Раді Вас бачити!

Моя душа сповнилась надії, побачивши будинки попереду, але раптом я відчула, як рука Милосника, що досі міцно тримала мою, ослабила хватку та зрештою відпустив мене.

Я зупинилась і озирнулась. Він стояв позаду, не рухаючись. У напівтемряві його постать була чітко видна — висока, непохитна, але в очах його жевріла дивна суміш стомлення і тривоги, яка чомусь, здавалась мені, може бути властива людині, але ніяк не духу.

— Тобі час. Йди, — сказав він спокійно. — Він усе ще може тобі нашкодити. Це лише умовна межа, і навіть її у великій потребі переступають сильні духи. 

— Але ти? — прошепотіла я, відчуваючи, як у серці прокидається тривога за нього. — Ти залишаєшся тут? 

Він кивнув, поглянувши на темряву позаду себе. Його обличчя залишалось непроникним, але було зрозуміло — він не піде далі. 

— Це мій обов’язок, Маланко. Я маю залишитись, щоб стримати його.  Він мені не нашкодить надто сильно.  

Мій голос затремтів, коли я сказала: 

— Ти можеш перейти межу, і він залишить тебе в покою. 

Милосник тільки злегка усміхнувся, і ця усмішка була більше сумною, ніж заспокійливою. 

— Тепер… я завжди роблю, те що необхідно. Йди, Маланко.

— Але чому? — запитала я, намагаючись знайти хоч якусь логіку в його словах. 

Милосник тільки похитав головою. 

— Я вже багато порушив. І власних правил, і обмежень Богині. Я теж ризикую. 

Його голос був тихим, але впевненим.

— Але зараз, там, ти дійсно ризикуєш! — вигукнула я, не стримуючи хвилювання. Наче підтверджуючи мої слова, неподалік пролунало гучне ревіння, що розірвало тишу. 

Він залишався стояти нерухомо, з поглядом, який усе більше віддалявся, наче його думки були вже зовсім в іншому світі.

Я розвернулася до хатин, змушуючи себе бігти до безпечного місця. Але за мить різко озирнулася й, не думаючи, кинулася назад — до лісу. Десь усередині жевріла тривожна думка, що Блуд може бути зовсім поруч, та ще важче було просто залишити того, хто мене врятував.

— Маланко, ні! — вигукнув він, але я вже бігла до нього.

Милосник рвонув назустріч і встиг схопити мене саме тоді, коли я мало не ступила за межу. Він різко потягнув мене назад, і ми обоє впали на землю. Його руки міцно тримали мене, закриваючи собою.

Над нами прокотилося невдоволене ревіння. Воно звучало так близько, що в грудях похололо, але щось не дозволяло духові підійти ближче. Милосник сильніше притиснув мене до себе, важко дихаючи. Наче справжній.

— Не треба було, — тихо сказав він. У голосі чулося більше тривоги, ніж докору.

Я мовчала, намагаючись заспокоїти тремтіння. Від землі тягнуло холодом, та поруч із ним страх відступав хоча б ненадовго.

Темрява навколо стихла, ніби чекала, чим усе закінчиться.

Милосник опустив голову. Я відчула, як напружене його тіло, і обережно поворухнула рукою. Помітивши це, він одразу відсторонився, звільняючи мене. Я сіла на коліна, обійнявши себе руками, бо холод пробирав дедалі сильніше. У темряві його постать здавалася водночас виснаженою і дивно спокійною.

— Ти перетнув межу, — тихо сказала я.

— Звісно, — спокійно відповів він. — Я не належу до світу духів. Ні до світу живих. Але це небезпечно. Якщо богиня дізнається, що я навчився обходити її чари, наслідки будуть погані.

Він трохи вирівнявся, залишаючись сидіти навпроти мене.

— І говорити можеш, і ходити, де хочеш… Ти обійшов її прокляття. Хто ти? Милосник — це ж не справжнє ім’я. І що це за богиня? — запитала я. — Я не розумію.

Він підвів на мене погляд з-під довгих вій. У темряві його очі ледь мерехтіли дивним місячним сяйвом.

— Я не знаю, хто я, — тихо сказав він. — Моє ім’я зникло разом із пам’яттю. Майже двісті років тому я прокинувся в цьому лісі. Тоді богиня ще була прихильною до мене. Але згодом я побачив, яка вона насправді. Багура щось знає про мене. Думаю, саме вона забрала мою пам’ять.

Він говорив спокійно, але за цією рівністю ховалася втома, ніби ця історія давно стала для нього тягарем.

— Вона прокляла тебе, — припустила я. — Але ти все одно навчився обходити її чари. Чому ж тоді не втік? До того, як уклав договір із Вентою?

— Куди? Я не пам’ятаю, хто я, і навіть не впевнений, чи був я колись людиною. Вона хитра і підступна. Богиня намагалася змусити мене укласти довічний договір, в якому я повністю належав би їй. Я відмовився зрозумівши наскільки вона підступна та хитра. Але вона прив’язала мене чарами до цього місця. Тепер так багато всього, що тримає мене тут. Не лише сила її чар, яка час від часу нагадує про себе.

Він на мить замовк, наче не був упевнений, чи варто продовжувати, але потім додав: 

— І що десять років вона приходить, та знову й знову ставить мені те саме питання.  А я кожного разу відповідаю відмовою. Вона гнівається, насилає якісь жахи на людей та тварин. Наслідки є навіть у потойбічного світу від її візитів. Та потім знову покидає мене тут на ще десять років.

— Звідки вона приходить? Це інший світ чи…? — запитала я, намагаючись зібрати до купи уривки інформації. 

Милосник задумливо схилив голову, ніби добираючи слова. Його голос лунав тихо, але в нічній тиші кожне слово чулося виразно.

— Вона має свій чертог, — відповів він, і в темряві на мить блиснули його очі. — Якщо ти питаєш про свого друга-вовкулаку, то ні. Його світ їй не належить. Як і цей. Але вона вміє проходити між ними.

Я тихо зітхнула. Після його слів запитань стало лише більше.

— Що сталося, коли ви уклали договір із Вентою? — спитала я.

Він ненадовго замовк, ніби вирішуючи, скільки може розповісти.

— Тоді вона ще не була відьмою. Просто травницею, як і жінки твого роду, — нарешті сказав він. — А я вже тоді був головним ворогом Лісовика.

І з його тону я зрозуміла — ця історія не буде ані короткою, ані простою.