не відразу змогла йти. Після автобуса земля здавалася надто нерухомою, а ноги — чужими, давно не розігнутими. Рута чекала поруч, тримаючи обидві торби. Потім вони повільно спустилися між будинками, і за низьким муром відкрився двір, заставлений горщиками.
Неля побачила їх крізь відчинені двері веранди й помахала, не встаючи. Сиділа за довгим столом, на якому лежали зрізані стебла, ножиці, порожні стаканчики. Біля ніг стояв мішок землі. Вона відсунула його п’ятою, звільняючи місце гостям, і попросила зачинити хвіртку: сусідський пес полюбляв розкопувати свіжі посадки, а сусід запевняв, що пес надто вихований для такого.
У Нелі було сиве волосся, коротко підстрижене над вухами, й широкий рот із глибокими зморшками довкола. Вона зняла рукавички, привіталася за руку. Мара помітила лусочки сухої шкіри біля її зап’ястя, світлу смужку мазі, що лишилася на манжеті. Свої руки досі ховала в рукавах. Тепер витягла, поклала на торбу.
Рута назвала її. Неля повторила ім’я й звеліла сідати в крісло, бо на табуреті після дороги не відпочинеш. Мара сіла. Біля самого обличчя опинилося листя; вона відсунула гілку й відчула запах лимона. Озирнулася, шукаючи плодів. Неля всміхнулася, розтерла листок між пальцями, дала понюхати. Пеларгонія. В іншого кущика листя пахло м’ятою, а великого, під вікном, — трояндою. Квіти на ньому були дрібні, бліді, майже непомітні. Мара понюхала й цей, поки господиня забирала ножиці зі столу.
Рута почала пояснювати, навіщо вони приїхали. Неля вислухала до слів про двох дітей, тоді подивилася на Мару й запитала, чи вона вже була в лікаря. Мара розповіла про огляд, показала, який ще невеликий живіт. Знімок залишила вдома, щоб не загубити в дорозі. Тут раптом пошкодувала: хотілося, щоб Неля теж побачила, хоча на папері ще не було відповіді на головне.
Жінка не торкалася її й не просила показати руки. Спитала, чи дуже втомилася дорогою, запропонувала води. Мара відмовилася, бо мала свою, і відразу запитала про дитину: скільки їй років, чи живе вона тут. Неля поправила на столі стаканчик, з якого висипалася земля. Синові було двадцять дев’ять. До батьків навідувався, коли міг; тепер рідше, бо мав свою сім’ю.
Мара глянула на двері за її спиною. На веранді стояла вузька дерев’яна драбина до горища, під нею сушилися вимиті горщики. Далі виднівся коридор. Їй хотілося побачити хоч якусь річ, що належала цьому синові, й Неля, простеживши її погляд, відсунула від себе стаканчик.
Вона вимовила наступне спокійно, дочекавшись, поки Мара повернеться до неї:
— Він народився з хвостом.
Мара міцніше втиснула ступні в підлогу. Неля ще щось говорила — про третій рік після переходу, про чоловіка, який знав, кого бере за дружину, — а їй треба було повернутися до сказаного раніше. Двадцять дев’ять. Синові було двадцять дев’ять років, він мав сім’ю, навідувався до батьків. Уперше від тієї ночі, коли Рута сиділа на Ганниній кухні над коробкою з тестом, у страху з’явилося продовження, до якого можна було дожити.
Вона перепитала про його здоров’я. Неля підтвердила, що син здоровий, і тепер у її голосі почулося нетерпіння. З хвостом він народився таким, якою колись була вона сама. Мара знала, як ростуть морські діти; допомагала сестрі з Тейром, носила його, сонного, додому. Проте останній тиждень думала про своїх тільки на людському ліжку, у сухій ковдрі. Від цього стискало груди. Вона розстебнула пальто й поклала його на спинку крісла.
Неля почекала. Потім розповіла про пологи в прибережному домі тієї відьми, яка колись її змінила. Її сестра була поблизу, забрала малого до моря. Перші дні Неля майже не вставала й бачила сина, коли його приносили до нижньої кімнати біля води. Чоловік хотів залишитися там надовше, проте дім був чужий, а в місті на нього чекала робота. Зрештою вони повернулися до свого помешкання. Син лишився із сестрою.
Найгірше Неля пам’ятала ранок, коли чоловік почав збирати речі. До того їй здавалося, що треба лише одужати, а далі все якось владнається. Він запитав, чи брати дитячу ковдру, і вона накричала на нього так, що він вийшов надвір. Ковдру забрали. Неля довго берегла її, потім перешила на чохол для подушки. Відьма померла багато років тому; дім продали, спуск до води заклали камінням. Якби тепер поїхали туди, навіть кімнати не впізнали б.
Мара слухала й думала про Ганнину шафу, яку вони збиралися міняти. Вони шукали місце для ліжечок, прикидали, чи повністю відчинятимуться двері. Неля говорила про роки поїздок до сестри, про перші самостійні випливи сина, а Мара все поверталася думками до тієї стіни. Рута сиділа поруч, поклавши руки на коліна. Жодного разу не втрутилася.
