Раді Вас бачити!

Від хати бабці Євстахії я йшла неквапом, хоча кожен крок відгукувався в серці важким усвідомленням: тепер я мішень для Лісовика. Якщо вірити Криничному духу, це його рук справа мої нічні пригоди. Але навіщо? Тривога, наче липка павутина, огортала тіло, не даючи дихати на повні груди. Знайома вулиця змінилася до невпізнання — здавалося, сама природа причаїлася, шепочучи застереження про те, що чатує попереду. Дерева схилялися надто низько, трави шелестіли надто застережливо.

Раптом мою заціпенілу увагу вирвав із роздумів дикий вигук. Парубок, накинувши на плечі кудлату вовчу шкуру, з реготом стрибав перед перехожими, ховаючи обличчя під звірячою маскою і лякав зустрічних. Це була місцева традиція перед головним святом року Літах. Місто вже дихало передсвятковим настроєм. Усього за кілька днів воно спалахне етнічними сорочками та очисними вогнищами, а людський галас заповнить кожну околицю. Поки молоді пари шукатимуть затишку в безлюдних місцях, щоб усамітнитись, інші ховатимуть очі за масками, стаючи схожими на тих, кого зазвичай бояться.

Я дивилася на хлопця, що лякав дівчат своєю вишкіреною мордою, і в мені знову прокинулося лихе передчуття. Старі люди не брехали: Літах не просто приносить зміни, він відмикає браму. Тієї ночі духи вільно блукатимуть межи людей, яких не відрізнити від ряджених. Полудниця може прокинутися в самій гущавині темряви, а Болотник — залишити свою обитель, аби ступити на сухий шлях.

Стало зовсім тривожно. Тепер знаючи, що Лісовик влаштував полювання на мене, мені варто бути набагато обережнішою навіть вдень.   

Я вирушила додому, карбуючи кожен крок, наче закляття: бути пильною, бути готовою, не заплющувати очей. Коли світ занурюється у карнавал масок і химерних перетворень, межа між людиною та потворою стає тоншою за волосину. Будь-хто може виявитися не тим, ким здається, а коли на тебе чатує сам господар лісу, будь-яка необачність вартуватиме життя.

Дійшовши до своєї хвіртки, я різко зупинилася і примружилась, вдивляючись у глибину двору. Біля самого ґанку, по-хазяйськи спершись на бильця, стояв Стефон. Він виглядав настільки невимушено, наче був тут господарем, а не приблудою.

— Та він просто знущається! — просичала я крізь зуби, відчуваючи, як всередині скипає гаряча хвиля роздратування.

Позаду нього, у своєму незмінному кріслі-гойдалці, сиділа тітка. Вона повільно перебирала сухі трави, готуючи зразки для майбутніх мішечків, і, здавалося, зовсім не помічала тієї напруги, що зависла в повітрі. 

— Маланка, не розповідала про тебе, — мовила тітка, поглядаючи на нього.

— Та вона, знаєте, така… — продовжував він, наче міг знати щось про мене.

— Яка? — мовила я голосно, опинившись за спиною парубка-перевертня.

Стефон обернувся до мене, широко посміхаючись. Його усмішка була зухвалою і непередбачуваною, як і всі його вчинки. Погляд, який він мені кинув, був настільки самовпевнений, що хотілось без пояснень одразу дати йому по пиці.

— О, вітаю, подруго, — промовив він, ледь нахилившись у мій бік, коли я підійшла ближче. — Тільки не думай, що я завітав просто так.

Тітка, відірвавшись від своїх трав, уважно глянула на нас.

— Маланко, це твій товариш, чи не так? Може, парубкові щось потрібно?

Я різко відвернулася від Стефона, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом, і підійшла до її крісла.

— Так, певно, щось йому таки потрібно, — відказала я, з останніх сил втихомирюючи бурю, що вже здіймалася в душі.

Стефон, відчувши мою лють, лише ширше вишкірився у посмішці. У його очах заграли зухвалі вогники.

— Пані, чи дозволите ви скористатися вашим гостинним подвір’ям для маленької розмови з панянкою? — запитав він, чемно вклонившись тітці, але так, щоб кожне його слово в’їдалося мені у вуха.

Тітка ледь помітно кивнула й знову занурилася у свої запашні обереги. Я глибоко вдихнула, заганяючи тривогу якомога глибше.

— Звісно, — процідила я крізь зуби. — То що ти хотів обговорити?

Стефон мовчки хитнув головою вбік, даючи зрозуміти: зайві вуха нам не потрібні. Стискаючи кулаки від невисловлених питань, я рушила слідом за ним углиб саду. Там, де старі дерева спліталися кронами, а високі бур’яни та пряні трави створювали глуху стіну від сторонніх очей, він нарешті зупинився.

— У мене дещо змінилися плани, — почав він, коли ми опинилися в затінку. Його голос умить втратив усю удавану веселість. — Мені потрібно прискорити повернення додому.

Я зміряла його підозрілим поглядом.

— Що вже накоїв? — запитала в лоб, не витрачаючи часу на реверанси.

Стефон завагався. На мить на його обличчі промайнула тінь сумніву, ніби він зважував, чи варто довіряти мені правду, але він швидко опанував себе. Його постава стала жорсткою, а погляд — крижаним.

— Не те щоб накоїв, — промовив він нарешті, і в його голосі прорізалася справжня, неприхована серйозність. — Але дещо сталося. І тепер мені потрібна допомога.