Мені ледь виповнилося одинадцять, коли в нашу хату прийшла інша жінка. Мама не встигла й року в сирій землі пролежати, а батько вже привів мачуху. Він і раніше був людиною сухою, наче сухар, а після весілля й зовсім став чужим. Ховав очі та мовчав, поки нова господиня виживала мене з кутків своїми причіпками та колючими поглядами.
Зрештою, мачуха прямо поставила ультиматум, і батько, не змигнувши оком, здихався «зайвого рота». Він не став сперечатися чи захищати мене, а просто відвернувся до вікна, коли я збирала свої нехитрі пожитки.
Мене прихистила мамина сестра. Тітка сама ледве трималася після смерті сестри, бо не мала в цьому світі нікого — ні чоловіка, ні діток. Вона забрала мене до себе, обігріла, і в тій тихій хаті ми залікували рани одна одній. Так з двох самотностей народилася наша маленька, але міцніша за будь-яку сталь родина.
Коли я підросла, то влаштувалася подавачкою в місцеву світлицю. Заробіток там був пристойний. Його цілком вистачало, щоб тітка більше не ходила на ринок продавати трави та прянощі, адже тих копійок ледь ставало на двох. До того ж у неї часто підводили ноги, тому я прагнула за всяку ціну взяти всі витрати на себе.
Таємно я марила про власний будинок з ділянкою. І навіть можливо мати свою справу. Бо тітчина хата їй не належала, і я розуміла, що настане день, коли доведеться шукати новий притулок. З кожної платні я відкладала монету на майбутнє. Думка про те, що одного разу я втрачу і тітку, і дах над головою, сильно тривожила, але я намагалася відганяти ці побоювання у далеке майбутнє.
Хоч робота в світлиці й не вважалася чимось почесним, я не мала жодного бажання гнути спину на полях під палючим сонцем. Там щодня ризикуєш зустріти Полудницю, яка не знає жалю до тих, хто затримався в полі надто довго.
Мало хто з дівчат у нашому місті міг похвалитися такою незалежністю, а я могла. Мені не треба було думати про весілля як про єдиний шанс вижити. Це відчуття прихованої свободи зігрівало моє серце краще за будь-що інше.
Щойно я завернула за ріг, як погляд наштовхнувся на вовче опудало посеред дороги. Думки миттю повернулися до подій, що змусили мене повірити і в лісового духа, і у вовкулаку, бо ж я бачила їх на власні очі. Тепер мені що, будуть всюди ввижалися вовчі обриси, куди б я не глянула.
Згадуючи минулу ніч і дивного Стефана, я відчувала, як тривога все ще плете свої тенета в моїй голові. Я сподівалася, що завершення тяжкого дня принесе спокій і всі ці загадки нарешті розвіються, але в глибині душі розуміла: це лише початок нових.
Я звернула в останній провулок і ледве не впала від несподіванки, коли зненацька почула знайомий голос.
— Привіт, бідося! — вигукнув Стефан із безтурботною усмішкою.
— Ти хоч попереджай, коли десь стирчиш! Налякав до смерті, нечесть ти така! Що тут забув? — відказала я, намагаючись вгамувати серце, що мало не вискочило з грудей.
— Та от вирішив тебе провести. Ти часом така безпечна, гуляєш нічними провулками сама-самісінька, — зауважив він, і в його голосі проковзнуло щось значно серйозніше за жарт.
— Ага, дуже дякую, — буркнула я, тримаючись на відстані.
— Я тут подумав... може, ти знаєш, який це бог учора прогнівався? Може, ім’я яке чула? Я б міг із ним домовитися, щоб мене повернули назад, — сказав він, і я відчула, як за його позірною легкістю ховається гостре нетерпіння.
— Що, наші дівчата вже не до смаку? — бовкнула я, перш ніж встигла прикусити язика.
— А ти нахабна дівка! — відрізав він і одним рухом притиснув мене до найближчого тину.
Його очі на мить спалахнули жовтим світлом, а усмішка стала хижою та загрозливою. Я не стала чекати продовження і просто повторила свій учорашній трюк. Тільки цього разу прицілилася краще і влучила точнісінько в «найчутливіше» місце. Він відскочив як ошпарений.
— Ти здуріла, чи що?! Я ж пожартував! — завив він, згинаючись мало не навпіл від болю. — Жартую я так!
— А я жартів не розумію. Попереджати треба, — кинула я через плече і швидким кроком рушила додому.
— Божевільна! — полетіло мені в спину обурене й сповнене болю скиглення Стефана. — Усіх хлопців розлякаєш! Хто ж таку заміж візьме!
— Радій, що не ти!
