Спочатку:
На сторінку книги
Я пришвидшила крок, навіть не озираючись, але раптом відчула, як потужні руки обняли мене ззаду. Я виявилася захоплена в обійми, які були одночасно важкими і обтяжливими. Навіть не було змоги вирватися.
— Ти що ж, отак і кинеш мене без жодних пояснень?? — прошепотів він мені на вухо, його голос був насичений розпачем і тривогою. І це лякало сильніше.
Я всією силою гепнула його ногою, туди, куди могла дотягтись.
— Я тобі не іграшка, щоб за твоїм словом завмирати! — закричала я, люто вириваючись, аби він не встиг затягнути зашморг своїх обіймів. — Не думай, що я тобі чимось заборгувала лишень тому, що доля звела нас на одній стежці!
Я хвицалася й пручалася, мов те козеня, аж поки вовкулака не відступив. Він підняв руки, показуючи порожні долоні, і почав задкувати, хоча весь його вигляд аж кипів незадоволенням.
— Добре, добре, вгамуйся! Не знав, що ти така гонорова та кусюча, — процідив він, ніби здаючись. — Тихо будь, не зачеплю я тебе.
— Знаю я вашу породу, нечиста сило! — відрізала я, намагаючись тримати голос твердо, хоч серце й калатало десь у горлі. — Чого тобі заманулося? Кажи, поки я ще слухаю!
— По-перше, я не нечисть, а вовкулака. Там, звідки я, мій рід поважають. Ми аж ніяк не останні в сувоях життя. По-друге, цей дурний вихор, в який я потрапив, почався у мене вдома і переніс мене до твого світу, забувши забрати назад. Бісів вихор! Скажи, якийсь божок часом не розгнівався на твій світ? Перехрестя світів просто так не утворюються!
— Можливо, один бог і проходив повз чи дух, — відповіла я невпевнено, сумніваючись у тому, чого саме свідком я стала.
— Матінко рідна, ну от чому я? — знову завів своє вовкулака, здіймаючи очі до неба. — Чому не брати мої трикляті? Їх же ціла зграя, десятеро душ, а я один такий — сонцеликий та гожий! Ну чому не вони, чому саме мені така доля?
— Та ти справжній нарцис, — кинула я байдуже, хоча всередині трохи відлягло. Тепер він здавався не так загрозою, як стихійним лихом. — Знаєш, я помилилася. Ти не страхітлива нечисть, ти просто хлопець з великим самолюбством. Тобі б у Кілії ціни не було, знайшов би де розвернутися.
— Справді? — він миттю стрепенувся, а очі азартно блиснули. — Кілія — то ж не хутір якийсь глухий, де всі всіх знають. Не люблю я забитих сіл. А от місто, та ще й таке, де панночки одна з одною не знайомі… Оце я розумію — обрій для подвигів! — він аж замріявся, миттєво забувши про свій розпач.
— Еге ж, саме для тебе місце, — хмикнула я. — Тільки от є одна заковика.
— І яка ж? — він подався вперед, ловлячи кожне моє слово.
— Та очі твої й вуха. Одразу ж видадуть усю твою вовчу натуру. У нас народ не зі шляхетних — тільки-но побачать такого «красеня», одразу порозбігаються, хто з вилами, а хто з молитвами. Гуляти з вовкулакою під ручку в наших краях якось не заведено.
Хлопець лише легковажно знизав плечима, а в погляді знову з’явилася та самовпевненість, яку не прошибеш і колом.
— Та це не проблема. Це так, іноді виходить назовні, коли забагато місячного світла гуляє, а скоро повня. Я ще не навчився контролювати своє тіло, але знаєш, що я точно вмію контролювати і дівчатам подобається? — сказав він співучим голоском, наближаючись.
— Ні, і не хочу знати! — різко заперечила я, і розвернулася в бік свого дому.
— Я, до речі, Стефон, а ти? — не відставав він, слідуючи за мною по п'ятах.
— Маланка… Хоча це тебе не обходить!
— Маланка значить. А тобі казали, що ти схожа на принцесу?
— Навіть і не думай, інших дуреп шукай. І взагалі, нікому не кажи в місті, що ми знайомі. Ти схожий на того, хто приносить проблеми.
— Я і проблеми, це два зовсім далеких слова між собою, — спритно закрутив він слова.
— Люди в нас забобонні, вірять у всяку бісовщину. Та й як тут не вірити, — випалила я, зневажливо поглянувши на вовкулаку. — Тому тримай свої вовкулачі принади при собі.
— Це запросто. А що ти в лісі робила серед ночі? Ти точно не нявка якась чи нічниця? Я їх боюся, такі гидкі в істинному вигляді, брррр.
Я зупинилась і спантеличено подивилася на нього.
— Тобто? Ти їх бачив?
— Звичайно, тому й тримаюся осторонь від лісів, де лісовики заправляють. Ти ж сама бачила, хіба ні?
— Ні… Але чула дивну розмову і дикий вереск, що наполохав тварин і землю, — сказала я спантеличено.
— О, втрапили ми з тобою в халепу, — зітхнув Стефон, намагаючись виглядати не надто наляканим. — Це не те, з чим варто мати справу без підготовки. Лісовики і подібні істоти можуть бути дуже небезпечними.
— Чому це? Все ж обійшлось, — зітхнула я, намагаючись заспокоїти себе, хоч у голові все ще бриніла тривога від того, що сталося.
— Ну, якщо не зважати на те, що мене закинуло бозна-куди, то навряд чи це самі лише духи розважилися. Тут якимось божком тхне, не інакше. А ми тепер — мічені, — буркнув він, обхопивши голову руками, наче та от-от мала луснути від болю.
— Що ти верзеш? Які ще мічені? — випалила я, силкуючись втримати голос рівним, хоча всередині все холонуло від недоброго передчуття. — На мені жодного гріха нема, я чиста як сльоза!
— Та не в тому сенсі, дурненька. Коли торкаєшся потойбіччя, воно лишає на тобі свій карб. А я взагалі крізь саме роздоріжжя світів приперся, на мені тих міток — як реп'яхів на собачому хвості. Тож ти, дівчино, у ліс тепер зась. А краще взагалі обходь його десятою дорогою, — кинув він, з острахом позираючи в бік темних дерев.
— І що ж ти тепер надумав? — запитала я, ховаючи за удаваною цікавістю щирий подив.
— Та що… мабуть, доведеться тут курінь ставити, обживатися. Можна, звісно, почекати наступного вихору, але то треба знання, коли він закрутить, — відповів він, напускаючи на себе поважного вигляду.
— І як же ти про це дізнаєшся? У лісовика на сповіді запитаєш чи в духів підслухаєш? — я в’їдливо посміхнулася, бо іронія була моїм єдиним порятунком від паніки.
— Та десь так! Але бррр… у той ліс я зараз і під дулом самопала не піду! — він здригнувся й затряс головою, ніби виганяв із думок саму згадку про хащі.
