Спочатку:
На сторінку книги
Основна частина ритуалу вже закінчилася. Стихли заклики до богів, і вогонь, хоч і яскравий, тепер горів рівніше, заспокійливо. Ніхто не скаже, що я зіпсувала свято чи накликала нещастя.
Я зчепила пальці на першій ліпшій руці, яка мене тримала, і, різко ущипнувши, зашипіла крізь зуби:
— Відпусти!
Юнак, здається, лише посміхнувся, потім знизив плечима, ніби говорячи: "Та чого ти, це ж просто забава". Не відпустив.
— Я сказала, досить, мені час йти! — гукнула я голосніше, звертаючись до гурту хлопців, які були третіми, що отримали мене, водячи хороводи.
Їхній сміх долинав навіть крізь шум багаття. Хтось послабив хватку, й інший тут же підлаштувався, вже не тримаючи мене міцно. Я відчула, як той, що тримав мене за талію, трохи розгубився.
Не чекаючи, поки вони вирішать, що робити далі, я скористалася моментом і, як тільки ноги опинилися достатньо низько, зробила ривок.
Стрибок вийшов не надто граційним, але важливо було втекти. Мої ноги торкнулися землі, і я відразу кинулася вбік, проскочивши між гуртом молоді. За спиною лунали здивовані вигуки, але мене вже не зупинити. Серце гуло десь у грудях, а перед очима стояла химерна постать із полум’я.
На дворі панувала цілковита темрява. Моя тінь втопала в нічному просторі, і замість того, щоб бігти до міста, я помилково ринула в протилежний бік. Кожен мій крок поглинав темряву, і в голові не було місця для чіткої думки. Я бігла, майже не розуміючи куди, аж поки раптом не опам’яталася.
Зупинилася, задихаючись від важкого подиху, і оглянулася навколо. Вогнище залишилось позаду, а вогники, що маяріли з віконець хатинок, потьмянішали. Я зробила кілька глибоких вдихів, намагаючись заспокоїтись, і, не думаючи, розвернулася, щоб бігти назад. Я хвилювалась за Стефона , не вистачало ще заблукати.
Але через кілька кроків знову зупинилася, немов інстинктивно відчуваючи, що я щось втратила. Оглянулась навколо. Місто тепер здавалося ще далі, і лише слабкі вогники, що миготіли в крайніх хатах, зменшилися до крихітних точок, наче свічки, що гасли.
— Якого біса відбувається?! — вирвалося з мене.
Як я могла знову піти не в той бік?
І ось тоді це сталося. Якесь незрозуміле, оглушливе ревіння прокотилося позаду мене. Від звуку я мимоволі скривилася, затуляючи вуха. І одразу ж за ревом рознеслося прокляте зловісне виття. Ніби сам ліс, а може й щось інше, захихотала так, що у мене перехопило подих.
Я схопилася за серце, серйозно відчуваючи, що ця темрява має не лише свою форму, а й власну волю.
— Якщо це сам Лісовик підступний, то мабуть не втекти мені з його володінь, — промайнуло в думках моїх, коли заплющила очі на мить, аби втихомирити серце, що аж в горлі пульсувало, наче пташка в пастці. Швидко почала перебирати я всілякі варіанти, згадуючи старовинні приказки та легенди, які колись старі люди розповідали. А може, то Блуд напав на мене, підступний дух, якого Лісовик, мабуть, накликав, щоб збити мене зі шляху.
Розуміла я, що єдиний шанс — це діяти миттєво, без зайвих роздумів та вагань. Швидко перевзула чобіт з лівої ноги на праву, бо чула колись, що це одна з небагатьох речей, які можуть відвернути його увагу та заплутати сліди. Ритмічно повторюючи в голові всі можливі замовляння та обряди, йшла я швиденько, не озираючись назад, хоча внутрішній страх так і не полишав мене, обпікаючи крижаним холодом.
