Раді Вас бачити!

Фігура Стефона у колодках здавалася меншою, ніж завжди, хоча я знала, що це ілюзія — не від фізичної сили зменшився, а від морального удару. Підходячи ближче, я бачила, як він опустив голову, уникаючи поглядів натовпу.

Я зупинилась на кілька кроків від помосту. Двоє стражників стояли поруч, пильно стежачи за порядком. Вони обидва недбало спирались на свої списи, перегукуючись між собою, і навіть не помітили мене.

— Стефоне! — покликала я його пошепки, намагаючись не привернути уваги інших.

Він повільно підняв голову, і коли його погляд зустрів мій, у його очах з’явилась суміш полегшення та провини. Я не змогла стриматись і кинулась ближче, хоч і розуміла, що не зможу доторкнутись до нього чи звільнити.

— Як ти? — запитала я, зупиняючись біля платформи.

— А ти як думаєш? Я закутий на очах у цілого міста? — його голос був глухим і трохи надламаним. — Дякую, що прийшла, хоча не варто було.

— Не кажи так. Це дрібниця, — відповіла я, хоча в глибині душі знала, що для нього це далеко не дрібниця.

Сонце піднімалося все вище, і тіні почали коротшати. Люди поступово залишали площу, хоч і не всі.

— Це ненадовго, — додала я, намагаючись вселити у нього надію. — Скоро все скінчиться, і ти знову будеш вільний.

Стефон гірко всміхнувся.

— Я пам’ятатиму цей день до кінця життя. Але ти... ти навіщо тут?

— Софія прикрила мене, — зізналася я. — Але навіть якби ні, я б усе одно прийшла.

На якусь мить він просто дивився на мене, і я не могла розгадати, що криється за його поглядом — вдячність чи розчарування в самому собі.

— Дякую, — нарешті сказав він.

Я важко зітхнула, розуміючи, що довго тут затримуватися не можна — робота не чекає.

— Дозвольте хоч води йому дати, — голосно звернулася я до стражників. — На такій спеці й дух спустити недовго.

Ті перезирнулися, але все ж розступилися, пропускаючи мене до Стефана.

— Я повернуся за тобою, визволю, не бійся. Другого дня ти тут не каратимешся, — стиха прошепотіла я йому. — Тримайся.

Я дала йому відпити води й вела далі:

— Такі вже тут правила: звільнити від покути може лише хтось із тутешніх, і то тільки як сонце сяде. Якщо ніхто не заступиться — кару продовжать і на завтра. Та ти не турбуйся, я буду вчасно.

Він провів мене довгим поглядом, а я, не озираючись, поспішила назад до світлиці. Весь день робота не йшла до рук, а після зміни я знову забігла до Стефана, та зарадити нічим не могла. Закон є закон: мусить стояти на площі до самого вечора. Але я знала — щойно сонце сховається за обрій, я його визволю. Тільки ця думка і зігрівала мене крізь увесь цей безкінечний день.

Додому я повернулася в трохи понурому стані. Не заставши тітоньку в будинку, вийшла на задній двір. Там, серед грядок, вона клопоталася біля свого незвичного городу. Її прянощі та рідкісні спеції, які неможливо було знайти у звичайних огородників, завжди росли тут густо, під її уважним доглядом. 

— Тобі допомогти? — підкотила я рукави, стаючи на грядки. 

— А тобі що, в таверні мало роботи дають? Іди, відпочинь, — відгукнулася вона, не підводячи голови від землі. 

— Та нема чим зайнятися, — зітхнула я, поволі підходячи до неї. 

Тітка, схилившись низько над грядкою, бурмотіла собі під ніс: 

— Чула, в селі за річкою, що за великим млином, знову звірина дика з лісу вийшла. Чи то налякана, чи голодна, подавили домашніх птахів і козу над’їли. Уявляєш, який жах відбувається! 

— Ти знову плітки переказуєш? — недовірливо перепитала я, вже майже знаючи, якою буде відповідь. 

— Правда кажу, — тітка зітхнула й продовжила проряджати грядку. — Це все перед Літах. Треба уважати на знамення, дитино. 

Я присіла поряд із нею, зітхнувши, і вже не сперечалася. Просто слухала її розповіді — про звірів, про місто, про старі байки. Але думками була далеко. Я механічно перебирав грядку, водночас прикидаючи, як пройде вечір. До заходу не так довго залишилось, невдовзі нарешті звільню Стефона, цього проблемного вовкулаку.

За роботою я так заглибилась у думки, що не одразу збагнула, що гукають саме мене.

— Маланко, ти що, не чуєш? Іди вже, певно, Софія з Феклою кличуть, — тітка голосисто гукнула, підіймаючи голову від грядок і обтрушуючи руки від землі. Її голос, дзвінкий і владний, прорізав теплий вечірній спокій, виводячи мене з задумливості.

— Ага, біжу! — швидко витерла руки об передник, залишивши на ньому сліди землі, і на ходу скинула його біля невеличкої господарської прибудови.

За хвірткою й справді стояли Софія та Фекла. Тітчин слух, як завжди, не підвів.

— Маланко, Маланко, ти чого не наряжена? — закричали подруги в один голос, відкидаючи натяки на стриманість.

Я мимоволі затримала на них погляд. Їхній вигляд аж дух захоплював. Щічки рожеві, як маків цвіт, хусточки й стрічки у волоссі — одна краща за іншу. У Фекли — жовтогаряча спідниця, наче проміння світанку, у Софії — багряна, як осінній захід сонця. 

— Я ж тітці допомагаю, — спробувала викрутитися я, хоч розуміла, що не так просто буде уникнути цьогорічного жертовного багаття, яке молодь влаштовувала просто біля лісу. Сонце вже хилиться до горизонту, а мені ще треба визволити Стефона, тож участь у святкуванні зараз зовсім не на часі.  А головне, що ліс для мене тепер заборонена територія, навіть близько не наближусь.