Спочатку:
На сторінку книги
Мене оповила важка, мов передгрозове небо, істина.
— А чию ж тоді енергію ти відбираєш? — вихопилося в мене.
Я не могла просто відмахнутися від цього питання. Бо ж скільки разів у затертих оповідках чула: жоден дух, жодна істота не візьме нічого, не лишивши відплати. У кожній прадавній легенді, у кожному переказі крилося щось глибше — те, повз що не можна пройти заплющивши очі.
Він не квапився з відповіддю. Кілька секунд ми тонули в мовчанні, а його погляд ставав дедалі проникливішим, наче прошивав мене наскрізь. Нарешті він промовив:
— Я живлюся силою тих, хто віддав її з власної волі. Більшого тобі знати не слід.
Його голос лився спокійно, але в ньому відчувалася така непорушна твердість, що я мимоволі заніміла. Я не знала, як на це відгукнутися. Досі не вірилося: чи це реальність, чи я опинилася під владою чарів, яких навіть не здатна осягнути? Але те, як він тримався, як кожне слово завмирало на його вустах, змушувало мене сумніватися у власних сумнівах.
— Чому ж ти заговорив саме тепер, хоча раніше лише мовчав? — запитала я, ледь нахмуривши брови. — І що це за дивовижа, яка дарує таку чарівну музику?
Щось у його поставі невловимо змінилося, і це занепокоїло мене десь у найтемніших закутках душі.
— Така моя кара, — прошелестів він тихо, мов сухе листя на вітру. — Бути самотнім, неприкаяним, загубленим у світі, де ніхто тебе не чує. А це, — він кивнув на інструмент, — окарина. Звідки прийшла ця мелодія — я вже й не згадаю.
Я мимоволі затамувала подих.
— Чому ти видаєшся таким справжнім, хоча я серцем чую, що це не так? — у моєму голосі прослизнула гірка іронія.
Він злегка нахилив голову, його очі заблищали, і голос став інакшим — тонким, як нитка світла, що пробивається крізь темряву.
— Це все в твоїх снах, — прошепотів він, його слова звучали як ніжний подих вітру, що минає тебе, не залишаючи слідів. — Тільки ти можеш мене чути. Ось подумай про шоколадний фонтан.
— Шоколадний фонтан? — повторила я, хоча не могла стримати усмішки. — Я думала, що духи тільки про мелодії та таємниці, а не про солодощі.
— Уяви! — знову повторив він.
Я зосередилася і згадала ту яскраву картину з ярмарку, де я вперше побачила шоколадний фонтан. У моїй пам'яті він з’являвся у всіх своїх деталях: стовпи густого, темного шоколаду, що безперервно течуть, мерехтливе світло від вогників навколо… Ті миті були настільки живими, що майже на мить я відчула себе знову там. Відкривши очі, я побачила, як біля нас, повільно проявляючись, з’являється цей самий шоколадний фонтан, точнісінько такий, яким я його пам’ятала.
— Неймовірно! — вигукнула я, не стримуючи захоплення, не вірячи своїм очам.
— Звичайно, це ж твій сон, — посміхнувся він, і його голос звучав так, наче він був частиною цього магічного світу.
Я підвелася, наче не вагаючись, і підхопилась до фонтана. Моя рука, тремтячи від хвилювання, спробувала впіймати цей солодкий потік, і я не змогла втриматися від того, щоб не скуштувати його. Тепло та ніжний смак шоколаду заповнили мої відчуття, і я відчула справжнє блаженство, поки нова думка не прорізала мої емоції.
— Отже, в реальності я сплю? — обережно промовила я, повертаючись до нього, серце раптово стиснулося від неспокою.
— Так! — відповів він, і його голос був ясним та спокійним, що ще більше викликало тривогу в моїй душі.
— Пробуди мене негайно! — вигукнула я, відчуваючи, як паніка заповнює мене. — Це небезпечно! Як довго я сплю? Лісок прийде, а я буду беззахисна!
Мій відчай, ця безвихідь, що переповнювала мене, стала справжнім полум’ям, що душило моє серце.
— Він тобі зараз не нашкодить! — сказав він з неймовірною впевненістю, підходячи до мене, і зупинився напроти, майже настільки близько, що я могла відчути тепло його присутності, тепло якого в реальності не існувало.
Я глянула на нього, запитуючи поглядом. Його слова не влаштовували мене, вони не могли заспокоїти мій страх.
— Звідки тобі знати? — спитала я, з недовірою.
Він лише подивився на мене, не зводячи очей, і його погляд був таким твердим, що здавалось, він вловлює всю мою душу.
— Бо я не дозволю, — його слова були, як обітниця. — Поряд зі мною ти в безпеці.
Його впевненість наче ковдра обгорнула мене, але відчуття незрозумілої тривоги не покидало. Я дивилася на нього по-новому, шукаючи відповіді, відповіді на питання, які не могли покинути мою свідомість.
— Чому ти захищаєш мене? — запитала я, не в змозі приховати своє здивування та розгубленість. — Весь цей час, це був ти. Там, в тій ямі, коли я загубилась в лісі і коли на мене напав той парубок і ще Криниця, що намагалась затягти мене на дно, ти мене рятував. Чому? Хто ти насправді?
Його очі, що раніше здавались далекими, тепер виглядали зовсім іншими — ніжними, майже людськими, але в них була ця невимовна глибина, яка вселяла як надію, так і тривогу.
Він не відповів одразу, але я помітила, як його погляд став м’яким, як він затримався на мені, мов на щось безцінному. Його руки злегка стиснулися, але він не зробив жодного руху.
