Спочатку:
На сторінку книги
Стежка привела нас до невеликої галявини, де стояла її хатина. Перекошена, з дахом, покритим мохом, вона виглядала так, наче виросла з землі. Мотузки з оберегами тихо колихалися на вітру, видаючи дивне брязкання, яке нагадувало шепіт. Хатина була ніби з казки, але з тієї, що бабусі розповідали біля вечірнього вогнища, додаючи шепітливого страху.
Відьма відкрила скрипучі двері та озирнулася через плече:
— Ну що, заходьте. Або можете залишитися тут, серед духів і своїх запитань. Але пам’ятайте: відповіді не завжди приємні.
Ми застигли на кілька секунд, мов зачаровані, вдивляючись у дивакувату постать відьми. В її рухах була якась дивна грація, що зачаровувала, водночас змушуючи напружуватися. Однак ми обережно рушили слідом, мов боялися розірвати цю тонку павутину тиші.
Зробивши крок всередину, я одразу відчула змішання запахів: сушених трав, диму та чогось гіркувато-солодкого. Стеля була низькою, а дерев’яні балки прикрашені пучками сушених рослин, оберегами та старовинними вінками. У кутку темнів камін, складений з грубих, наче зсунутих силами природи каменів. У ньому варилося щось густе й паруюче, наповнюючи кімнату загадковим буркотінням.
На стіні безліч полиць, деякі встигли припасти павутиною, на них рядками стояли різні баночки та пляшечки дивакуватої форми, що нагадували краплю дощу.
Стіл у центрі кімнати виглядав ніби полі бою між порядком і хаосом. Одна його частина була зайнята всілякими дрібничками: мішечками, амулетами, дивовижним зіллям у баночках та невеликим казанком. Інша ж — навпаки, охайно прибрана, з акуратно розставленим чайним сервізом, з якого вже підіймалася пара.
— Чого стали, як вкопані? Сідайте. Як кажуть у старих казках відьом, я вас чекала, — її голос, хоч і суворий, мав нотку теплої іронії. Відьма обережно поставила масляну лампу на середину столу. Навколо вже й так було світло — свічки, розставлені по кімнаті, горіли рівним полум’ям, кидаючи тіні, які танцювали на стінах.
— Радий познайомитися, — почав Стефон, опускаючись на стілець. Його рухи стали несподівано розслабленими. — Мене звати Стефон, і ситуація, в яку я потрапив, вкрай… незвичайна.
Я ж залишалася на ногах, відчуваючи, як настороженість буквально стискає мене в обіймах. Про цю відьму я знала ще з дитинства, і довіряти їй я не мала бажання. Хоч зараз вона була нашою єдиною надією. Інші відьми, про яких я чула, могли хіба що наворожити долю на картах або розповісти щось про родові прокляття. А ця була іншою. Це була болотяна відьма.
— Сідай, Маланко, — промовила відьма, раптом опинившись небезпечно близько. Її голос був глибоким, мов осінній вітер у полі. Я присіла, відчуваючи, як холод пробіг по спині, хоча в кімнаті було тепло. — Тебе я чекала найдовше, понад десять років.
Я здивовано глянула на неї, не розуміючи, що вона має на увазі. Щось всередині почало тремтіти, але я мовчала.
— Ем… я бачу, у вас із нею давня історія, — обережно почав Стефон. — Але як щодо мене? Моя ситуація доволі… делікатна. Ви будете здивовані…
— Ти вовкулака з іншого світу, — перебила його відьма, кинувши гострий погляд. — Застряг тут через вихор, насланий богинею.
Стефон кліпнув, ошелешений її словами.
— Міг би здогадатися, що вам все відомо, коли мене назвали вовкулаком ще на болоті, — пробурмотів він, явно розчарований тим, що його історія не вразила відьму.
Я ж залишалася сидіти, відчуваючи, як мій світ знову похитнувся. У голові роїлися думки, одна за одну заплутаніші. Кожне слово відьми відкривало нові двері у те, що я старанно уникала всі ці роки. До неї я прийшла лише для того, щоб з’ясувати, як позбутися переслідувань Лісовика, але тепер здається, що відповідей потрібно набагато більше.
