Спочатку:
На сторінку книги
Нарешті ми опинились на потрібному місці. З чуток я знала, що її хатина ховається серед низьких пагорбами, які вкриті мохом й стрункими деревами з покрученими стовбурами. Небо тут часто затягують сіро-блакитними хмарами, а повітря густе, ніби наповнене прадавніми таємницями. Це вологі, туманні землі, де день здається присмерком, а сонце лише іноді пробивається крізь густий серпанок.
На самому болоті є невеличкі острівці твердої землі, які називаються кличами — за переказами, це місце, звідки чути дивні звуки, наче шепіт або спів. Дякувати нам не довелось туди потрапити, стежка уперто їх уникала. Мама мені багато розповідала в дитинстві, ніби знала, що знадобиться.
Ми пішли через густий туман. Вологе повітря облягало шкіру, як тяжка мантія. Це місце здавалося втіленням усіх тих стародавніх оповідей, про які ми чули в тавернах, коли старі мудреці намагались пробудити страх у наших серцях. Легенди розповідали, що саме тут народжуються ті самі звуки — шепіт, спів, може навіть голоси, які йдуть із глибин цього забутого світу.
Не знаю, чи то й справді було так, але самі острівці виглядали неприродно. Їхні обриси наче плавали в повітрі, ледь помітні, і щораз, коли ми проходили неподалік, вони тікали, віддаляючись у важку імлу.
— А ти смілива, я до останнього вважав, що ти не погодишся, — промовив Стефон, кидаючи на мене погляд, сповнений деякого подиву.
Я посміхнулася в відповідь, але в тому усміху не було радості.
— Та певно так і треба було зробити, — відповіла я, мимоволі зітхаючи. — Це місце напрочуд гнітюче. Кожен крок тут відчувається, наче я вбираю в себе самі сутінки. Вони якось настирливо проникають у тебе, навіть не запитуючи дозволу.
— Зберігай спокій, це найголовніше в таких місцях. Але я здивований, що людська відьма живе в такому місці.
Кожен крок здавався важчим за попередній, мовби землю затягувала невидима сила, що не дозволяла нам рухатись швидше.
— А не людська, це яка? — запитала я, намагаючись порушити цю обтяжливу тишу.
Він на мить поглянув на мене, його очі зітхнули цікавою інтригою, а потім відповів:
— Чаклунки, що творять справжню магію. Наприклад, трансмутацію, зміну матерії, маніпулювання енергією... Ось така точно б знадобилася в нашій ситуації. Але, наскільки я встиг розвідати, тут таких не існує.
— А ти, я бачу, скрізь встиг, — саркастично відгукнулася я, хоча і знала, що це його звичка — бути скрізь і знаходити спільну мову з усіма.
— А ти ревнуєш? — він підморгнув, з легким нахилом голови. Вочевидь, вирішивши, що його жарт доречний навіть у такій ситуації. Але, як на мене, йому явно не вистачало такту, аби зрозуміти, що цей момент не зовсім підходить для жартів.
— Я зовсім не про це... частково, — я знизала плечима, намагаючись стерти тінь невдоволення, що з’явилась у моїх словах. — Тобі не здається, що це місце жахає сильніше ніж ліс який я обходжу стороною. Адже тут трясовина, дерева та й людей тут майже ніколи не буває. Лісовик може й тут мати силу.
Дерева тут стоять високо і струнко, але їх коріння втягнуті глибоко в землю, ніби вони борються з самою водною стихією. Від цих дерев виходять густі, зелені шнури моху, які майже торкаються землі.
— Ні, інакше б я тебе не брав із собою. Ця відьма не проста, хоч людисько. Тому ні Лісовику, ні іншому духу тут місця немає, — сказав Стефон, обережно озираючись.
Земля під ногами була вкрита густими мохами та лишайниками, які простягалися мов зелені ковдри. У вогкому повітрі пахло пріллю та вологою. Мохи, здавалось, дихали під кожним кроком, вбираючи кожен дотик, мов губка, і виблискували на світлі примарним зеленкуватим сяйвом. Листя лишайників звисало з гілок дерев, нагадуючи зістарені стрічки, а деякі з них мали липку текстуру, від якої шкірою повзли мурашки.
— Це трохи заспокоює, — зітхнула я, намагаючись йти строго по вузькій стежині, ніби це могло захистити від прихованої небезпеки. Здавалось тут навіть природа жива.
Стефон ішов попереду, та раптом я почула, як густий, трохи глузливий жіночий голос порушив важку тишу:
— Я б на твоєму місці не була такою спокійною.
Ми зупинилися одночасно, мов зачаровані. Повільно обернувшись, я побачила її. З густих заростей, неначе виринула, фігура — струнка, злегка згорблена, але явно не квола. Її очі блищали гостро, мов леза, а в руці вона тримала старовинну лампу, що кидала тремке світло на її обличчя.
— Ви ж знаєте, що вже третє коло завершуєте? — її голос був холодним, але не злим, швидше наповненим втомленою поблажливістю.
Її зовнішність мене збила з пантелику. Я чекала побачити сиву, стару бабу, зі зморшками, як коріння дерев. Але переді мною була жінка років сорока, в дивакуватому одязі, що ніби зібрався з різних епох: довга сіра спідниця в зеленуватих плямах, сорочка з вишивкою та широкими рукавами, яка нагадувала щось давнє, прадавнє. На її голові, не дивлячись на незвичність стилю, красувався чепчик, схожий на ті, які носили няньки в казках. Волосся під чепчиком, зібране в гладкий пучок, було доглянуте, що ще більше підкреслювало суперечність її образу.
— Ми ходимо по колу? — звернулась я до Стефона, в надії, що він це заперечить.
— Я... Я не впевнений, — його голос звучав неприродно тихо. Це не схоже на нього.
Відьма підняла лампу, і її обличчя осяялося слабким теплим світлом.
— Що я бачу! До мене завітав вовкулака та нащадок травниці. Тоді прошу, не зволікайте — чай встиг охолонути, поки ви по колу ходили, — сказала вона і, не чекаючи відповіді, розвернулася та пішла геть.
— Ми йдемо? — прошепотіла я, дивлячись на Стефона.
— Звісно, — відповів він, хоч його голос видавав невпевненість. — Ми ж для цього сюди прийшли.
Ми стояли нерухомо, мовби ноги приросли до землі. Та коли здалося, що ми остаточно втратимо її з поля зору, я рішуче ступила вперед.
— Я ж казав, ти смілива, — пробурмотів Стефон, неохоче рушаючи слідом.
Вологі зарості та слизький мох змушували нас іти обережно, але відьма, здавалося, взагалі не зважала на цю місцевість. Її кроки були легкими та впевненими, мовби вона йшла по гладкому каменю, а не через гнилі болота.
