Раді Вас бачити!

Я сама не помітила, як стиснула пальцями його плечі. Біль накрив мене хвилею, такою сильною, що я вже не могла її стримати.

— Я міг врятувати лише одну. І вона благала, щоб це була ти, — глухо сказав він. — Я не міг урятувати вас обох…

Його слова різонули глибше, ніж я хотіла визнавати. І найгірше було те, що тепер уже нічого не можна змінити.

— Що мені тепер робити? — прошепотіла я крізь сльози. — Боротися? Чи це взагалі має сенс?

Милосник кілька секунд мовчав, не відводячи від мене погляду.

— Я буду боротися за тебе… Якщо ти не відштовхнеш.

Я повільно відпустила його й відступила. Холодний вітер одразу пробрався під одяг.

— А якщо тобі знову доведеться обирати? — тихо запитала я, дивлячись йому просто в очі. — Кого ти врятуєш?

Щось у ньому змінилося тієї ж миті. Його обличчя залишилося спокійним, але погляд став холоднішим, майже чужим.

Ніч навколо густішала. Хмари затягнули небо, сховавши місяць, і лише поодинокі зорі ледь пробивалися крізь темряву. Десь у лісі озвався пугач, і його крик швидко розчинився в тиші.

І раптом я згадала про Стефона. Про обіцянку, яку дала. Він досі стояв на площі в колодках, залишений напризволяще байдужому місту. Від цієї думки серце знову стиснулося — тепер уже від страху за нього.

Я зірвалася з місця, не дочекавшись, поки Милосник хоча б щось скаже. Тільки звук власного важкого дихання лунав у моїх вухах. Ноги з силою відштовхувалися від землі, лишаючи за собою сліди вологого ґрунту. Вітер свистів у вухах, кусаючи холодом щоки.

Я промайнула знайомими вуличками, навіть не помічаючи їх. Площа вже була близько, але кожен крок здавався нескінченно довгим. Моя тінь тремтіла в світлі маленьких гасових ліхтарів, ніби боялася слідувати за мною в цей нічний морок.

Місяць, ніби ображений, що ним нехтують, сховав своє лице за густою завісою хмар. Повітря пахло деревиною та димом від далеких багать.

Площа була порожня. Поміст стояв темною громадою, ніби кам'яний вирок, а на ньому, майже нерухомий, сидів Стефон. Серце затріпотіло, як птах у клітці.

— Вибач, вибач, — мої слова виривалися з грудей, як судомний зойк, поки я бігла до нього. Ноги ковзали по слизькому камінню, але я не зупинялася. — Стефоне, я запізнилася!

Він повільно підняв голову, і навіть у тьмяному світлі ліхтаря я побачила тінь слабкої усмішки. Його голос був хрипкий, ніби крізь нього пройшли всі бурі цього світу.

— Але ти все ж таки прийшла, хоч і запізненням, — сказав він, а в його словах було більше болю, ніж докору.

Я впала навколішки біля нього, руки гарячково намацували закриті навіси. Пальці тремтіли, але я вперто продовжувала розбирати їх.

— Давно стражі пішли? — видушила я з себе, намагаючись зосередитися на роботі, а не на його змученому вигляді.

Він зітхнув, його плечі здригнулися, наче від холодного вітру, що облизував площу.

— Як тільки сутінки впали. Вони залишили мене тут, коли всі рушили до жертовних багать. Дивно, але я навіть зрадів, що не довелося чути їхнього галасу.

Нарешті навіс піддався, і Стефон, зірвавши колодки з рук, повільно опустився на підлогу помосту. Його пальці потягнулися до шиї, обережно торкаючись червоних смуг, що залишили кайдани.

— Вибач, — прошепотіла я, сідаючи поруч із ним. Голова йшла обертом від провини, а слова ледь знаходили дорогу крізь клубок у горлі. — Я мала прийти раніше... але не змогла.

Він мовчав, схилившись уперед, але за мить підняв очі на мене. Його погляд був уважним і теплим, незважаючи на втому.

— Ти плакала? — тихо запитав він, нахиляючись ближче. — Чому?

Його слова звучали просто, але в них було стільки щирої тривоги, що в мене знову затремтіли губи. Тьмяне світло ліхтаря падало на його обличчя, підкреслюючи втому в очах і дивне полегшення, ніби він досі не вірив, що бачить мене перед собою.

Я лише похитала головою й опустила погляд. Пальці самі стиснули край спідниці, наче це могло допомогти мені втриматися.

— Тоді чому ти так виглядаєш? — тихо спитав він. — Хтось тебе образив?

Я швидко замотала головою.

— Ні. Просто втрапила в халепу. Один лісовий дух урятував мене від іншого. І все.

— Але твої очі кажуть, що це не все, — наполегливо мовив він.

— Стефоне, не треба, — тихо попросила я, відводячи погляд. — Усе вже минуло.

Я думала, він відступить, але замість цього відчула його дотик. Обережний і теплий. Його пальці легко торкнулися моєї щоки й затрималися біля скроні.

Я мимоволі затамувала подих.

— Ти завжди так робиш, — сказав він, тихо, майже пошепки. — Закриваєшся, мовляв, все нормально, але я бачу тебе. Винен твій загадковий лісовий дух?

Його обличчя було вже зовсім близько.

— Скажи, якщо не хочеш, — прошепотів він, торкнувшись кінчиками пальців мого підборіддя.

Я не сказала нічого. Це мовчання було відповіддю. Його губи торкнулися моїх, теплі й легкі, як дотик ранкового проміння. У цей момент залишилися тільки ми двоє. Я дуже добре чула голос мого Я, яке кричало, що так не можна, що це хоч і мовчазний, а обман. Але я не реагувала на внутрішній голос, так само як і не протестувала проти дій Стефона. 

Я не знала, чи дозволила б це ще хвилину тому, але зараз не могла відштовхнути його. У його поцілунку було стільки ніжності, що я відчула, як щось ламається всередині мене — та стіна, яку я завжди вибудовувала, коли відчувала себе вразливою. Але зараз я була надто схвильована всім, що відбулось, тому просто дозволила статись тому, що сталось. Його теплі губки ледь злегка рухались, вдихаючи свою ніжність.

Він відхилився, дивлячись на мене, наче на щось крихке й дорогоцінне.

—  Я знаю, яким ти мене бачиш, але я на відміну від нього не скривджу тебе, — тихо промовив він, але в його голосі звучав виклик.

Я відвела погляд, змушуючи себе відірватися від цього моменту.

— Нам не варто тут розсиджуватись, ніч занадто неспокійна, — сказала я, підводячись, і кинула короткий погляд на порожню площу.

Темрява гніздилася в кожному куточку, а легкий вітер грав із залишками соломи на помості, створюючи відчуття, ніби за нами хтось спостерігає.