Спочатку:
На сторінку книги
Мати дісталася до майстерні раніше, ніж Мара. Коли та спустилася, вона вже сперлася ліктями на нижній уступ і сперечалася з Рутою через дошку. Рута поклала її поверх каменю, щоб було зручніше сидіти; мати натиснула на край, дошка хитнулася. Обидві замовкли, почувши кроки.
Мара тримала в одній руці черевики, другою вчепилася в поручень. Дві останні сходинки лишалися мокрими, хоч Соломія щойно витерла їх ганчіркою. Вгорі дзенькнув відставлений таз.
Мати дивилася на її ноги. Мара знала, що дивитиметься, готувалася до цього відтоді, як Рута подзвонила зранку й сказала, що передала прохання та приведе матір до полудня. Удома навіть підгорнула сорочку перед дзеркалом: хотіла зрозуміти, що саме та побачить. Тепер їй захотілося стати боком, сховати хоча б одну ногу за іншою. Натомість вона незграбно сіла й поставила черевики біля стегна.
Мати підпливла ближче. Підняла руки, торкнулася її плечей, притягла до себе. Мара нахилилася над водою так низько, що защеміло під ребрами. Дошка під нею поїхала, Рута встигла притримати. Мати вилаялася, відпустила доньку, й вони втрьох заходилися витягати дошку з-під Мари.
Обійнятися вдруге вже не виходило. Мара лишилася сидіти на холодному камені, мати тримала її за руку, а Рута понесла дошку нагору й звідти пообіцяла принести складену ковдру. Сходи скрипіли під її ногами довше, ніж Мара сподівалася.
У матері посивіло волосся біля вуха. Чи, може, було сиве й раніше, але під водою Мара цього не помічала. Хотілося запитати, чому вона не прийшла, коли просили через сестру. Хотілося, щоб мати сама почала пояснювати. Проте та розглядала її долоню, перевертала, пробувала випростати пальці. Мара відсмикнула руку: тріщина біля суглоба вже затягувалася, тепер знову запекла.
Мати відразу відпустила. Почала говорити про дорогу, про човен, який довелося перечекати за хвилерізом. Рута повернулася з ковдрою, допомогла підстелити й лишила їх удвох.
Замість важких гостинців мати принесла гребінь. Марин, кістяний, із відламаним крайнім зубцем. Він лежав у ніші, куди Мара кинула його останнього ранку, збираючись до відьми; сестра знайшла згодом за плетеним кошиком. Мати загорнула гребінь у клапоть старої сітки, тепер довго розплутувала зав’язку, а Мара дивилася й не допомагала. На суші в неї був інший, дешевий, зручніший. Цього вона майже не згадувала.
Мати поклала гребінь їй на коліна й нарешті підняла очі. Запитала, чи дуже болить ходити.
Мара могла відповісти по-різному. Вибрала найпростішу правду: сьогодні майже ні. Мати кивнула, ніби саме такої відповіді й чекала, і попросила показати, де вона тепер живе. Мара спершу не зрозуміла, потім обернулася до сходів. Звідси не було видно навіть вулиці.
Вона заходилася пояснювати дорогу від майстерні, хоча це нічого не вирішувало. Треба було піднятися до крамниці, повернути, пройти повз зупинку. Мати перепитала, чи далеко вода від дому. Досить далеко. До вікна теж не дістатися: кімната була нагорі.
Мара розповіла про Ганну, про ліжко й вузьку шафу. У кімнаті можна зачиняти двері. Зранку чути, як Ганна йде на роботу, а коли повертається, пахне випічкою; у холодні дні цей запах тримається на пальті. Мати слухала так уважно, що Мара почала додавати зайве. Про пожильця, який залишає взуття посеред проходу. Про кран, який треба докручувати. Навіть сказала, що в неї тепер є власні гроші, й мало не полізла по них до кишені.
Мати спитала, чи той чоловік також живе в цьому домі. Мара похитала головою, пояснила, що вони розійшлися. Тепер він прийде до лікарки разом із нею, допомагатиме, але жити разом вони не збираються. Останнього Адріан не говорив; Мара сама надала їхнім учорашнім домовленостям певності, якої вони не мали.
