Спочатку:
На сторінку книги
— Скажи мені правду, Милоснику, — я зробила крок уперед, майже торкаючись його грудей. Голос зрадливо тремтів, але я вгамувала його силою волі. — Навіщо ти рятуєш мене? Духи не знають милосердя, я це знаю. Як і те, що Лісовик — господар усьому живому, але не тобі. Хто ти? Поясни.
— Не все потребує пояснень. Хіба тобі замало простого порятунку? — він відповів сухо, мов тріснула гілка під ногами. — Я роблю те, що мушу.
Я схилила голову набік, вдивляючись у його темну постать. У пам’яті один за одним виринали випадки, коли він з’являвся нізвідки, щоб витягнути мене з біди. Розкидані шматочки мозаїки нарешті почали складатись у цілісну картину — ту, яку я була не здатна побачити до зустрічі з Вентою.
— Ти казав, що хтось добровільно віддає тобі свою живу енергію, — прошепотіла я, і здогадка обпекла зсередини. — Це вона, так? Болотна відьма. Ти — її покровитель. Вона не назвала твого імені, але тепер усе очевидно. Більше нікому... Тож ти рятуєш мене заради неї?
Його рука м’яко торкнулася мого обличчя. Я відчула тепло, яке розтеклося, залишаючи після себе тонкий, ніби невидимий, шлейф доторку. Він торкався так обережно, ніби щось шанував у цьому жесті. Його пальці ковзнули до підборіддя, але я різко схопила його зап’ясток і зупинила.
— Дай мені відповідь! Будь-яку! — мій голос був майже зірваний, на межі відчаю.
Його погляд опустився вниз, кудись між нами, ніби він шукав у порожнечі те, що міг сказати.
— Я втомилася це відчувати, — додала я, зробивши крок назад, відкинувши його руку, щоб зібрати думки. — Ще недавно я жила стабільним, зрозумілим життям, у якому були плани та бажання. А тепер усе це перетворилося на клубок загадок і небезпек.
Він підняв голову, його очі темніли, наче в них ховався весь біль світу.
— Це була твоя доля, — відповів він тихо, але кожне слово відлунювало у моєму серці. — Жінки твого роду прокляті Лісовиком. А я… проклятий вічно вас захищати й втрачати.
Він зробив крок уперед, і відстань між нами знову скоротилася.
— Поки він вас переслідує, я повинен бути поруч. Це мій тягар. Так, ми з Вентою, твоєю бабусею, колись давно уклали договір, але жоден із нас не знав, до чого це приведе.
— Але ти можеш обійти умови, — промовила я з надривом, а всередині мене здіймалася буря образи. Ця образа росла з кожним його зітханням, з кожним спогадом, який повертався до мене, мов осколки дзеркала, раптово складені в єдине ціле.
— Про що ти? — запитав він, справді здивовано.
— Думаю, якби ти погодився, богиня б у мить розірвала цей договір, — я обережно обирала слова, але сказала це прямо, спостерігаючи за його реакцією.
Його очі спалахнули роздратуванням, і я помітила, як він ледь стримався, щоб не стиснути зуби.
— Вона не знає про цей договір, і краще, щоб так залишалося. З нею не можна мати справ, ніяких!
Я не втрималася і, підійнявшись на носочки, нахилилася ближче до нього. Його долонь лягла на мої груди, наче в спробі зупинити мене, аде вона так і залишилась нерухомою, коли я заговорила:
— Я пам’ятаю тебе, — прошепотіла я, немов ділячись найбільшим секретом. Його погляд змінився, але він мовчав, чекаючи на продовження. — Коли мати залишала мене біля будинку Венти, а самі вони обговорювали щось таке, чого дитині не можна було чути… ти приходив. Як я могла забути?!
Моє обличчя було так близько до його, що я могла розгледіти тонкі відтінки кольору в його очах.
— Коли я ледь не втрапила в трясовину, ти з’явився переді мною й провів до безпечного місця. Ти й тоді був поруч.
Я відчула, як його рука ледь напружилася, але не забралася.
— Невже договір змушує тебе бути таким чуйним? — завершила я, майже шепочучи ці слова прямо йому в губи.
Його обличчя залишалося нерухомим, але його погляд ставав усе важчим, ніби в ньому закипали слова, які він ніяк не міг вимовити.
Мої губи лише злегка торкнулися його, ледве помітний дотик, що розривав тишу між нами. Це було не по-справжньому, я розуміла це. Сон дозволяв відчувати те, що в реальності ніколи не стане можливим. Його тепло, хоч і примарне, лилося хвилею через мене, мов торкання вітру, що несе щось потойбічне.
Він застиг, наче час для нього перестав існувати. Його руки не рухалися, погляд залишався непроникним, але водночас живим. У цьому дотику не було вимоги чи сили — лише мовчазне запитання.
Мої губи не зімкнулися остаточно, я чекала. Його реакція могла б розтопити чи відштовхнути. Але замість цього він зробив несподіване: відступив на крихітну відстань, залишаючи легкий шлейф свого тепла.
— Не можна, — сказав він так тихо, що слова наче танули в повітрі. Його голос був насичений чимось глибоким, наче він сам боровся із собою.
— Чому? — прошепотіла я, не відводячи погляду.
— Бо я не маю права доторкнутися до твоєї душі так, як ти цього хочеш.
Його відповідь була сповнена тіні та прихованих емоцій, які він явно намагався сховати.