Спогади накочувалися хвилями: дитячі, каламутні, мов ранковий туман у лісі. Ті таємничі натяки, які я випадково підслухала, коли тітка вважала мене зайнятою іграшками. Відголос імені моєї матері, сказаного шепотом, так, ніби воно могло викликати щось незбагненне. Я завжди удавала, що нічого не знаю, щоб не будити тієї частини себе, яка здавалася чужою. Але зараз ця частина немов прокидалася і простягала до мене руки, вимагаючи відповіді.
Я боялася запитати про це відьму. Боялася того, що можу почути і що це розірве той крихкий баланс, який я вибудовувала в собі з дитинства. Але мовчати довго я теж не зможу.
Мої думки були мов заплутаний клубок ниток, кожна з яких тяглася до загадки, залишеної матір’ю. І чомусь я завжди вважала, що це пов’язано з болотяною відьмою.
Стефон тим часом продовжував щось бурчати, намагаючись повернути розмову у своє русло, але я його майже не чула. Погляд відьми, який я краєм ока відчувала на собі, здавався гострим, як лезо серпа, яким зрізають полин. Невідомо, чи це було застереженням, чи викликом.
— Тож, якщо вам уже все відомо, чи можете ви нам допомогти? Звісно, ми принесли дар взамін, — продовжив Стефон, натягнуто всміхаючись.
Відьма сіла навпроти, спокійно доливаючи в свою філіжанку чай. Аромат напою раптом став яскравішим — суміш квітів і трав, теплий і обволікаючий, ніби літо під зорями.
— Допомога завжди має свою ціну, — нарешті промовила вона, стискаючи філіжанку пальцями. Її очі дивилися просто на мене. — Але не завжди ту, яку ви очікуєте заплатити.
— Звідки вам все це відомо про нас? — запитала я, нахиляючись ближче до відьми, неначе хотіла побачити в її очах хоч якусь правду. — Певно і про Лісовика знаєте?
Відьма раптово відклала філіжанку. Рука її швидко ковзнула до невеликого мішечка на поясі, звідки вона витягла щось і різко кинула на стіл. Звук був глухим, проте наповненим якоюсь дивною вагою.
— Я збираю трави та варю зілля, готую настоянки та мазі, що здатні мертвого підняти, але не тому до мене люди йдуть, навіть долаючи лякаючи та окутану жахливими історіями трясовину. Вони йдуть, щоб поставити питання, — говорила вона протяжно та не відводячи очей від мене.
— Яке питання? — зацікавлено, але ледь чутно запитав вовкулака з тремтливою обережністю.
— Чи вийде заміж? Коли смерть на порозі чекати? Чи буду щаслива? А матиму діток? – перераховувала болотяна відьма.
На столі розсипалися кістяні жолуді зі старовинними символами, вирізьбленими на їхніх боках. Вони не були схожі на щось, що можна побачити в природі. Їх поверхня мала дивний, ніби восковий блиск, а краями вони здавалися настільки гострими, що можна було порізатися.
Декілька з них впали так, що символи дивилися прямо на мене, неначе самі кістки мали волю. Інші лежали порожніми сторонами догори, ніби навмисне приховуючи те, що мені ще не варто знати.
— Що це означає? — запитала я, намагаючись зберігати спокій, хоча серце калатало так, що здавалося, ось-ось вистрибне з грудей.
Відьма нахилилася над столом, її тінь тремтливо танцювала на стіні, нагадуючи про щось первісне й моторошне.
— Це означає, що ти таки врятуєшся від Лісовика, — її голос різко знизився, став майже шиплячим, — але за це доведеться заплатити чималу ціну.
Я напружилася, стискаючи кулаки під столом.
— Яку ціну ви хочете? І звідки ви про все знаєте? — моє терпіння було на межі, я хотіла все знати.
