Спочатку:
На сторінку книги
Стефон, як завжди, не втримався, щоб не вставити свої п’ять копійок:
— Оце так поворот! Хто б міг подумати... Ти онука болотяної відьми, — він промовив це так легковажно, наче переповідав пікантну плітку. — Знаєте, ми з Маланкою неабияк зблизилися... суто по-дружньому, звісно. Може, ви й мені допоможете з одним делікатним питанням?
Відьма зміряла його поглядом, наче настирливу муху, і карбувала слова:
— Вовкулако, не я привела тебе в цей світ, і не мені вертати тебе назад.
Стефон ще посміхався, але плечі його безсило опустилися — здавалося, він щойно почув остаточний вирок. Посмішка остаточно зникла з його обличчя.
Голос відьми знову пролунав, тепер уже з пророчою силою:
— Проте... — вона змахнула рукою, і кості, що невідомо як знову опинилися в її долоні, зі стукотом розсипалися по столу. — Я бачу: скривджена богиня повернеться. Її лють роз’їсть межу між нашими світами, і вона стане тонкою, мов павутиння. Тоді ти матимеш шанс пірнути у вихор і повернутися додому.
Стефон заціпенів, намагаючись осягнути почуте.
— Як? Де буде цей вихор? Як знайти ту богиню? — в його голосі відчувалося, як він хапається за надію.
Відьма схилилася вперед, її очі блищали загадковим світлом:
— Та, що зустріла тебе в цьому світі, та й проведе назад, — вона кивнула в мій бік, і я відчула, як Стефон пильно глянув на мене.
— Ти мусиш її оберігати, — додала вона, звертаючись до нього. — Щоб у відповідний момент все сталося так, як напророчено.
— Тобто весь час бути поруч і берегти, — підсумував Стефон, лукаво посміхаючись.
Розуміючи, куди все хилиться, я відсахнулася, ніби це слово саме по собі мало магічну силу і могло прив'язати його до мене.
— Ні! Ні! І ще раз ні! — вигукнула я, піднявши руки, наче намагаючись поставити між нами невидимий бар'єр. — Що ти йому напророчила? Він і так проходу не дає!
— Маланко, це наша доля, — Стефон зухвало усміхнувся. — Не думаєш так?
— Він буде тебе захищати, і ти цього потребуєш, — втрутилася відьма, її голос був наповнений втомою, але звучав рішуче. — Думаєш, Лісовик тільки зараз на тебе полювання почав? Я стримувала його дуже давно. Але тепер він сильніший, ніж раніше. І чим ближче до Літах, тим сильнішим він стає. Ти одна не впораєшся.
Я зустріла її погляд, відчуваючи, як тиск цих слів буквально вдавлює мене в підлогу. Відьма говорила не просто як мати, що піклується, а як людина, яка знає всі шляхи, якими можна пройти, але кожен веде до однієї і тієї ж прірви.
— І що тепер? — я втратила силу в голосі, бо відчувала, як нитки долі затягуються навколо мене. — Усе вже вирішено, так? Я навіть вибору не маю?
— Завжди є вибір, — сказала відьма, і в її голосі вперше прозвучало щось схоже на співчуття. — Але відмовитися від допомоги... це лише пришвидшить кінець.
Стефон склав руки на грудях і з виглядом, ніби вже виграв у лотерею, додав:
— Не хвилюйся, я не настільки поганий компаньйон. До того ж хіба це не цікаво — пережити разом пригоди?
Я кинула на нього погляд, повний сарказму.
— Пригоди? Ти занадто часто слухаєш свої байки. Це все реальність, і мені вона аж ніяк не здається веселою.
Але десь глибоко в душі я розуміла, що це дійсно може бути єдиним шансом вижити.
— Ось тримай, — відьма простягнула мені чорний мішечок, схожий на той, що вже лежав у моїй торбі, як талісман від тітоньки. — Це оберіг, він допоможе у тяжкий час. Плату я з вас не візьму. Але вам час, сонце сідає, а це час духів.
Я взяла мішечок в руки, відчуваючи його важкість.
Вже на порозі, відьма віддала свою лампу, зі словами:
— Я любила обох своїх доньок і рада, що друга залишилась живою, хоч так і не створила своєї родини. Ти для неї, як донька, не залишайте одна одну. Я буду вас оберігати, як тільки зможу.
Я не знала, що сказати, тому просто кивнула головою. Це не було відмовою, але й не обіцянкою. Я не могла змусити себе висловити те, що залишалося на серці. Між нами стояла тонка межа, і я не могла зрозуміти, чи слід її переступити. Вона все ще залишалась болотяною відьмою, а не моєю бабусею.
На дворі ми залишились у сутінках, лише старе масло лампи світило нам шлях. Вовкулак йшов поруч мовчки, його присутність тепер була дещо іншою, і, здавалося, він відчував зміни, які я сама ще не могла усвідомити.
— Все вже й не так погано, могло бути й гірше, еге ж, — Стефон жваво крокував поряд.
— А ти чого такий радісний, га? Це ж всього-на-всього примарний шанс на повернення додому! — мовила я, кидаючи на нього розчарований погляд.
— Відьма не бреше, я нюхом чую! Там, де ти бачиш поразку, я бачу можливість насолодитись пригодою в іншому світі і зрештою повернутись додому, — відповів він, усе більш захоплений тим, що відбувається.
— А яку платню ти їй підготував? Ти так нічого і не відав їй.
— Ти сама чула: платню забере доля, — обережно відповів він, знижуючи голос.
— Так все ж, що це було? — я зацікавлено прикипіла до його погляду.
Він відвів погляд, на мить наче завмер, а потім повільно, ніби під впливом якоїсь сили, витягнув руку з торби, в якій красувався мішечок.
— Що це?
— А що сама гне бачиш?
Він потрусив важким мішечком і там задзвеніло. А потім розвернув вміст мішечка, що виблискувало чистим золотом.
— Слухай, ти серйозно хотів болотяній відьмі золото запропонувати?! — Я не могла стриматися. — І звідки ти його взяв? Зізнавайся, чи ти когось обчистив?
Вовкулака відмахнувся, наче це було дріб’язкове непорозуміння.
— Ну ти й пискля! Що там один мішечок золота більше чи менше? Вони навіть не помітять, — мовив він з байдужістю, ніби його не хвилювало нічого, крім власних планів.
— В кого ти його поцупив? — я не могла стримати обурення.
— Ех… ну той ваш… бурмістр, — він знизував плечима, ніби шукаючи виправдання. — Сам винен, не треба було шастати по сумнівним місцям, а дома з родиною сидіти.
— Моли богів, щоб це обійшлося! Ти хоч розумієш, що наволік біду не тільки на себе, а й на мене! — не стримувала емоцій, мої очі палали.
— То ти за свою шкірку переживаєш, бідна Маланка!? — він завив, глузуючи, з тінню сміху в голосі, що більше нагадували відгомін нічних істот, аніж людські звуки.
Я зупинилась, а лампа в руці заколихалась, її світло мимоволі затуманилось, наче сама тінь знову почала обвивати нас, вороже нашіптуючи з темряви.
— Якесь дивне відчуття, — зовсім тихо прошепотіла я, наче боячись, що голос порушить тонку тканину ночі, яка вже почала огортати нас.
— Те саме, — відповів він з відтінком настороженості, як в тому, хто відчуває наближення чогось невидимого і загрозливого. — Давай залишимо нашу суперечку на потім і заберемось з цього місця.
