Спочатку:
На сторінку книги
— Ти що не чула, — різко пробурмотав Стефон. — Вона і про мене знає, це ж відьма.
Вента глянула на мене, і її очі раптом засвітилися холодним блиском.
— Мила моя Маланочко, — промовила вона з дивною ніжністю, що змусила мене здригнутися, — ціна не для мене. Ти повинна була пам’ятати. Ти ж була не такою вже й малою.
Мені перехопило подих від дивного знайомого відчуття.
— Не розумію вас! — вигукнула я, але моя впевненість звучала надто крихко.
Відьма глянула на мене з осудом, який здавалося, відлунював у кімнаті.
— Просто визнай це, — прошепотіла вона, але її голос заповнив собою все навколо. — Я завжди відчувала твої злі думки про мене. Завжди! Ти ховала свій гнів, але він кричав, Маланко. Я не могла прийти до міста, не могла віднайти тебе, лиш чекала, що ти сама прийдеш. І ось нарешті ти тут, а ти навіть не пам’ятаєш!
— Гей, якщо щось не так, то я тут лише як діловий партнер! — несподівано втрутився Стефон, піднімаючи руки в жесті покори. — Я вам зла ніколи не бажав, правда.
Я не слухала його. Уся моя увага була спрямована на відьму, чий погляд пронизував мене наскрізь. Я вперто трималася думки, що вона все вигадує, намагаючись залякати. Але слова її чіплялися за щось глибоко всередині мене. Те, що я боялася згадувати.
— Єдине, що я знаю, це те, що останньою перед смертю мою матір бачили саме ви, а потім її знайшли мертвою. Ніби нещасний випадок, — холодно сказала я, впиваючись поглядом у відьму. Мій страх був схований настільки глибоко, що я й сама повірила у свою безстрашність перед відьмою.
Слова висіли у повітрі, мов лезо над ниткою, готове обірвати її будь-якої миті. Але, на мій подив, вони не викликали в неї злості. Її очі, спочатку темні й хитрі, змінилися. Сум, що з’явився в них, здавався настільки щирим, що змусив мене на мить задуматися.
— Отже, я маю рацію? — наполягла я, не дозволяючи собі піддатись її слабкості.
Відьма довго мовчала. Її погляд, що спочатку був спрямований на мене, тепер повільно зникав десь у тьмяному світлі лампи. Її голос прозвучав дивно тихо, неначе вона говорила більше сама до себе:
— У чому, Маланочко... — її голос був сповнений дивного тону, одночасно ніжного і відстороненого. — Невже, ти вважаєш мене винною у смерті власної доньки?
Я завмерла, відчуваючи, як все всередині мене стискається в тугий вузол.
— Що ви вигадуєте?! — вирвалося з мене, і я різко підскочила зі стільця, навіть не намагаючись приховати гнів.
Моя реакція змусила Стефона напружитися. Він розгублено поглядав то на мене, то на відьму, не знаючи, до чого готуватися і чий бік прийняти. В його очах з’явився жовтий неприродний блиск.
Всі ці роки, що я прожила з таємною ненавистю до болотяної відьми, і тепер це вибухнуло всередині мене. Я звинувачувала її у смерті матері. Винна чи ні — це вже не мало значення. Вона була для мене джерелом тієї втрати, що переслідувала мене, тінню, яка не зникала навіть у найсвітліші дні.
— Ви... — почала я, але не змогла знайти слів. Відьма підняла голову, і я побачила в її очах не слабкість, а якусь глибоку, непояснену правду.
— Якби ти знала всю історію, ти б не дивилася на мене з такою ненавистю, — прошепотіла вона, майже лагідно. Або дивилась. — Але ти, як і твоя мати, вважала, що всі відповіді треба шукати в іншому. А вони завжди були ближче, ніж ти могла уявити.
Її слова збили мене з пантелику. Вони звучали так, ніби це була не просто загадка, а правда, якої я ніколи не знала.
Моя злість ще не зникла, і я не збиралася дозволити їй маніпулювати мною.
Відьма підвелася. Я пильно стежила за кожним її рухом. Вона підійшла до старого комоду біля каміна, відкрила нижню шухляду і витягнула звідти щось невеличке. Підійшовши до мене, вона обережно поставила це на стіл.
