Спочатку:
На сторінку книги
Аж раптом за спиною почувся лемент. Я різко обернулася і побачила пана: він кричав на все горло, тицяючи пальцем прямо на Стефана. Поряд із ним уже стояли двоє місцевих стражників. Не встигла я й слова мовити, як ті підступили й грубо взяли хлопця під лікті.
— Що ви коїте? Відпустіть його негайно! — вигукнула я, приголомшена цим нападом.
— А ви, панночко, мовчіть, — обізвався пан, перевівши на мене колючий погляд. — Бо підете разом із ним як спільниця, якщо не заспокоїтесь.
— У чому ви його звинувачуєте?! — я виступила вперед, схрестивши руки на грудях і з обуренням дивлячись прямо на стражу.
Пан пройшов повз мене, ніби я була пустим місцем, і безцеремонно заліз рукою в Стефанову сумку. За мить він витяг звідти важкий мішечок, і все стало зрозуміло без слів.
— А я казав! Це він поцупив у мене! — заверещав пан, хапаючи той мішечок, мов найбільшу дорогоцінність.
Я застигла. Аргументів у мене не було. Стефон дійсно був винен, хоча... Мішечок із золотом був платнею, яку ми обидва несли до відьми. Тому вина частково була й на мені.
— У вас є свідки? — намагалася я втрутитися, але голос втратив упевненість, і навіть мені мої слова прозвучали безпорадно.
— Я і є свідком. Я поважний пан, моє слово важливе в цьому місті. Чи вважаєте мене брехуном?
Він справді займав не останнє місце в місті, і по правді його слову повірять більше ніж слову незнайомця, та й навіть на слова подавачки теж ніхто не зважатиме.
— Отож, — самовдоволено підсумував пан, розцінивши моє мовчання як згоду. — Судити його будуть вже сьогодні, нема чого зволікати. Пан бурмістр не буде проти, я в цьому впевнений.
Його голос був холодний і байдужий, наче доля Стефона була вже вирішена.
Я ж відчула, як усередині все закипає. Роздратування змішалося з розпачем. Стефона безцеремонно вели геть, а я стояла посеред вулиці, мов зачарована.
— Де його триматимуть? — вигукнула я, зриваючи голос.
Один зі стражників, не спиняючись, кивнув через плече:
— Там, де й усіх арештантів перед судом — у вартовні.
Його голос відлунював у моїй свідомості, роздратовано й грубо.
— Чорт візьми їх! — пробурмотіла я, стиснувши кулаки.
На вулиці було людно, і поки стражники відводили Стефона до в’язниці, роззяви вже починали перешіптуватися. Хтось кивав на нього, хтось із цікавістю дивився на мене. Мої щоки запалали від принизливих поглядів.
«Маланко, зосередься. Ти не можеш залишити його там», — думки крутилися в голові, мов заплутані нитки. Жодна з ідей не здавалася правильним рішенням, але одна, хоч і туманна, подавала крихту надії.
Я різко розвернулася в інший бік, оминаючи центральну площу, і побігла вузькими вуличками до таверни, де працювала.
Серце шалено гупало в грудях, кожен крок відгукувався болем у ногах, але я бігла. Повз мене миготіли вивіски, обличчя перехожих, звуки міста розчинялися у шумі крові у вухах.
Коли добігла до знайомих дверей таверни, різко штовхнула їх, майже влетівши всередину.
— Маланко? — здивовано вигукнув господар, що саме розливав пиво для гостей. Його густі брови злетіли вгору. — Ти ж мала вихідний. Що сталося?
Я перевела дух, витираючи піт із чола.
— Мені потрібна допомога, — швидко сказала я, озираючись навколо. Таверна була заповнена наполовину. За одним столом весело пиячили місцеві ледарі, за іншим кілька купців обговорювали якісь справи. Окрім господаря світлиці, я не знала нікого, хто мав справи з бурмістром. Це була єдина моя надія.