З вулиці хтось покликав господиню. Біля хвіртки стояв чоловік із двома дошками під пахвою; на лобі блищав піт. Неля пішла відчинити. Мара почула, як вона дорікнула йому, що взяв надто довгі, а він відповів, що коротших не було. Дошки занесли за веранду. Потім чоловік з’явився у дверях, привітався, запитав, чи поставити чайник. Неля попросила. Він зник у коридорі, по дорозі знявши светр.
Мара проводила його очима. Старший чоловік у розтягнутій сорочці, із засмагою до ліктя; обидві долоні були в тирсі. Батько того хлопчика з хвостом. Вона майже чекала, що це буде видно.
Неля спитала, чи Марин чоловік знає про поїздку. Мара відповіла, що вони не одружені, й на цьому спинилася. Було легко дозволити незнайомій жінці уявляти решту. Вона могла б навіть сказати, що він працює, — це було б правдою. Натомість пояснила, що живуть окремо. Про дітей Адріан знає, на огляд приходив; про сьогоднішню зустріч вона ще не розповідала. Неля глянула на Руту, потім знову на неї. Мара вже чекала наступного запитання, але з кухні принесли тацю, і довелося звільняти стіл.
За чаєм Неля розповідала вже охочіше. Цей дім вони купили, коли синові виповнилося дванадцять. Довелося залізти в борги, бо чоловік хотів, щоб у будинку було опалення, а вона — щоб до води можна було дістатися зі свого двору. Знайшли обидві речі разом, проте дах протікав ще два роки. Чоловік, почувши, озвався з коридору: тільки півтора. Неля не стала сперечатися. Коли він приніс цукор, попросила показати гостям спуск, якщо хочуть. Мара хотіла.
Стежка огинала будинок і закінчувалася під навісом над вузькою заводдю. До води вели широкі сходи з поручнем. На нижній сходинці стояла щітка, біля стіни сохла довга жердина, якою відганяли принесене хвилями сміття. Чоловік пояснив, що поручень поставив недавно: дружині важче підійматися. Раніше вона відмовлялася, бо за нього зачіплялися б мотузки. Мара торкнулася гладкого дерева. Звідси можна було бачити того, хто підпливає, сісти поряд, розмовляти. У Нелиному голосі згори вже чулося невдоволення: чай вистигав, а вони знову застрягли біля тих сходів.
Коли повернулися, Рута запитала, чи Неля знала інших таких матерів. Особисто — ні. Чула розповіді, але не хотіла переповідати те, чого не бачила. Мара відчула, як відьма неначе відсуває її від щойно знайденої певності. Один син, народжений майже тридцять років тому, ще не означав, що з її дітьми буде так само. Вона розуміла це й усе одно сердито поставила чашку. Чай перелився в блюдце.
Неля дала ганчірку. Мара витерла, перепросила й нарешті спитала, чи та пробувала повернутися в море. Пробувала. Просила відьму, яка її змінила, потім шукала інших. Ніхто з тих, до кого дісталася, не зміг допомогти. Неля розповіла про це без довгих пауз, зібрала чашки й понесла до хати. Мара лишилася дивитися на стіл, де між слідами від блюдець лежало зрізане листя.
Їй ще хотілося запитати, чи Неля спробувала б тепер. Проте в коридорі чоловік покликав дружину глянути, де він збирається ставити нову полицю для рослин. Вона стала навпроти, відступила на крок, приклала долоню до стіни трохи вище його позначки. Він похитав головою. Неля теж похитала, показала на верхній ряд горщиків. Мара відвернулася.
Прощалися біля хвіртки. Господиня дозволила приїхати ще, тільки просила спершу подзвонити. На зупинці Рута перевірила розклад і сіла поруч із Марою. До автобуса лишалося досить часу. З торби дістали хліб, розділили навпіл; яблуко Мара поки залишила. Довго жувала, ковтала з водою. Лише доївши, змогла сказати, що хоче повернутися до Нелі. Розпитати, як саме вони жили, хто допомагав, скільки вона могла бути із сином. Сьогодні майже нічого з цього не запам’ятала.
Рута погодилася домовитися. Мара дивилася на неї й чекала, поки вона сховає розклад назад у сумку. Було ще одне прохання, від якого відьма могла розсердитися: вони вже говорили про це до переходу, й Мара сама прийняла умови. Тепер попросила знову шукати для неї шлях у море, якщо діти не зможуть жити на суші.
Рута довго мовчала. Потім нагадала, що не знає такого способу, і Мара відповіла, не відводячи очей:
— Тоді питай про мене теж, коли питатимеш про дітей.
З-за повороту показався автобус. Рута підвелася, взяла торбу й лише тоді сказала, що питатиме. Мара ступила на першу сходинку, дістала гроші за двох. Місць було багато. Вона сіла біля вікна, залишивши сусіднє Руті, й розстебнула пальто ще до того, як рушили.