Це був старий, трохи пошарпаний зайчик із ґудзиком замість одного ока. Інший ґудзик, що колись був другим оком, вже давно зник. І все ж вигляд цієї іграшки вдарив мене, наче блискавка, зносячи стіну пам’яті.
— Це моя іграшка, — прошепотіла я. Серце в грудях билося так, ніби намагалося вирватися назовні. — Звідки вона тут?
— Вона завжди була тут, мила, — тихо відповіла відьма, дивлячись на мене сумними очима. — Ти гралася нею, коли твоя мати приходила сюди разом з тобою.
— Це неможливо, — заперечила я. Рука сама потяглася до зайчика, але в останню мить я зупинилася і зробила крок назад. — Це ілюзія, це... це якісь ваші чари!
Відьма похитала головою, а її очі наповнилися болем.
— Мила, я ніколи б не змогла нашкодити твоїй матері, бо вона була моєю донькою. І тим паче тобі, ти — моя онучка, — її голос здригнувся, але вона трималася, наче від цього залежало її життя. — Правда в тому, що наш рід давно переслідує цей огидний дух. І все почалося з того, як моя матір відмовила Лісовику.
Її слова змусили мене завмерти. Наче крижана хвиля накрила мене з головою. Але вона продовжила, не звертаючи уваги на мій шок:
— Вона не віддала йому своєї душі. Хитрощами вона вберегла себе, і Лісовик навіть після її смерті не отримав бажаного. Тоді він почав переслідувати жінок нашого роду. Я була наступною в його списку.
Відьма перевела подих, а я стояла, немов укопана, слухаючи її історію.
— Я заприсяглася, що наш рід на мені й обірветься, адже була єдиною дочкою своєї матері, — продовжила вона. — Але я закохалася. І, незважаючи на обітниці, не хотіли покидати коханого. Тоді і вирішила знайти спосіб позбутися Лісовика раз і назавжди, щоб мати змогу створити родину. Для цього мені довелося піти на відчайдушний крок. Я уклала угоду з іншим могутнім духом. Він пообіцяв, що звільнить мене від Лісовика. І це сталося. Або так мені здавалося.
Відьма зупинилася, щоб зробити паузу, але я вже знала, що далі буде щось ще гірше.
— Я народила двох прекрасних дівчаток, думаючи, що тепер ми вільні, — її голос затремтів. — Але я помилилася. Лісовик мене перехитрив, адже тільки зробив вигляд, що нам вдалось його перемогти і вичікував мого найвразливішого часу, коли в мене з’явиться родина. Так я прирекла дві нові душі на неминучу долю. Мій покровитель теж виявився обдуреним. Разом з ним ми потрапили в замкнене коло договору. Дух-покровитель повинен продовжувати мій вік, витрачаючи свої сили, щоб договір не занапастив наші душі. Він змушений оберігати кожну жінку нашого роду, інакше він порушить договір і згине в пустоті.
Я не могла відвести очей від неї. Кожне слово било, як важкий удар.
— Тепер я змушена жити вічно, поки живий Лісовик, — завершила вона, а в її очах запалився вогник гіркої рішучості. А моїх нащадків буде пересідлувати наймстивіший дух лісу і наймогутніший.
Я безсило впала на стілець, відчуваючи, як її розповідь забирає всі сили. Все, що я чула, було таким неймовірним, але водночас надто правдивим, щоб бути вигадкою.
— Отже, вина за смерть моєї матері лежить на Лісовику? — запитала я, хоч сумніви все ще були присутні в мені.
Вона зникла в темряві глибини хатини й повернулася з листом, мої думки завмерли. Відьма поклала переді мною згорнутий шматок паперу.
— Ось, якщо не віриш, — сказала вона. — Ти впізнаєш її почерк.
Я довго дивилася на листок, але страх і водночас бажання зберегти цю істину змусили мене швидко сховати його в кишеню. Це був єдиний зв’язок із минулим, про яке я завжди хотіла дізнатися, але тепер боялася відкривати. Лист від неї. Можливо в ньому будуть всі відповіді…