— Так, одяг навиворіт! — намагалася пригадати я, вже тремтячими пальцями смикаючи за краї сорочки, що висіла на мені. Та коли спробувала натягнути її на себе навиворіт, раптом піднявся такий потужний порив вітру, що вирвав її прямо з моїх рук. Вітер вивернув її так сильно, що я навіть не встигла вхопитися за пояс, який також полетів геть, зникаючи в темряві нічного лісу.
Залишившись лише в тоненькій сорочці поверх спідниці, я відчула, як холодна ніч облягає моє тіло, наче сама темрява намагається обійняти мене.
І наче наврочив хтось: нога моя зрадницько зачепилася за криве коріння, що випнулося з землі, мов кістляві пальці. Не втримавши рівноваги, я каменем упала додолу. Розпластавшись на сирій землі обличчям униз, я затамувала подих, а серце в грудях забилося, як сполоханий заєць. В очах на мить потьмарилось, та я чимдуж перекинулася на спину, прагнучи бодай краєм ока вгледіти, що за лихо чигає навколо.
І в ту ж мить, підвівши голову, я заціпеніла від жаху, що пройняв мене до самих кісток. На мене сунула потворна, безформна тінь — величезна мара, що пульсувала самою темрявою. Здавалося, ніби сама ніч ожила, прийнявши химерну подобу, і тепер повзла по повітрю, поглинаючи на своєму шляху і світло, і звук.
Аж раптом, як грім серед ясного неба, між мною та цією пітьмою постав Милосник. Він з’явився так само швидко, як і почвара, наче оберігав здаля. Постать його височіла над лісом, могутня та непохитна. Було в його появі щось дивовижне — він не здригнувся і не відступив ні на крок. Обличчя його опинилося зовсім близько. Тіло його здригалося під невидимими ударами, наче сама нечиста сила намагалася зламати його дух, та він стояв твердо, сповнений великої рішучості захистити мене.
Мій погляд зустрів його, і в цю мить, коли все навколо здавалося поглинене, він ніби став останнім бар’єром між мною та пітьмою.
Почвара металася у темряві, але її хвилі сили розбивалися об тіло Милосника, не залишаючи навіть тріщини в його обороні. Її безуспішна лють наповнювала ніч моторошним ревом.
— Що це? — запитала я, ледве стримуючи голос, хоч розуміла, що відповіді чекати марно.
— Блуд, найліпший товариш Лісовику, — пролунав несподівано чіткий голос Милосника.
Я застигла. Його слова пронизали мене сильніше, ніж страх перед Блудом.
— Ти розмовляєш?! Але як? — вирвалось у мене, незважаючи на ситуацію. — Я сплю?
Його яскраві очі на мить заплющились, наче захищаючись від чергового шквалу нападів, що обрушилися на нього з темної, химерної сутності.
— Я завжди міг, але… не можна… — сказав він, і голос його був глибоким, майже хрипким.
— Чому не можна? — видихнула я, досі не вірячи у почуте.
— Через богиню, — коротко відповів він. — Магуру. Зачекай мить.
Милосник поволі підвівся, зусиллями тримаючи рівновагу, а потім різко обернувся до темної постаті. Його рухи здавались сповільненими, але в них відчувалась сила, що наростала, мов буря перед вибухом. Він витягнув руку вперед, і щось невидиме, але відчутним потоком, вирвалося з нього, наче хвиля світла, яка з усією люттю обрушилася на Блуда. Почвара відлетіла геть, ніби її змила нестримна течія.
— Біжімо! — вигукнув Милосник, хапаючи мене за руку й різко підводячи на ноги. Його хватка була міцною, але водночас обережною. — Швидко!
Позаду лишився тільки рев пітьми, але його відлуння здавалось все ще переслідувало нас.
Ми бігли, мов наввипередки зі страхом, і, зрештою, попереду заблимали теплі вогники у вікнах міських хатин. Це була окраїна — знайома місцевість, що вела до мого дому. Але самотужки я не могла знайти цей короткий та знайомий шлях. Все це підступи Лісовика.
