Спочатку:
На сторінку книги
За кілька годин, які тягнулися мов вічність, пан Тадей нарешті повернувся. Я підскочила до нього, ледь він ступив на поріг таверни.
— Його не засудять? — швидко випалила, підлетівши, наче вихор.
— Засудять, звичайно, — відповів він спокійно, наче йшлося про звичний день. — Це ж треба було викрасти золото у головного канцеляра міста.
Моє серце стиснулося, мов у лещатах.
— Як? Що робити? — гарячково перепитала я, відчуваючи, як відчай бере верх.
Тадей, навіть не кваплячись, пройшов до стійки, дістав свій звичний глечик із медовухою і налив собі повну чашу. Лише тоді, обернувшись до мене, він посміхнувся.
— Засудять, але до повинності на площі. Я переконав канцеляра твоїми словами. Ну і, звісно, пообіцяв обслуговувати його в нашій таверні без черги та зі знижками. Тож тобі доведеться взяти ще кілька додаткових змін, щоб відпрацювати цю милість.
— Так, звичайно! — я поспішно скинула передник і вже була готова бігти.
Але Тадей, насупившись, глянув на мене поверх своїх окулярів.
— І куди ти зібралась?
— Провідати його, звісно! — пояснила я, стоячи на порозі. — І розповісти, що він відбувся лише повинністю.
— У цю годину тебе вже не пустять до нього, — відповів він сухо, відпиваючи зі своєї чаші. — А суд перенесли на ранок. От на площі й зустрінетесь. Закінчилась коту масляна, — пробурчав він, повертаючись до своїх справ. — Та й і йому буде на користь знання, що його можуть осудити з більш серйозними наслідками, а не просто залишити в колодках посеред міста.
Я змушена була повернутися ненадовго до роботи. Добре, що Софія поставилася до ситуації з розумінням. На кінець зміни вона відпустила мене, а сама залишилась доопрацьовувати вечірню зміну, щоб я могла хоча б трохи прийти до тями.
Додому я поверталася змучена і виснажена, не тільки через фізичну працю, але й через стрес, який висів над головою, мов грозова хмара.
Що я роблю? Що він робить? Чому всі проблеми звалюються на мене одночасно?
Вже лежачи на ліжку, я розуміла, що все могло обійтись набагато гірше, я чула про норов міського канцеляра, він мав ще ой норов.
Одразу зранку я побігла до суду, хоча всередині вже було не проштовхнутись. Натовп зівак заповнив залу до країв, і я, попри всі спроби, не змогла навіть побачити Стефона. Зрештою, зітхнувши, я покинула судову залу та стала чекати на вулиці.
Це був рідкісний випадок — привселюдний суд. Місто давно не мало таких гучних справ, але цього разу вирішили зробити з процесу показове дійство, підкреслити справедливість законів саме перед Літах. Уперше за довгий час мали застосувати публічне покарання на головній площі. І хоча в глибині душі я знала, що саме моя ідея вплинула на вибір покарання, це все ж був кращий варіант, ніж заслання чи ув’язнення, що чекали б його за таку крадіжку.
Я нервово ходила туди-сюди під стінами суду, час від часу поглядаючи на масивні двері. Люди навколо гомоніли, сміялися, обговорювали справу, але я ледве чула їхні слова.
Минуло близько години, коли двері суду нарешті відчинилися, і натовп почав виходити. Разом із хвилею людей я побачила, як виводять Стефона. Його зап’ястя були закуті в кайдани, а погляд — похмурий і відсторонений. Він не бачив мене, хоча я стояла в першому ряді натовпу, стежачи за кожним його кроком.
Люди щось волали нерозбірливо, кожен сам собі скандував, але всі бажали видовищ.
Його вели вузькими вулицями до приказного місця на головній площі. Усі навколо штовхались, намагаючись побачити засудженого ближче, хтось глузував, хтось навіть намагався доторкнутися до нього. На площі його поставили на невеличкий підвищений поміст, і, як я й очікувала, закували в колодки. Тепер йому належало провести тут цілий день, до заходу сонця.
Люди збиратимуться навколо, кидатимуться гнилими фруктами чи палицями, висміюватимуть його. Такий вже народ. Але все ж це було краще, ніж опинитись у в’язниці чи бути вигнаним із міста назавжди. А в цьому разі, це б ще й означала позбавити його навіть примарного шансу повернутись додому, у свій світ.
Я спостерігала здаля, не змозі з ним заговорити. Хотілося підійти до нього, підтримати хоча б словом, але це могло тільки погіршити його становище. Тримайся, Стефоне, — подумки промовила я.
Поспішила до роботи. Хоч і не хотілося його залишати, але я запланувала повернутися, коли натовп трохи розійдеться. Час тягнувся неймовірно повільно, а сонце, що піднімалося дедалі вище, здавалося, навмисно розтягувало цей день. Я раз по раз кидала погляд у віконце таверни, сподіваючись, що стане хоч трохи легше на душі, але марно.
— Йди вже, горе моє. Не можу дивитись на тебе сьогодні, — тихо промовила Софія, крадькома поглядаючи на пана Тадея, який стояв за стійкою. — Скажу, що ти на обіді затрималася. Але, Маланко, провідай свого ненаглядного швидко, бо в нашого пана терпіння не безкінечне.
Я подивилася на Софію з вдячністю і кивнула, поспіхом скидаючи передник. Софія зітхнула, поглянула на мене, а потім поспішила до відвідувачів.
Я вирушила короткою дорогою, прихопивши з собою пляшку з водою, сонце сьогодні, немов навмисно відрізнялось пекучістю. Люди на площі, хоч і почали розходитись, усе ще стояли невеликими групками, перемовлялись та сміялись. Натовп біля Стефона вже не був таким густим, але він усе ще привертав увагу.
