Спочатку:
На сторінку книги
Проходячи повз лавки з уже пошитими сукнями, я зітхнула і підійшла ближче, розглядаючи розвішані вбрання.
— Така ладна пані, вам буде личити все, що б ви не одягли, — звернулася до мене пишногруда продавчиня в яскравій фіолетовій сукні з блискітками.
— Ага, але хотілося чогось особливого до свята, — відповіла я, ледь стримуючи розчарування в голосі.
— Знаю, ти не перша, хто не встиг до лавки шовкопрядів, але хіба одяг прикрашає людину?
— А хіба ні?
— Це людина може бути справжньою прикрасою, ось дивись, — вона приклала до мене сукню глибокого смарагдового відтінку і підвела до великого дзеркала. — Твій розмір.
Сукня справді була гарною, але без, популярної зараз, пишності. Сучасні сукні на замовлення часто мають безліч стрічок і складок, широкі рукави, обшиті мереживом і вишивкою. Ця ж вільно спадала по тілу, злегка облягаючи талію, на дотик, справжній оксамит, а там хто знає, що воно насправді.
Я кинула погляд на сусідню лавку, де продавалися більш вишукані сукні.
— Я запевняю пані, якщо купите цю сукню, неодмінно пощастить, — забелькотіла продавчиня.
Я недовго думала, приміряла її, та вже не могла з нею розлучитись. Іншої ліпшої сукні мені за короткий час не знайти, тож погодилася швидко. Мигцем покинувши кермаш зі згортком в руках, я рушила додому.
— Ей, красуне, так швидко покидаєш базар? Можу запропонувати інші розваги, — звернувся парубок, коли я вже опинилася за межею метушливого кермашу.
— Не цікавить, — відмахнулася, не зупиняючись.
Позаду почула сміх і кепкування його товаришів, але не мала наміру затримуватися, тим паче через таких сумнівних осіб.
Перед роздоріжжям навіть не вагалася — пішла лісом. «Вовків боятися — в ліс не ходити», казала тітка. Скоріше всього вона висловлювалась не буквально, але зараз ці слова були найдоречнішими. Я не збиралася жити в остраху. З ранку все здавалося спокійним: ніяких духів чи вовкулак.
Тільки згодом зрозумію, хвилюватися варто було не лише про примар і чудовиськ, а й більш реальних загроз.
Щоб не нудьгувати, я почала наспівувати пісню:
«Чорнії брови, карії очі,
Темні, як нічка, ясні, як день!
Ой очі, очі, очі дівочі,
Де ж ви навчились зводить людей?
Вас і немає, а ви мов тута,
Світите в душу, як дві зорі.
Чи в вас улита якась отрута,
Чи, може, справді ви знахарі?»
Я занурилася в мелодію, відчуваючи, як вона розливається по лісу, мов древній заклин, зачаровуючи все навколо. Ліс, який ще недавно здавався таким звичайним, раптом набув містичної аури. Невидимий погляд, наче тінь, слідкував за мною, непомітний, але відчутний. Лише легкий шурхіт листя та перешіптування дерев підказували, що я тут не одна.
З кожним кроком я все більше занурювалася в це чарівне сплетіння природи та невидимого спостереження, не підозрюючи, що в цій тиші можуть ховатись не лише духи.
— Гарно співаєш, — пролунав голос, змусивши мене здригнутися.
Я різко зупинилася й побачила перед собою того самого хлопця з базару, якому раніше відмовила. Він стояв посеред стежки, не даючи пройти. Його очі, прищулені й уважні, видавали наміри далеко не дружні.
— Чого це ти за мною ув’язався? — запитала я, намагаючись зберегти спокій, хоча відчувала, як у грудях наростає тривога. Його погляд проймав наскрізь, передчуваючи щось загрозливе.
— А ти така горда, так? На звичайних парубків не заглядаєшся? — він поволі наближався, і в його рухах я помітила щось темне й лихе.
— Йди своєю дорогою, — намагалася тримати голос спокійним, але в середині все похололо.
Я поволі відступала, вже примірюючись якою стороною тікати звідси.
— А моя дорога до тебе привела!
Раптом він кинувся на мене, затискаючи мені щелепу так, що я не могла закричати та болюче відкидаючи моє тіло в найближче дерево.
В голові промайнуло: хто ж допоможе в безлюдному лісі? Я щосили відбивалась, але він швидко скрутив мені руки над головою, іншою рукою продовжуючи затискати рот. Я намагалася лупити його ногами, але він вдало ухилявся, не даючи жодного шансу. Потім він розсунув мої ноги своїми, і я вже не могла дістати його вразливі місця. У відчаї я гризнула його за долоню, але це лише змусило його ойкнути, та не зупинило.
Його гарячий, слизький язик торкнувся моєї шиї, і я відчула, як мене охоплює огидний страх.
— Ти пожалкуєш, що присоромила мене перед хлопцями, — прохрипів він мені на вухо, поки його рука просувалась глибше під сукню.
Я міцно заплющила очі, продовжуючи намагання звільнитись, але він був сильніший за мене.
Що ж це за невезіння переслідує мене, промайнула думка.