Материне обличчя змінилося. Вона розтулила рот, потім поправила на Мариних колінах гребінь, який і без того лежав рівно. Мара відчула, що зараз їй почнуть нагадувати. Випередила матір, попросивши не говорити про те, як її застерігали.
Мати подивилася на неї сердито. Кілька секунд вони мовчали, й Мара вже шкодувала, що прийшла. Тоді мати підтягнулася вище, сперлася на уступ і сказала, дивлячись їй просто в обличчя:
— Я не знала, чи ти хочеш мене бачити.
Мара нагадала про сестру. Мати пам’ятала прохання. Збиралася прийти, потім відкладала; щоразу знаходилася причина, а коли Рута принесла нову звістку, сперечатися із собою вже не було коли. На цьому пояснення закінчилося. Мара могла б сказати, що чекала. Натомість узяла гребінь і спробувала розчесати пасмо, яке весь час лізло на щоку. Надламаний зубець зачепив волосину.
Мати простягнула руку, але гребінь не забрала. Зняла з Мариного рукава мокру нитку й спитала про дитину. Мара розповіла, як робила тест, про смужки й Ганнин телефон, що рахував час. Поки говорила, їй уперше стало трохи смішно: вона несла матері звістку про онука, а пояснювала якусь куплену паличку. Мати слухала цілком серйозно. Хотіла знати, чи завтра вже скажуть, коли народжувати.
Мара не знала. Про хвіст не спитала. Мати не мала б відповіді, а ще одного вечора, схожого на п’ятничний, вона не витримала б.
Вони посиділи, слухаючи, як нагорі Соломія ходить від столу до комори. Мати попросила після огляду передати їй усе, що скажуть. Мара погодилася й зсунула черевики далі від краю. Потім нахилилася сама, обхопила матір за шию. Цього разу під нею нічого не хитнулося, і можна було не відпускати довше.
У понеділок Адріан чекав біля приймальні. Побачивши їх із Ганною, підвівся й пішов назустріч; у руці тримав пляшку води. Мара вже теж мала воду, Ганна поклала в сумку ще вдома. Тепер на трьох було дві пляшки, а пити ніхто не хотів.
На стіні висіли фотографії немовлят. Мара сіла під однією, де голе дитя лежало на животі, підібгавши ноги, й більше туди не дивилася. Натомість стежила за жінкою біля вікна: та набирала щось на телефоні великим пальцем, а другою рукою безупинно гладила живіт. Мара спробувала вгадати, скільки їй ще чекати, не змогла й розгорнула зошит.
Гроші випали на підлогу. Адріан нахилився, подав їх разом із клаптиком, де було записано час. Мара затиснула все між сторінками міцніше. Коли назвали її прізвище, пішла до дверей надто швидко, й Ганні довелося наздоганяти. Адріан залишився на стільці.
Лікарка почала з паперів. Уточнила ім’я, дату народження, запитала, чи Мара не заперечує проти присутності Ганни. Потім захотіла знати про останні місячні. Відповідати виявилося складніше, ніж удома: з календарем на кухні вони принаймні бачили, скільки минуло часу. Мара пам’ятала події, лікарці потрібні були числа. Ганна підказала приблизний тиждень, застерегла, що точної дати вони не знають.
Про біль, кровотечу й самопочуття відповідати було легше. Мара потроху заспокоїлася. Дістала список складників мазі, показала руки. Лікарка оглянула шкіру, спитала, чи є давні висновки й призначення. Мара згадала тільки огляд тріщини на руці; записаних тоді порад вони із собою не взяли. На уточнення, коли все почалося, Мара відповіла, що кілька тижнів тому, й відразу відчула Ганнин погляд. Про море вона в кабінеті говорити не збиралася.
Лікарка занотувала відповідь. Сказала, що шкіру варто окремо показати дерматологу, переглянула склад і перейшла до наступного запитання. Мара ще чекала, що її почнуть викривати, та розмова вже пішла далі.
УЗД можна було зробити тут-таки. Мара погодилася, спершу перепитавши про оплату; на огляд із собою взяла більше, ніж дав Адріан. Лікарка пояснила, що на такому ранньому терміні внутрішній датчик дасть чіткіше зображення, показала його, розповіла, як відбуватиметься обстеження. Мара вислухала й лише тоді кивнула. Її попросили сходити до туалету, потім роздягнутися за ширмою. Ганна лишилася біля узголів’я, тримаючи сумку з обома пляшками: Адріан перед дверима все-таки віддав їй свою.
