Спочатку:
На сторінку книги
— Ну? І чого ти добиваєшся? — спитала я, поклавши руки на боки, мов господиня, що спіймала бешкетника на гарячому.
— Ти знаєш, чого я хочу, — тон вовкулаки змінився, наче з нього здерли маску. Більше жодного удаваного шарму, лише прямолінійна ввічливість, яка дратувала ще дужче. — Мені потрібна твоя допомога, Маланко. Ти одна на весь світ знаєш, що зі мною сталося. І тобі мене не шкода?
— Було б шкода, якби ти таким вилупком не був, — кинула я, задерши носа догори, щоб хоч якось тримати дистанцію.
— Ну, будь ласка, — його голос звучав уже майже відчайдушно, але все одно якось гидко, мовби він вважав, що вже тримає мене в своїх руках. — Ти ж хочеш, щоб я сказав тому панові, що пробачив тобі і все в порядку?
Я примружила очі, в моєму погляді, мабуть, читалося щось небезпечне, бо Стефон поспішив додати:
— Благаю! Ну справді, благаю, ходімо зі мною до відьми! — Він склав руки в молитвенному жесті, виглядаючи так безглуздо, що я ледь не розсміялася.
— Яка ще відьма у Великій Кілії? — здивувалася я, втрачаючи нитку його безглуздої оповіді.
Стефон виглядав, як той розповідач, що починає історію з середини, а закінчує початком історії.
— Та, що в лісі живе, за болотами, — уточнив Стефон, дивлячись на мене так, ніби це було очевидно.
— Які болота, яка відьма?
— Вента, болотяна відьма, — пояснив він швидко, продовжуючи робити круглі очі.
— Ах, ця... Ні, я не піду. Знайди когось іншого, — відрізала я, змахнувши рукою, ніби хотіла стерти цю ідею з повітря.
— Але чому? Це ж… ніби безпечніше ніж повертатись в пошуках розлюченої богині, — вперто відповів він, втупивши в мене погляд, який був схожий на цвях, що застряг у деревині.
Ну й навигадував: спершу заповзявся шукати богиню, а тепер йому відьму подавай. Моя нога в ліс не ступить.
— Ні, означає ні. Ми не будемо мати справу з цією шарлатанкою, — тихо вигукнула я, намагаючись не привертати зайвої уваги до нашої розмови. — Краще вже з розлюченою богинею зустрітись!
— Отже, піти в ліс уже не страшно, а зустрітися з якоюсь людською відьмою — ніяк? — його голос став різким та нетерпеливим.
— А чим поганий твій старий план — повернутися до місця зустрічі богині та духа? — спробувала я відхилити його ідею. Я покажу в яку сторону йти, почекаю на межі лісу, а ти швиденько збігаєш все рознюхати.
— Ти мала рацію. Це нічого нам не дасть. Я все розвідав. Відьма може нам допомогти. Вона корисна нам обом. Мені — повернутися до свого світу, а тобі — віднадити Лісовика. Те, що я чув, підказує, що вона має силу, достатню для цього. Ходімо!
— Ні, сказала, що не піду до неї! І точка! — я вперлася, як та кішка, яку намагаються занести до води.
— Та що не так? Ми обійдемо довгим шляхом, щоб оминути ліс і болота. Це буде безпечно. І, про всяк випадок, скористаємося старим надійним способом, який плутає духів. Я тебе захищу, врешті-решт!
— Та навіщо я тобі здалася? Ти й сам прекрасно впораєшся!
Стефон зам’явся, переступаючи з ноги на ногу. Мені навіть здалося, що він шукав слова, як школяр, якого застукали на гарячому.
— Що? — я підняла брову, очікуючи пояснень.
— Я чув, що відьма нечесті не допомагає, — почав він, явно добираючи слова. — А ти мене так називаєш. Очевидно, що у вашому світі нас за людей не вважають. Тому я вирішив, що буде більше шансів, якщо я прийду разом із тобою. Та й удвох не так страшно, еге ж?
Його слова звучали настільки незграбно, що я ледь втрималась його не пожалити, потім згадала з ким розмовляю.
— Стефоне, я не те мала на увазі. Вовкулак і справді не водиться в нашому світі, хіба що тільки в легендах і казках. Але я не мала тебе так називати, це було неправильно.
— Отже, ти погоджуєшся? — він зробив такі великі й сльозливі очі, що я майже відчула, як тану, як масло на гарячій сковорідці.
— Не квап події, — пробурмотіла я, відводячи погляд. Але всередині я вже знала, що мій спротив починає тріщати по швах.
— Ти ж не будеш вічно оминати всі ліси та криниці вашого королівства все життя? — тиснув на мене моїми ж обставинами.
— А як ти мене від духів зібрався захищати, якщо сам їх побоюєшся? — запитала я, намагаючись уникнути його пропозиції іншим шляхом.
— Ну, в мене є одна ідея, але вона тобі точно не сподобається, — промовив він, відводячи погляд. — У вовкулаків є така особливість: ми можемо відлякувати духів.
— Ага, а чого ти тоді їх так побоюєшся, якщо вони тобі не нашкодять?
— Не зовсім так, — він зробив паузу, хмурячись. — Для цього мені треба обернутись, а з цим у мене малесенька проблема.
— Ну?
— Як я вже казав, я не повністю контролюю обернення, і інколи переходжу в другу шкіру частково. І це до біса може налякати непідготовлену людину.
Я криво посміхнулась, вже уявивши, що це може бути за часткове обернення.
— Ясно. Це й радує, й лякає одночасно.
— Ось і я про це, — він кивнув, зрозумівши моє відчуття. — Тож ти згодна? Чи є у тебе якісь особисті рахунки з цією відьмою?
— Згода, — зітхнула я, все-таки розуміючи, що якщо є хоч якийсь шанс позбутися переслідувань Лісовика, треба погодитись.
— Мені потрібно дещо дістати, і вже завтра вирушимо, — промовив Стефон, розслабившись, ніби отримав бажане.
— Завтра я працюю, ніяк не можу, — відповіла я, зітхнувши.
— То відпросись. Чи, може, мені це зробити? — підморгнув він, явно насолоджуючись ситуацією.
— Добре, але частину зміни я все ж випрацюю. Коли будеш готовий, приходь до таверни, але не займай місця. Вирушимо без зволікань.
— А сьогодні після зміни ти вільна? — запитав, намагаючись додати у голос нотку рокової спокуси.
— Ну тебе! — махнула на нього рукою й вирушила до таверни, бурмочучи на ходу: — Нічого тебе не змінить...
