Спочатку:
На сторінку книги
Прислухаючись до пітьми, я знову заговорила.
— То ви не завжди ворогували з Лісовиком? — здивовано перепитала я.
— Ні. Спершу ми просто не заважали одне одному. Я був сам по собі.
— Що сталося?
Він відвів погляд. Його очі тепер були звернені в темряву, де ще кілька хвилин тому кружляв Блуд.
— Ми по-різному дивилися на людей, — коротко відповів Милосник.
Я відчула, що він не хоче говорити про це більше, тому не стала тиснути. У його голосі було щось таке, що одразу давало зрозуміти — ця тема для нього непроста.
— Коли ми з Вентою уклали договір, — після паузи продовжив він, — я був певен, що зможу обхитрити Лісовика. Думав, на його місце прийде інший дух, не такий мстивий. Але я не впорався і він повернувся, заручившись підтримкою інших. Блуд — один із них.
Милосник замовк, і тиша між нами стала важчою.
— Я став ізгоєм серед духів. Але позбутися мене вони теж не можуть. Угода з Вентою прив’язала мене до цієї землі, зате дала достатньо сили, щоб інші духи мене оминали.
Він підвів на мене погляд, я відчувала, між нами все одно залишалося щось невисловлене. Щось, чого я поки не могла зрозуміти.
Милосник довго дивився на мене, ніби вагався. Його погляд залишався стриманим, але тепер у ньому читалася втомлена внутрішня боротьба. І точно не байдужість — радше спроба приховати щось навіть від самого себе.
— Ти була там, — нарешті тихо сказав він.
— Де саме?
— Того дня, коли Лісовик нашкодив твоїй матері.
Він різко підвівся і став спиною до лісу, ніби намагався відгородити мене від темряви за собою.
Я теж швидко піднялася на ноги.
— Що сталося з моєю матір’ю?
Тепер він дивився на мене згори вниз. У його очах майнув дивний блиск — не злість, а щось важче, схоже на давній біль. Тіло затряслося, чи від прохолоди, що проповзла під тонке сукно спідньої сорочки чи від того, що я боялась почути.
— Твоя мати була хороброю. І знала про ненависть Лісовика до вашого роду, — повільно промовив він. — Вона вірила, що є лише один спосіб тебе врятувати.
— Вона сама пішла до нього? — я мимоволі відступила на крок, відчуваючи, як холоне всередині.
— Вона хотіла укласти з ним угоду, щоб зберегти тобі життя. Але він не прийняв її умов, — Милосник на мить замовк. — Йому була потрібна не тільки її душа. Йому потрібні були страх і біль — як плата за ту, кого він утратив.
Я не змогла нічого сказати. Серце боляче занило, мов хтось стиснув його у залізному кулаці. Вітер злегка повіяв, приносячи нову прохолоду з лісу, і я ще дужче затремтіла. Відчуття порожнечі в грудях лише посилилось, коли я зробила кілька безглуздих кроків назад, немов намагаючись відшукати хоч якусь опору в цьому світі, де все виглядало таким чужим і чужорідним.
— Навіщо їй було йти до нього? Самій, безпорадній проти господаря потойбічного світу.
Він вагався говорити, озирався назад, наче шукав шляхи відходу, але здався.
— Ти загубилась. Ми довго тебе шукали, але тебе ніде не було. — Його голос лунав глухо, наче відлуння в глибині ночі, коли світ навколо втрачає свої звичні обриси. — Вона знайшла тебе, але було пізно. Лісовик вже був поряд.
— Через мене вона… — прошепотіла я, відчуваючи, як повітря покидає мої легені остаточно. Його слова, що розбивали все моє спокійне існування, лишались важким каменем у грудях.
Його рука простягнулась до мене, мов у спробі зупинити мене, утримати на межі. Він вагався, його пальці наче мимоволі віддалялись від мене, немов саме доторкання могло зламати те, що й без того було на межі.
— Коли я вас нарешті знайшов, то вже не можна було щось змінити. Я не міг врятувати обох, тому забрав тебе в безпечне місце, поки вона відволікала його. Коли повернувся, вона вже не дихала. Мені шкода, Маланко. — Його голос був низьким, приглушеним, а навколо нас все стихло. Навіть дерева ніби притихли, наче слухаючи наші розмови.
Я не помітила, як мої очі зволожились, але він, без зайвих слів, витер мої вологі щоки, огорнувши долонями, наче намагаючись усунути не лише сльози, а й ту безпорадність, що тримала мене на місці. Тепер він не вагався, не сумнівався, обережно беручі мене в обійми.
— Ти не винна в тому, що сталося. Твоя мати хотіла захистити тебе. І цим вона врятувала свою душу. Вона упокоїлась і не дісталась Лісовику. Єдиний винний у цьому — це я. — Його слова повисли в повітрі, важкі та темні, як грозові хмари.
Вітер знову пішов у бік лісу, і я мовчки дивилась, як темна лінія дерев, здавалося, поглинала весь світ навколо нас.
Перед очима раптом спалахнули спогади — уривки криків, сліз і зірваного до хрипоти голосу. Кожен звук відгукувався важким ударом у грудях. Я не розуміла, як могла забути таке. Наче сама свідомість роками відштовхувала ці спогади, не дозволяючи їм виринути назовні. Але тепер вони поволі поверталися, витягуючи один одного з темряви пам’яті.
Я заблукала в лісі. Як і того дня, коли, як мені здавалося, вперше зустріла Милосника. Тоді я була ще дитиною — не до кінця розуміла, що відбувається, але вже достатньо дорослою, щоб відчути: сталося щось страшне.
Мати знайшла мене занадто пізно. Я пам’ятаю, як вона ступала крізь густий лісовий туман, зірки в очах майже згасли, коли позаду неї стояв Милосник, з поглядом, сповненим безмежного спустошення. Мати кинулась на мою захист, як левиця, коли лісові звірі, підкорені силою Лісовика, кинувшись на мене, зупинились лише на її наказ. Всі ці звуки, що виривалися з моїх грудей, злилися в один безмежний крик, що міг розірвати тишу лісу.
— Саме ти вивів мене звідти, а її залишив. Вона прийшла рятувати мене, знайшла, але сама навіки залишилась там… — я вила та ридала, промовляючи ці слова, немов скидаючи з себе непосильний тягар провини. Ліс навколо завмер, його спокій, здавалось, був таким же неприродним, як і ця реальність.
