Раді Вас бачити!

Гучний гамір таверни майже заглушив мої думки, але серед натовпу, що збирався навколо барда, я все ж таки запримітила знайоме обличчя — Стефон. Він стояв біля стінки, схрестивши руки на грудях, і, здається, ретельно уникав зустрічатися зі мною поглядом. Сьогодні він не був в солодкій компанії, але і не дивно, нас чекав похід до відьми.

Пан Тадей, хоч і бурмотів щось про безлад у розкладі, все ж дав згоду відпустити мене на залишок дня.

Проходячи повз Стефона, який мовчки спостерігав за всім із непритаманною йому холодністю, я шепнула, ледь схиляючись до нього: 

— Чекай на вулиці за п’ять хвилин. 

Його обличчя не змінилося, але я вловила ледь помітний кивок. Він не відвів погляду від барда, ніби нічого й не трапилося. 

Я поспіхом рознесла все, що було на таці. Гамір таверни здавався гучнішим, ніж зазвичай, ніби намагався перекрити мої думки. Не витрачаючи часу, я вислизнула в підсобку. Сукня та інші речі залишила у кімнаті для працівників, а замість неї на мене лягли м’які, зручні брюки та легка сорочка. Швидкий погляд у дзеркало — і я рушила через чорний вихід.

Обійшовши таверну, я побачила Стефона, який тепер стояв під стіною сусіднього будинку. Його постава здавалася ще стриманішою, а очі, хоч і вдивлялися вдалечінь, ховали якісь внутрішні бурі. 

— Якщо дуєшся на мене за щось, то згадай, що це я маю ображатись, — промовила я, склавши руки на боки, коли опинилась достатньо близько. Мій голос намагався звучати впевнено, хоча в грудях щось стислося. 

Він злегка повернув голову до мене, його обличчя залишалось незворушним: 

— Добре, я почув тебе, а тепер ходімо. У нас не так багато часу. Не хочу застати ніч на болотах. 

Його байдужий тон вдарив сильніше, ніж я очікувала. На якусь мить мені стало не по собі, але я проковтнула це почуття. Не час для з’ясовування стосунків, переконала себе. У нас була спільна мета, і це змушувало залишити будь-які претензії на потім. 

Стефон йшов швидко, не зупиняючись і не дивлячись назад. Його мовчання було неприродним, майже насторожувало. Зазвичай він не втрачав можливості вставити саркастичний коментар або сказати щось різке. 

Я не могла довго витримувати гнітючу тишу, яка здавалася гучнішою за будь-які слова. Коли ми залишили центральні вулиці й наблизилися до останніх хаток, за якими починалась ґрунтова стежка, я, нарешті, вирішила порушити мовчання. 

— Ти щось повинен був віднайти до нашого відходу. Що це? — запитала я, кидаючи на нього швидкий погляд. 

Він йшов уперед, навіть не повернувши голови: 

— Плата. 

Коротко, як відрубав. Жодних пояснень, жодного бажання продовжувати розмову. 

— Плата для відьми? — уточнила я, відчуваючи, як знову стискається грудна клітка. 

— Так, — відповів він, та все ще залишався відстороненим. 

Я кілька хвилин йшла поруч, намагаючись заспокоїти себе. Але невдоволення поступово переростало в обурення. Це було зовсім не в моєму стилі — умовчувати чи тримати щось у собі. Тому я зупинилася і різко обернулася до нього. 

— Будемо відверті, — твердо промовила, дивлячись йому просто в очі. — Якщо тебе щось не влаштовує, кажи. Але не чекай, що я буду відповідати твоїм очікуванням! 

Він нарешті зупинився, погляд його був холодним, але я бачила в ньому щось більше — приховану боротьбу. 

— Вони всі брехуни, без винятку. Їм потрібне наше життя, ми для них їжа, розумієш! — Його голос був тихим, але напруженим.

Я прегарно розуміла, що він мав на увазі і про кого говорив. Так ось, що його хвилювало. Милосник.

Стефон опустив погляд, але ненадовго. Зробивши крок ближче, він, нарешті, зламав свою стриманість: 

— Може моя поведінка і була занадто бурхливою, але тільки тому, що я знаю, на що здатні загублені світом духи. І я не хочу, щоб ти постраждала.   

Його слова застали мене зненацька. Я мовчала, не знаючи, що відповісти. Напруга між нами змінилася, перетворившись на щось інше — не менш сильне, але тепер вже не таке гнітюче.

— Я буду обережною, — нарешті вимовила я, хоч і сама до кінця не вірила своїм словам. 

Стефон глухо зітхнув і провів долонею по потилиці, ніби намагаючись прогнати напруження. Його погляд ковзнув по околицях, насторожено, майже механічно. 

— Ходімо, не барімось, — промовив він, різко розвернувшись і зробивши крок уперед. 

Його рухи були впевненими, але я помітила в них приховану метушню, ніби він намагався уникнути чогось невидимого. Я попрямувала слідом, і хоча повітря довкола залишалося прохолодним і нерухомим, мене не покидало відчуття, що щось змінюється. 

Кроки ставали тихішими, ґрунт під ногами — м’якшим, ніби земля сама готувалася нас поглинути.

— Ти не думаєш, що ми робимо помилку? — раптом запитала я, розриваючи мовчання. — Я про візит до відьми.

— Можливо, так і є, — відгукнувся Стефон, навіть не сповільнюючи кроку. Його голос звучав спокійно, але я відчула в ньому тінь приреченості. — Але це не означає, що треба скласти руки та нічого не робити.

Його слова важко було заперечити, але полегшення вони не принесли. Я мовчки кивнула, хоч він і не дивився на мене.

Коли ми підійшли до розвилки, я впевнено обрала дорогу, яку знала найкраще. Вона була трохи довшою, але безпечнішою, оскільки обходила трясовину і тримала нас подалі від лісу. Стефон мовчки пішов за мною, лише інколи кидаючи погляди на околиці.

— Якщо щось станеться на шляху, тримайся біля мене, — раптом заговорив він, ламаючи напружену тишу. Його голос став серйознішим. — І в жодному разі не відходь, навіть якщо я здаватимусь тобі чудовиськом. Я добре контролюю свою свідомість у будь-якому вигляді, але з фізичною стороною бувають проблеми. Я вже казав тобі.

Я підняла брови, пригадуючи його попередження. 

— Так, так, пам’ятаю. І дуже сподіваюся, що цієї твоєї сторони я не побачу. Але... — я зітхнула і додала, — буду готова. Спробую. 

Стефон кинув на мене короткий погляд, у якому змішалися вдячність і напруга. Ми йшли далі, а навколо нас поступово густішала тиша, здавалося, навіть вітер припинив свій рух.