Спочатку:
На сторінку книги
Я знову поглянула на порожній кошик у своїх руках. Відступити? Ні, мені все одно треба йти за Сутінковою квіткою. Та й така прекрасна музика навряд чи могла нести зло. Ще трохи постоявши, озираючись назад, я прислухалася до своїх відчуттів. Жодного натяку на небезпеку. Це зміцнило моє рішення, і я рушила вперед, намагаючись бути якомога тихішою.
Казкове звучання ставало все гучніше й виразніше з кожним кроком. Ноти ніби обплітали мене, наче невидимі нитки, затягаючи у свій дивний світ. Коли я зайшла за пагорб, переді мною відкрилася картина, від якої перехопило подих.
Пурпурова Сутінкова квітка вкривала весь пагорб щільним, хвилястим покривалом, що здавався витканим з мрій та туману. У самому центрі цієї чарівної галявини, мов острів серед океану, сидів той самий босоногий рятівник, кого богиня назвала Милосником.
— Це прекрасно, — тихо промовила я, намагаючись не порушити магічного плину мелодії, і зробила кілька обережних кроків уперед.
Він стрепенувся, ніби почув мене раніше, ніж побачив, і озирнувся через плече. Його постать, спершу чітка й виразна, у наступну мить стала напівпрозорою, наче туман, що ось-ось розтане на вранішньому сонці.
— Не зупиняйся, я не збиралася тебе лякати, — промовила я м’яко, наближаючись до нього ще трохи.
У його руках був незвичайний інструмент, схожий на маленький глечик із кількома отворами. Я вперше бачила щось подібне. Він здавався чітким і реальним на відміну від самого хазяїна, який виглядав, наче витканий із мережива світла й тіней.
Милосник не продовжив гру. Він мовчав, уважно й трохи насторожено спостерігаючи за мною. Його очі здавалися такими ж безмежними, як денне небо, у найяснішу погоду з таємничим блиском.
Я завмерла на кілька кроків від нього, не наважуючись порушити цю дивну мить. Здавалося, навколо нас весь світ зупинився, затамувавши подих у передчутті чогось особливого.
Мелодія відновилася, заповнюючи простір навколо, ніби павутина, натягнута між сонячними променями. Я не гаяла часу: нахилившись, обережно почала зривати ніжні квітки Сутінкової. Вони здавалися тендітними, немов витесаними зі скла, але я знала, як важливо не зім’яти їхніх пелюсток.
Я обходила Милосника, не випускаючи його з поля зору. Його присутність мала якусь магічну тяжкість, навіть незважаючи на те, що він був таким примарним. Здавалося, він міг зникнути у будь-який момент разом із останніми променями сонця.
Він виглядав надто ідеальним, надто не людським. Бліда шкіра відливала сріблом, рухи були плавними й невимушеними. Він був, наче втілена мелодія — щось прекрасне й невловиме.
Коли мій кошик заповнився, а світло почало тьмяніти, віщуючи ніч, я зібралася з духом і присіла поряд із Милосником. Його гра затягувала мене, а пальці легко й невимушено ковзали по отвору того дивного інструменту. Я вперше бачила, щоб хтось так досконало володів своєю справою — ніби кожна нота народжувалася не лише від зусиль, а від самого бажання звуків бути почутими.
Я зачекала, поки мелодія обірветься, відлунюючи останніми нотами в повітрі, а тоді тихо, з певним викликом у голосі, запитала:
— Можливо, ти й справді Перелесник? Чи губиш ти дівочі душі?
Мій погляд упав на його очі — ті самі, які світилися холодним, ледь примарним сяйвом. У них було щось незбагненно глибоке, наче вони бачили більше, ніж могла вмістити людська душа.
Його погляд, хоч і виглядав бездонним, не був холодним. Здавалось, він проникав у саму суть, уважно спостерігаючи за кожним моїм рухом, кожним словом. Його рука, що торкнулася моєї щоки, залишила за собою невловимий слід — ніби його дотик міг змінити все навколо, вплинути на реальність, перевести її в інший вимір. Мить, і я поринула в забуття, щоб знову опинитись серед пурпурової галявинки на пагорбі.
Те, як швидко я опинилася серед пурпурної галявини, не мало нічого спільного з реальністю. Я відчула, як мій розум ковзає по незбагненному кордону, забуваючи все на мить, і раптом знову опинилась на тому самому пагорбі, в тому самому місці. Але все навколо виглядало живішим, реальнішим. Він більше не був примарою — його постать була насичена світлом, тілесною реальністю, в якій навіть подих ставав важливим. Він був живим, навіть більше живим, ніж я могла собі уявити.
Кошик і інструмент зникли, а ми сиділи на голій землі, мовчки, ніби час зупинився. Світло, що падало на нас, обгортало все навколо неймовірною атмосферою спокою й магії, які мені зовсім не хотілось руйнувати.
— Я не Перелесник і не гублю дівочих душ чи душ інших, лише свою, — його голос прозвучав наче невидимий шепіт, що викликав в душі тугу й спокій водночас.
Я намагаючись утримати в собі хоча б частину ясності.
— Ти кажеш правду? І чи означає це, що твій напуст не нашкодить мені?
Я все ще пам’ятала ті історії, що мати моя розповідала, про духів і їхні трюки, як люди потрапляли під їхній вплив, віддаючи свою енергію в обмін на нічого не чарівні обіцянки, що нічого не значили. Здавалося, я могла відчути цей страшний холод у душі.
— Я не краду твоєї життєвої енергії, якщо ти про це, — відповів він, зберігаючи спокій, не прибираючи з мене свого погляду. Його слова були точні й без надмірних емоцій.