Паперова підстилка зім’ялася, коли Мара влаштовувалася на кушетці. Вона хотіла розправити її під собою, але лікарка вже приглушила світло й підкотила стілець. Екран стояв збоку, повз Марине плече тягнувся кабель. Вона дивилася на Ганну, поки не відчула, що та навмисне усміхається. Тоді перевела погляд на стелю.
Обстеження тривало довше, ніж вона сподівалася. Лікарка час від часу натискала на клавіші, змінювала положення датчика, одного разу попросила не напружуватися. Мара лежала, стискаючи край простирадла. На стелі біля лампи була закручена спіраллю тріщина; вона встигла пройти її очима кілька разів, аж поки лікарка повернула до неї екран.
У сірому мерехтінні Мара нічого не впізнала. Вона знала, що зараз побачить дитину, й очікувала хоча б голову. Лікарка показала темну порожнину, невелику світлу ділянку в ній, пояснила, куди дивитися. Потім посунула зображення. Мара слухняно стежила за вказівником, не розуміючи, навіщо їй показують те саме ще раз.
Лікарка перевірила виміри, на мить завмерла перед екраном і промовила вже до Мари:
— У вас двійня.
Ганна перестала ворушити ручкою сумки. Мара обернулася до неї, наче та могла перекласти почуте. Слово вона знала: двоє дітей. Просто вони щойно говорили про одну дитину, і Мара ще не встигла погодитися з тим, що інша весь цей час теж була тут.
Лікарка показала обох по черзі. Два окремі плідні мішки, у кожному — маленький ембріон із помітною серцевою діяльністю. За розмірами йшов восьмий тиждень. На запитання, чи це добре, вона відповіла, що сьогодні бачить розвиток обох, а далі за вагітністю належить спостерігати. Мара шукала на екрані рух. Лише з другої спроби помітила дрібне пульсування там, куди їй показували.
Про ноги спитала майже пошепки. Лікарка перепитала, і Мара голосніше повторила: чи видно в них ноги. Лікарка пояснила, що зачатки кінцівок уже можуть бути помітні, але оцінити їхню будову на цьому зображенні ще не можна. Нині можна уточнити термін, побачити, де розвивається вагітність, скільки ембріонів; будову тіла розглядатимуть пізніше. Ганна нахилилася до неї, поправила край простирадла. Мара знову подивилася на стелю й почекала, поки дозволять підвестися.
Вдягалася повільно. Зачепила пальцем петлю на сукні, не відразу втрапила ногою в черевик. За ширмою друкувалися папери, лікарка щось пояснювала Ганні, а Мара хотіла вийти й почути сама, та ніяк не могла застебнути останній ґудзик. Нарешті облишила його. Сіла до столу, попросила повторити. Отримала призначення на аналізи, рекомендації й дату наступного візиту; Ганна записала окремо те, що треба було зробити найближчими днями.
Знімок лежав зверху. Лікарка ще раз показала, де хто. На папері нічого не рухалося, і Марі це чомусь не подобалося.
Адріан стояв біля вікна. Він устиг зняти пальто, перекинув через руку; коли побачив їх, відразу подивився на аркуші. Мара простягнула йому знімок і сказала про двійню. Він узяв папір обома руками, підніс ближче, потім розсміявся — коротко, недовірливо. Запитав, де дивитися. Мара показала перший темний овал і другий. Їй сподобалося, що тепер вона сама може пояснити йому хоч це.
На вулиці Ганна пішла до аптеки, залишивши їх біля входу. Адріан усе ще тримав знімок. Мара нагадала про Віру; довелося торкнути його за рукав, щоб відірвався від паперу. Він пообіцяв поговорити з нею сьогодні. Мара не стала питати, що саме скаже.
Він хотів залишити знімок собі. Мара попросила спершу віддати: його ще треба показати матері. Адріан дістав телефон і сфотографував аркуш, який вона тримала за верхні кутики. На сонці екран блищав, довелося перейти в тінь. Мара стояла біля стіни, поки він наводив різкість, і думала, що для мами треба буде знайти прозорий пакет, який добре закривається. Тоді вона зможе потримати знімок сама.
